— Мені байдуже, де ти будеш жити, але тут не залишишся, — дружина сказала чоловіку, після того, як повернулася додому раніше й побачила, що на її кухні господарює незнайома жінка.

— Мені байдуже, де ти будеш жити, але тут не залишишся, — дружина сказала чоловіку, після того, як повернулася додому раніше й побачила, що на її кухні господарює незнайома жінка.

Олена закрила останній звіт на комп’ютері й поглянула на годинник. Половина сьомої вечора — раніше, ніж звичайно. Зазвичай доводилося затримуватися до восьмої, іноді й довше, але сьогодні всі справи вдалося закінчити швидше. За вікном уже темніло — листопад брав своє, і робочий день закінчувався в повній темряві.

— Олено Сергіївно, ви вже йдете? — здивувалася колега Світлана, проходячи повз.

— Так, сьогодні пощастило. Усі документи здала вчасно.

— Добре вам. А я ще години дві працюватиму.

Олена зібрала речі в сумку й попрямувала до виходу. На вулиці було прохолодно, а листя під ногами шаруділо від кожного кроку. Автобус прийшов майже одразу, що теж було приємним сюрпризом.

Дорога додому зайняла півгодини. Олена думала про те, що приготувати на вечерю. Чоловік Олексій зазвичай повертався з роботи о восьмій, так що часу на приготування було достатньо. Може, зробити щось особливе — давно не баловала родину домашніми делікатесами.

Підійшовши до під’їзду дев’ятиповерхового будинку, Олена піднялася на четвертий поверх і зупинилася перед знайомими дверима з номером тридцять сім. Дістала ключі з сумки й вставила у замок.

Відчинивши двері, Олена одразу помітила на полиці біля входу незнайомі туфлі на підборах. Чорні, витончені, явно дорогі. Поруч стояли її домашні капці й робочі черевики Олексія.

— Дивно, — пробурмотіла Олена про себе.

У коридорі майнула тінь, і з кухні вийшла жінка з пакетом продуктів у руках. Висока, струнка, з акуратно зачесаним волоссям. Виглядала років на тридцять, може трохи старше. Одягнена елегантно — темна сукня й жакет.

Жінка побачила Олену й посміхнулася, ніби зустріла давню знайому.

— О, привіт! — сказала незнайомка й попрямувала до вішака, щоб повісити легке пальто.

Олена зупинилася в передпокої, не знімаючи куртку. Ситуація виглядала більш, ніж дивною. Жінка поводилася так, ніби перебувала у власному домі. Вільно пересувалася квартирою, знала, де висів одяг, куди поставити сумку.

— Вибачте, а ви хто? — запитала Олена, намагаючись говорити стримано.

Жінка обернулася й поглянула на Олену з легким здивуванням, ніби питання здалося їй недоречним.

— Я Інна, до свого чоловіка прийшла, — спокійно відповіла незнайомка, продовжуючи розбирати продукти.

Слова пролунали так природно, ніби Інна пояснювала звичайну річ. Ніякого збентеження, ніякої незручності. Лише спокійна впевненість.

Олена завмерла на місці, кліпаючи очима й не знаючи, як реагувати на таку заяву. Мозок намагався обробити інформацію, але слова не вкладалися в голові. До свого чоловіка? У їхній квартирі?

Зі спальні почулися швидкі кроки, і в коридор вибіг Олексій. Волосся розкуйовджене, сорочка наполовину заправлена в штани. Побачивши дружину, чоловік завмер як укопаний.

— Лєно! — скрикнув Олексій. — Ти… рано сьогодні.

— Бачу, що рано, — відповіла Олена, оглядаючи чоловіка й гостю.

Олексій нервозно провів рукою по волоссю й спробував поправити сорочку.

— Це… це подруга по роботі, ми просто… — почав було чоловік, але голос тремтів, і слова звучали непереконливо.

— Просто що? — Олена перевела погляд із чоловіка на Інну.

Інна тим часом продовжувала діставати продукти з пакета, ніби нічого незвичайного не відбувалося. Дістала упаковку дорогого сиру, пляшку червоного, коробку цукерок.

— Льошо, ти не говорив, що дружина так рано приходить, — зауважила Інна, звертаючись до чоловіка Олени з такою інтонацією, ніби була тут повноправною господинею.

Олексій почервонів ще більше.

— Інно, може бути… — почав було чоловік.

— Може бути, що? — Олена насупилася й уже розуміла, що пояснення чоловіка їй не потрібні.

Усе було зрозуміло. Жінка в домі, продукти для романтичної вечері, розкуйовджений вигляд чоловіка, його збентеження. Пазл складався у зрозумілу картину.

— Лєно, давай поговоримо, — попросив Олексій, роблячи крок до дружини.

— Про що поговоримо? — Олена зняла куртку й повісила на гачок. — Про те, як твоя подруга по роботі купує продукти для нашого дому?

Інна підняла голову від пакета й уважно подивилася на Олену.

— Послухайте, я розумію, що ситуація незручна, — сказала Інна таким тоном, ніби вибачалася за запізнення на зустріч. — Але Олексій дорослий чоловік і сам приймає рішення.

— Рішення про що? — запитала Олена.

— Про те, як жити й з ким бути щасливим, — відповіла Інна, діставши з пакета букет квітів.

Олена подивилася на квіти, потім на чоловіка. Олексій стояв між жінками й явно не знав, що сказати.

— Скільки це триває? — тихо запитала Олена.

— Лєно, я не хотів, щоб ти дізналася ось так, — пробурмотів Олексій.

— Не хотів, щоб дізналася? Чи не хотів, щоб дізналася взагалі?

Чоловік опустив очі й промовчав.

Інна поставила квіти у вазу, яка стояла на кухонному столі. Олена впізнала цю вазу — подарунок від свекрухи на минулий день народження.

— Льошо, а де ти говорив посуд тримати? — запитала Інна, відчиняючи шафки.

— Інно, будь ласка, — попросив Олексій.

— Що будь ласка? Ми ж домовилися повечеряти разом.

Олена спостерігала за тим, що відбувалося, ніби дивилася фільм. Чужа жінка в її домі, біля її столу, з її чоловіком. І поводиться так, ніби має на це право.

— Як довго? — повторила Олена питання.

Олексій зітхнув.

— Півроку.

— Півроку, — луною повторила Олена.

Вона згадала останні місяці. Олексій справді став затримуватися на роботі частіше. Говорив про нові проєкти, важливі зустрічі, корпоративні заходи. Приходив додому пізно й стомлений. Олена думала, що чоловік просто багато працює заради родини.

— І що тепер? — запитала Олена.

— Не знаю, — чесно відповів Олексій.

— А я знаю, — втрутилася Інна. — Олексію, ти ж говорив, що готовий на серйозні кроки.

— Які серйозні кроки? — уточнила Олена.

Інна повернулася до Олени й подивилася в очі.

— Олексій хоче розлучитися. Ми плануємо жити разом.

— Плануєте? — Олена перевела погляд на чоловіка. — Це правда?

Олексій мовчав, дивлячись у підлогу.

— Відповідай, — вимагала Олена.

— Так, — тихо сказав Олексій. — Правда.

Олена кивнула. Дивно, але злості не було. Була якась порожнеча й подив від нахабства ситуації.

— Зрозуміло, — сказала Олена. — Тоді поясни мені одну річ.

— Яку?

— Навіщо привів її сюди? До нашого дому?

Олексій підняв голову.

— Ми… хотіли поговорити спокійно.

— Поговорити? З продуктами й квітами?

— Лєно, ти все ускладнюєш, — сказала Інна. — Люди розстаються, це нормально.

— Нормально? — Олена усміхнулася. — Нормально привести коханку додому дружини?

— Я не коханка, — заперечила Інна. — Я жінка, яка кохає Олексія.

— І тому має право на мою квартиру?

— Це не тільки твоя квартира, — зауважила Інна. — Олексій тут теж прописаний.

Олена мовчки подивилася на Інну, потім на чоловіка. Логіка того, що відбувалося, вражала своєю простотою. Чоловік завів роман, привів жінку додому й тепер очікує розуміння.

— Добре, — сказала Олена. — Тоді я піду до мами на кілька днів. Розберіться тут без мене.

— Лєно, постривай, — покликав Олексій.

— Що постривай? Ти зробив вибір. Живи з ним.

Олена попрямувала до спальні збирати речі. За спиною чулася тиха розмова чоловіка з Інною, але слів розібрати не вдалося.

У спальні Олена дістала сумку й почала складати найнеобхідніше. Завтра буде субота, можна спокійно подумати про те, що робити далі. Поки ж хотілося просто піти з дому, де чужа жінка ставить квіти в її вазу.

Зібравши речі, Олена повернулася в коридор. Олексій і Інна стояли на кухні й тихо розмовляли.

— Я йду, — оголосила Олена.

— Лєно, може, все-таки поговоримо? — попросив Олексій.

— Про що говорити? Ти все сказав.

Олена наділа куртку й взяла сумку.

— Коли повернешся? — запитав чоловік.

— Не знаю. Може бути, ніколи.

— Як ніколи?

— А як ти думав? Що я буду ділити чоловіка з іншою жінкою?

Інна підійшла до Олексія й взяла його під руку.

— Льошо, хай іде. Усе на краще.

Олена подивилася на цю картину й вийшла з квартири, зачинивши за собою двері.

Але через п’ять хвилин повернулася. Стояла в під’їзді й думала про те, що відбувається. Чому це Олена повинна йти з власного дому? Квартира оформлена на неї, Олена платить за комунальні послуги, купує продукти, слідкує за порядком. А тепер якась Інна влаштовується в домі як господиня?

Олена дістала ключі й знову відчинила двері. У квартирі стояла тиша, але чулися приглушені голоси на кухні.

— Льошо, вона пішла. Тепер ми можемо спокійно повечеряти, — говорила Інна.

— Так, мабуть, — невпевнено відповів Олексій.

Олена тихо пройшла до спальні й відчинила шафу. Дістала всі речі чоловіка — костюми, сорочки, светри, шкарпетки. Методично складала все у велику дорожню сумку. Потім пройшла до ванної й зібрала зубну щітку Олексія, бритву, крем для гоління, шампунь.

Із кухні долітали звуки — Інна явно готувала вечерю. Відчинялися шафки, дзвенів посуд. Жінка почувалася як удома.

Олена взяла сумку з речами чоловіка й попрямувала до коридору. Поставила багаж прямо біля вхідних дверей і пройшла на кухню.

Олексій і Інна стояли біля плити. Інна помішувала щось на сковороді, а чоловік накривав на стіл. Побачивши дружину, Олексій завмер із тарілками в руках.

— Лєно? Ти повернулася?

— Ненадовго.

Інна обернулася від плити.

— А я думала, ви домовилися, що зустрінетеся пізніше.

— Ми ні про що не домовлялися, — відповіла Олена спокійно.

— Але ви ж пішли…

— Пішла й повернулася. Це мій дім.

Олексій поставив тарілки на стіл.

— Лєно, давай не будемо влаштовувати сцен.

— Які сцени? Я просто зібрала твої речі.

— Мої речі?

— Так. Сумка стоїть біля дверей.

Чоловік насупився.

— Навіщо ти зібрала мої речі?

— Тому, що ти тут більше не живеш.

Інна вимкнула плиту й повернулася до Олени.

— Послухайте, я розумію, що вам важко, але давайте вирішимо все цивілізовано.

— Цивілізовано? — Олена усміхнулася. — Цивілізовано — це не приводити коханок до дому дружини.

— Я не коханка! — обурилася Інна. — Олексій і я плануємо серйозні стосунки!

— Плануйте де завгодно, тільки не тут.

Олексій зробив крок до дружини.

— Лєно, ти не можеш просто вигнати мене. Я теж тут прописаний.

— Прописаний? — Олена кивнула. — Добре. Тоді давай розберемося з правами.

Олена вийшла з кухні й повернулася з текою документів. Дістала кілька паперів і поклала на стіл.

— Ось договір купівлі-продажу квартири. Покупець — я. Ось довідка про те, що кредит погашено — мною. Ось квитанції про оплату комунальних послуг — теж мої. І все це було ще до нашого весілля.

Олексій подивився на документи.

— Але я тут живу п’ять років!

— Жив. А тепер житимеш не тут.

— Лєно, ти не маєш права!

— Маю. Це моя квартира, моє майно. І я вирішую, хто тут буде.

Інна підійшла до столу й теж подивилася на документи.

— Льошо, ти не говорив, що квартира дружини.

— Я думав, що це неважливо, — пробурмотів Олексій.

— Як неважливо? — Інна насупилася й незграбно переступила з ноги на ногу. — Де ми житимемо?

— Це ваші проблеми, — сказала Олена. — Не мої.

Олексій спробував зібратися з думками.

— Лєно, але ми ж можемо обговорити…

— Що обговорювати? — перебила Олена. — Ти зробив вибір. Півроку зустрічався з іншою жінкою, планував зі мною розлучитися, привів її до нашого дому. Про що тут говорити?

— Ну… може бути, ми знайдемо компроміс?

— Який компроміс? Буду ділити чоловіка з коханкою?

— Я ж сказала — я не коханка! — знову обурилася Інна.

— Тоді хто? — запитала Олена.

— Жінка, яка кохає Олексія й хоче з ним жити.

— Хочете жити — живіть. Тільки не тут.

Олена підійшла до сумки з речами чоловіка й взяла її в руки.

— Речі забирай, — спокійно вимовила Олена. — Двері до цієї квартири для вас зачинені.

— Лєно, постривай! — скрикнув Олексій. — Ми ж можемо все обговорити спокійно!

— Спокійно? Ти півроку мені брехав, зраджував, планував розлучення. А тепер хочеш обговорювати?

— Я не хотів, щоб ти так дізналася!

— А як хотів? Щоб я взагалі не дізналася?

Олексій опустив очі.

— Не знаю.

— Ось саме. Ти не знаєш. А я знаю.

Олена підійшла до вхідних дверей і відчинила їх. Поставила сумку з речами чоловіка в коридор під’їзду.

— Забирайте речі й ідіть.

— Лєно, це нерозумно! — сказала Інна. — Де Олексій ночуватиме?

— У вас. Або в готелі. Або на вулиці. Мене це не стосується.

— Але він же твій чоловік!

— Був чоловіком. А тепер — ваш чоловік, як ви самі сказали.

Олексій зрозумів, що дружина налаштована серйозно. Повільно пішов до дверей.

— Лєно, ти пошкодуєш про це рішення.

— Сумніваюся.

— Ми оформимо розлучення через суд. Отримаю свою частку в квартирі.

— Спробуйте. Квартира куплена до шлюбу на мої гроші. Ваших вкладень там немає.

Олексій узяв сумку з речами.

— Інно, ходім.

— Але ми ж не повечеряли! — розгублено сказала Інна.

— Повечеряєте в ресторані, — запропонувала Олена.

— А продукти? Я ж купувала хороші продукти!

— Заберіть із собою.

Інна повернулася на кухню й почала складати продукти назад у пакет. Сир, напій, цукерки. Олена спостерігала за цим процесом мовчки.

— Квіти теж заберіть, — сказала Олена. — І вазу поставте на місце.

Інна витягла квіти з вази й взяла їх у руки.

— Льошо, у мене немає машини. Як ми все це донесемо?

— Таксі викличемо, — відповів Олексій із коридору.

— А де ми житимемо?

— Поки в тебе.

— Але в мене однокімнатна квартира! І там ремонт!

— Розберемося.

Олена слухала цей діалог і розуміла, що вони зовсім не продумали практичні питання спільного життя. Романтичні зустрічі — одна справа, а побут — зовсім інша. Інна зібрала всі продукти й вийшла в коридор до Олексія.

— Усе, забрали? — запитала Олена.

— Так, — відповів чоловік.

— Тоді до побачення.

Олена зачинила двері перед носом у колишнього чоловіка й його подруги. Одразу ж повернула всі замки й перевірила, щоб запори були надійними. За дверима почулися приглушені голоси. Олексій і Інна явно обговорювали, що робити далі. Потім звуки стихли — мабуть, пішли.

Олена повернулася на кухню. На плиті стояла сковорідка з недоготованою їжею. На столі лежали два комплекти посуду. Вона прибрала все в мийку, витерла стіл. Потім пройшла до ванної й ретельно вимила руки, наче змивала не тільки сліди прибирання, а цілу главу свого життя. П’ять років шлюбу закінчилися за один вечір.

Олена подивилася на себе в дзеркало. Дивно, але виглядала спокійною. Ніяких сліз. Лише легке полегшення від того, що невизначеність закінчилася. Вона повернулася до вітальні й сіла в крісло. Тиша в квартирі була незвичною, але приємною. Ніхто не буде більше брехати, зраджувати, приводити чужих жінок. Олена не допустила образ у власному домі й чітко показала: місце зрадникам не поряд із нею.

На столику для журналів лежав мобільний телефон. Олена взяла його й заблокувала номер Олексія. Потім написала повідомлення матері: «Мамо, Олексій і я розстаємося. Розповім при зустрічі. Зараз усе добре.» Відповідь прийшла швидко: «Приїжджай завтра. Поговоримо.» Олена посміхнулася. Добре, що є люди, які підтримають у важку хвилину.

Телефон задзвонив. Номер Олексія. Олена скинула виклик. За хвилину знову дзвінок — знову чоловік. Олена вимкнула телефон.

Завтра почнеться нове життя. Без брехні, без зрад, без чужих жінок у домі. Олена встала з крісла й пішла на кухню робити собі справжню вечерю. У власному домі, де більше ніхто не насмілиться почуватися господарем без дозволу.