— Мене звуть Світлана, і в очах усієї нашої вулиці, усіх родичів та навіть власної матері я — “невдячна жінка, для якої якийсь кіт дорожчий за сім’ю”. Жінка, яка зруйнувала “зразковий шлюб” через, як каже мій тепер уже колишній чоловік Кирило, “примху та дрібниці”. Але те, що вони називають дрібницею, для мене стало моментом істини, після якого повітря в нашому домі стало отруйним.
Мій шлюб з Кирилом справді здавався картинкою з журналу. Знаєте, як це буває: будинок — повна чаша, діти вмиті й успішні, а чоловік — золото. Кирило з тих чоловіків, про яких кажуть «господар». Він міг полагодити все: від кухонного крана до розбитого серця доньки після першої невдалої закоханості. Він багато заробляв, ніколи не підвищував голосу і завжди знав, як «вирішити питання».
Коли я поїхала у відрядження на тиждень, я була абсолютно спокійна. Я знала: холодильник буде повним, уроки перевіреними, а вдома пануватиме ідеальний порядок. І, звичайно, наш Лютік — великий, поважний британець димчастого окрасу, справжній господар квартири — буде вчасно нагодований, а його лоток вичищений до блиску. Лютік був членом сім’ї сім років. Він спав у нас у ногах і зустрічав кожного біля дверей своїм фірмовим лінивим «няв…».
Я повернулася ввечері в п’ятницю. Вдома було чисто, пахло вечерею. Кирило зустрів мене поцілунком. Але в коридорі було занадто тихо. Жодного димчастого хвоста, що обтирає мої ноги.
— Кір, а де Лютік? Чому він не виходить? — запитала я, знімаючи плащ.
Мій чоловік спокійно, навіть якось буденно, відповів, не відриваючись від сервірування столу:
— У новій родині… Мабуть. Чи в притулку, не знаю точно. Взагалі, йому там буде краще, кицюню. Не забивай собі голову, сідай їсти, я таку качку запік!
Я застигла з одним чоботом у руках. Мені здалося, що я недочула.
— У якій родині? Що ти верзеш?
Кирило зітхнув, як вчитель, що пояснює очевидні речі нерозумному учневі. Виявилося, що три дні тому Лютік став млявим, відмовився від їжі. Кирило, як відповідальний господар, одразу повіз його до ветеринарної клініки. Діагноз був складним: хронічна ниркова недостатність. Потрібне було дороговартісне лікування, можливо, пожиттєве. Крапельниці, спеціальний корм, постійні аналізи та промивання.
— І ти сам, не порадившись зі мною, це вирішив? — я відчула, як усередині все почало німіти. — А дітям що сказав?
Кирило випростався, він буквально світився від гордості за свою «розсудливість».
— Всім мають займатися фахівці, Світлано. Ми ветеринари? Ні. І ти тільки поміркуй, скільки це грошей коштуватиме! А час? Ми обидва працюємо, діти в школі. Хто ці всі процедури робитиме? Ти готова замість відпочинку коту хвіст мити й голки вставляти? Я вирішив проблему максимально ефективно.
— Де Лютік? — запитала я пошепки, хоча всередині мені хотілося вити так, щоб затремтіли шибки.
— Та мені у ветклініці дали телефон цієї… як її… зооволонтерки. Я зателефонував, вона приїхала і забрала. Тільки якось дивно на мене дивилася, розмовляла сухо та неввічливо. Мабуть, думала, що я ще й грошей їй на того кота дам. А що — взялася, роби. Це їхня робота. А ось у клініці лікар сказав, що я правий. Так і сказав: «У вашому випадку коту буде дійсно краще у новій родині. Що ж, не всім дано впоратися з відповідальністю». Бачиш, навіть фахівець підтвердив — я все зробив правильно.
Я дивилася на Кирила і вперше бачила не коханого чоловіка, а чудовисько з ідеальним манікюром. Ця його «логіка», ця холоднокровність… він просто «списав» живу істоту, яка любила його сім років, тому що вона стала «нерентабельною». Зламалася — значить, на смітник. Або «фахівцям».
Тієї ж ночі я знайшла номер тієї волонтерки. Вона плакала в слухавку, коли почула мій голос.
— Світлано, він так сумує… Він нічого не їсть, він дивиться на двері. Ваш чоловік сказав, що ви всі згодні…
Я поїхала і забрала Лютіка. Він був такий худий, такий маленький у тому величезному боксі. Коли він почув мій голос, він видав такий звук, від якого в мене похолодало всередині — це був не нявкіт, а схлип.
Коли я повернулася додому з котом, Кирило стояв у вітальні, склавши руки на грудях.
— Ти влаштовуєш цирк, Світлано. Ти тягнеш у дім інфекцію і витрати. Це нераціонально.
— Раціонально, Кириле, це розлучитися з тобою прямо зараз, — сказала я, збираючи свої речі.
Моя мама приїхала наступного дня. Вона плакала, пила валідол і благала мене схаменутися.
— Свєточка, доню! Ти що, з глузду з’їхала? Чоловік не п’є, хата — палац, діти при батькові! Ти через кота життя руйнуєш? Ну захворів той кіт, ну віддав він його — він же про вас дбав, про твій спокій! Кирило такий працьовитий, по дому все вміє, гроші заробляє… Таких чоловіків зараз на вагу золота!
Я дивилася на маму і розуміла, що ми розмовляємо різними мовами.
— Так, мамо. Він працьовитий. Він ідеальний менеджер свого життя. Але це ще не все. Мам, а якщо я раптом важко захворію, не дай Боже? Чи з дітьми щось трапиться? Якщо лікування буде «занадто дорогим» або «займе забагато часу»? Він і мене у хоспіс відвезе, бо «фахівці зроблять краще»? Він і дітей «оптимізує», якщо вони перестануть вписуватися в його картинку ідеального світу?
Мама замовкла, злякано дивлячись на мене.
— Мені навіть не за себе страшно, мамо. За дітей. Я хочу, щоб вони бачили, що любов — це не про комфорт, а про те, щоб бути поруч, коли стає важко. Діти вже майже дорослі, вони все зрозуміли. Син допомагає мені тримати Лютіка, коли ми ставимо крапельницю. А донька шукає найкращі ліки в інтернеті.
Ми розлучилися швидко. Кирило пішов з гордо піднятою головою, залишивши мені квартиру, але забравши свою «бездоганну репутацію». Він досі розповідає всім, що я «з’їхала з глузду на поштовому ґрунті зоозахисту».
Зараз вечір. Лютік лежить у мене на колінах. Його димчаста шерсть знову блищить, а аналізи стали значно кращими. Так, це дорого. Так, це складно. Кожного ранку я починаю з уколів. Але коли він вуркоче, підставляючи голову під мою руку, я знаю: я врятувала не просто кота. Я врятувала свою душу від холодної, розрахункової «ідеальності».
Мої діти стали іншими. У них з’явилася та сама емпатія, якої немає у їхнього батька. І я знаю: якщо колись я стану «нерентабельною» старенькою, вони не віддадуть мене «фахівцям», щоб не псувати собі вихідні. Бо вони бачили, як мама боролася за того, хто не міг подякувати словами.
А Кирило? Кажуть, він уже знайшов собі нову жінку. У неї ідеальна зачіска, ідеальна машина і, головне — жодних домашніх тварин. Вони дуже раціональна пара. Тільки от мені їх шкода. Бо вони живуть у світі, де немає місця для слабкості, а значить — і для справжньої любові.
