Мене звати Оксана, і я, за версією більшої частини нашої родини, тепер офіційно посідаю почесне місце «сімейного керівника» та «жінки, яка власноруч розтоптала паростки неземного таланту».

Мене звати Оксана, і я, за версією більшої частини нашої родини, тепер офіційно посідаю почесне місце «сімейного керівника» та «жінки, яка власноруч розтоптала паростки неземного таланту». 

Останні тридцять днів я живу в ореолі шепотів за спиною та зітхань далеких родичів, але, чесно кажучи, спиться мені зараз набагато краще, ніж усі попередні десять років разом узяті. Мій сумлінний спокій базується на одній простій істині: правда іноді має бути хірургічно холодною, щоб пацієнт — у нашому випадку вся родина — нарешті одужав від колективного божевілля.

Мій племінник Ігор — це був справжній, випещений роками «виріб» нашого спільного потурання. Класичний зразок сімейного паразита, загорнутого в інтелігентну обгортку «невизнаного генія» з тонкою душевною організацією. Йому тридцять чотири роки. У цьому віці чоловіки зазвичай уже мають за плечима кар’єру, власні родини, іпотеки або хоча б чітке розуміння того, звідки в холодильнику береться ковбаса.

 Але Ігор усі ці роки «шукав себе». Він шукав своє призначення з такою наполегливістю, що пролежав на дивані в орендованій квартирі в центрі міста цілу епоху. А оренду цю, як і його каву в зернах, і його стильні шарфи, справно оплачували мої батьки-пенсіонери та моя сестра. Моя бідна сестра, яка вже й забула, коли востаннє дозволяла собі нову пару взуття чи похід до стоматолога, бо «дитині треба допомогти, Ігорко зараз на порозі великого відкриття».

Вся родинна легенда про його “неймовірну геніальність” трималася на трьох хитких китах, які родина дбайливо підпирала милицями гіперопіки. По-перше, малюнок гуашшю в третьому класі — незграбна корова на фоні синього неба, що якимось дивом отримала друге місце на районному конкурсі. По-друге, його горде відрахування з другого курсу Академії мистецтв. 

О, це була ціла драма! За версією родини, Ігоря вигнали не через хронічне прогулювання та академічну заборгованість, а тому, що «сучасний жорстокий світ і корумповані викладачі цінують лише хамоватих та наглих дітей багатіїв», а не таку витончену особистість. І по-третє — його хронічне невміння пройти жодну співбесіду. Кожен роботодавець, який просив його прийти на роботу о дев’ятій ранку, автоматично зараховувався до списку «обмежених рабів системи», які не здатні розгледіти справжній діамант під шаром ліні.

— Оксано, ти просто не маєш серця, він занадто крихкий для цього грубого світу, — плакала моя сестра, коли я вкотре намагалася з’ясувати, чому здоровий лоб не може піти працювати хоча б кур’єром. — Його ж там скривдять, обдурять, він не витримає конкуренції з цими бездушними кар’єристами!

Я довго тримала язика за зубами. Я допомагала грошима, підкидала солідні суми батькам «на ліки», хоча чудово знала: половина моєї допомоги негайно перекочовує в кишеню Ігоря, щоб він міг підтримувати свій імідж інтелектуала в крафтових кав’ярнях. Але минулого місяця в мене всередині щось остаточно обірвалося. 

Я побачила, як моя мати в аптеці тремтячими руками перераховує дрібні купюри, намагаючись вирішити: купити їй усі ліки від тиску чи відмовитися від одного препарату, щоб «зекономити». У той самий вечір я зайшла на сторінку Ігоря та побачила його новий пост про те, як «матеріальний світ тисне на творчу свободу» і як йому бракує натхнення для нової серії ескізів, які він «можливо» почне малювати в наступному кварталі. Але він вже купив новий графічний планшет за 20 тисяч гривень для створення справжнього шедевру.

Я скликала велику сімейну раду. Я прийшла не з емоціями, а з роздруківками витрат і рахунків. 

— Все, шановні, — сказала я, перекриваючи потік жалісливих зітхань. — Моя участь у фінансуванні цієї бездонної бочки закінчується тут і зараз. Я більше не дам жодної гривні, яка може піти на утримання цього лінивого паразита. Більше того, я пропоную курс інтенсивної «трудотерапії».

Коли я оголосила свій план — переселити Ігоря в найдешевшу гостинку в передмісті й влаштувати його вантажником в АТБ — тітки почали хреститися. Сестра мало не знепритомніла. Але я поставила умову руба: або ми всі одночасно припиняємо годувати його з ложечки, або ви всі забуваєте про мою фінансову підтримку. Страх втратити мій гаманець виявився сильнішим за любов до «генія».

Я особисто контролювала переїзд. Ігор зустрів мене в орендованій батьками квартирі в атласному халаті, з келихом вина і поглядом мученика. Коли я сказала, що через годину сюди приїде вантажне таксі й забере його старий комп’ютер і матрац у кімнатку, де туалет один на поверх, він не повірив. Він думав, я блефую. Але я не блефувала.

Минув тиждень. Я сиділа вдома, коли мій телефон вибухнув від дзвінка. Екран висвітив ім’я: «Ігор». Я глибоко вдихнула і натиснула на кнопку.

— Ти задоволена?! — істеричний вереск на тому кінці дроту був такий густий, що його можна було мазати на хліб. — Ти задоволена, тітко Оксано?! Ти бачила, де я живу?! Тут стіни в цвілі, тут сусіди — колишні зеки! У мене руки тремтять, я сьогодні десять тонн цукру перетягав! Ти розумієш, що ти робиш? Ти знищуєш мої руки! Я художник, я не можу тягати ящики з пивом! Це геноцид проти культури! Ти налаштувала маму проти мене, вона не бере слухавку, вона плаче і каже, що в неї немає грошей! Що ти з ними зробила, ти, монстре?!

Я слухала цей потік ненависті та жалю до себе з крижаним спокоєм. У моїй голові не було ні краплі провини, лише величезна, майже втомлена терплячість. 

— Ігорю, заспокойся і послухай мене, — сказала я тихо, але так, що він замовк на півслові. — Я пояснюю тобі це востаннє. Те, що ти зараз бачиш навколо себе — цвіль на стінах, дешеві пельмені й важкі ящики — це не моя жорстокість. Це єдиний логічний результат твого власного життя. До речі – навчися готувати, а не харчуватися полуфабрикатами. Меньше грошей на їжу йтиме. Ти дорослий тридцятичотирирічний чоловік. І все, що ти маєш сьогодні — це сума твоїх дій за останні 20 років. Ти не хотів ані вчитися, ані працювати. От тепер маєш.

— Це несправедливо! Світ жорстокий! — знову заскімлив він, але вже тихіше.

— Світ такий, яким він є, Ігорю. Він не зобов’язаний тебе годувати та носити на руках за те, що ти у 9 років непогано намалював корову. Запам’ятай мої слова: візьмешся за розум, почнеш працювати, вивчишся на когось, хто здатний прогодувати себе — і ми знову будемо раді бачити тебе в родині. Ми будемо пишатися твоїми успіхами, якими б малими вони не були. Але якщо ти й далі вибиратимеш роль нещасної жертви — вибач. Доросла людина сама несе відповідальність за свій живіт і свій дах. Нам набридло нести тебе, поки ти зручно вмостився на наших плечах і вимагаєш десерт.

Я натиснула «відбій». Руки в мене не тремтіли.

Минуло ще два тижні. Ігор все ще працює. Він злий, він обзиває мене в соцмережах «тоталітарною родичкою», він скаржиться всім на «пекельні умови» праці вантажника. Але він приходить на зміну о восьмій ранку. Він сам купує собі хліб. Він платить за свою гостинку.

Сьогодні я заходила до сестри. Вона вперше за довгий час не виглядала як загнана конячка. Вона купила собі новий шарф і ми спокійно пили чай, не обговорюючи «чергову депресію» Ігорка. Батьки поїхали в санаторій — на ті гроші, які раніше йшли на оплату квартири для «генія».

Можливо, Ігор ніколи не стане великим художником. Можливо, він так і залишиться ображеним на весь світ чоловіком із мозолями на руках. Але він перестав бути паразитом. Він став людиною, яка принаймні знає ціну буханця хліба. І якщо він вирішить залишитися на дні, здуру ображений на справедливість — це буде його дорослий вибір. А я нарешті можу дивитися в очі своїм батькам, знаючи, що їхня старість більше не належить бездонній бочці чужого егоїзму. Це не жорстоко. Це просто єдиний спосіб навчити людину жити.