— Мені байдуже до твого брата і його проблем, Вітю! Якщо йому потрібні гроші на життя чи житло — нехай іде працювати, — сказала Олена, не підвищуючи голос, але твердо.
— Олено, нам треба поговорити, — Вітя сів на край дивана, нервово постукуючи пальцями по столу. — У Стаса знову проблеми.
Олена саме розкладала продукти в холодильник. На секунду завмерла. Вона добре знала цей тон — саме так Вітя починав розмову кожного разу, коли братові були потрібні гроші.
Повільно зачинивши дверцята холодильника, вона повернулась до чоловіка, намагаючись зберігати спокій.
— Які цього разу? — запитала, спершися на кухонний стіл.
— Його звільнили, — розвів руками Вітя. — Начальник причепився до якоїсь дрібниці. Стас каже, що там взагалі твориться безлад.
Олена стиснула губи. Це вже була третя робота за останній рік, яку Стас втрачав. І щоразу — одна й та сама історія: несправедливе керівництво, непорозуміння з колегами, дивні обставини. Жодного разу — ні слова про власну відповідальність чи помилки.
— І що тепер? — спитала вона, хоча й без того знала, куди все йде.
— Йому нема чим платити за квартиру, — Вітя опустив очі. — Вже три місяці борг. Господиня погрожує виселенням. І їсти щось треба, жити якось. Якщо б ми могли дати йому хоча б двадцять тисяч гривень — це б його сильно виручило.
Олена повільно зітхнула, стримуючи хвилю роздратування.
— Вітю, ми вже двічі допомагали йому цього року. У лютому — тридцять тисяч. У травні — ще сорок. Ти ж сам казав, що тоді був останній раз.
— Я пам’ятаю, — підняв руки Вітя. — Але зараз справді все серйозно. У нього немає варіантів.
— А наша поїздка? — Олена схрестила руки. — Ми пів року відкладали гроші на відпустку. Ці кошти ми збирали для себе, не для твого брата.
Вітя поморщився, наче йому стало фізично неприємно це чути.
— Але ж це мій брат. Після розлучення йому складно. Він не оговтався, у нього емоційний стан не дуже…
— Емоційний стан не дуже? — Олена ледь не розсміялась. — Вітю, він розлучився два роки тому! І досі не може зібратись до купи? Люди знаходять у собі сили рухатись далі.
— Ти не розумієш, — похитав головою Вітя. — Йому зараз потрібна підтримка.
Олена відвернулась до вікна. За шибкою сіяв дрібний осінній дощ. Краплі стікали по склу, залишаючи химерні візерунки. Такий самий дощ ішов і в травні — коли вони востаннє говорили про допомогу Стасу. Тоді Вітя також говорив про «тимчасово», про підтримку, про цінності родини, про те, що брату просто треба трохи часу.
Але «трохи часу» розтягнулося на роки.
— А як же твоя нова машина? — тихо запитала Олена, не відводячи погляду від вікна. — Ти ж узяв кредит на чотири роки. Це не заважає тобі допомагати братові?
Віктор помітно напружився.
— До чого тут машина? Я ж узяв базову комплектацію, без жодних надмірностей. Стара ледве їхала, ти сама це бачила.
— Бачила, — кивнула Олена. — І так само знаю, що ти міг би обрати щось скромніше. Але тобі неодмінно була потрібна новенька. А тепер ти просиш мене дати гроші твоєму братові, бо сам не можеш — кредит же.
— Олено, ну не починай, — Віктор підвівся з дивана й підійшов до дружини. — Я ж не для себе прошу. Стас у скруті. Йому справді важко.
— А нам легко, Вітю? — Олена повернулася до чоловіка. — Ми обидва працюємо, виплачуємо іпотеку, тягнемо твій автокредит. Я хочу хоч раз на рік поїхати у відпустку, а не безкінечно «рятувати» твого брата.
— Він знайде роботу, — впевнено сказав Віктор. — Обіцяю, це востаннє.
Олена гірко всміхнулася.
— Ти так само говорив у лютому. І в квітні. І ось — знову. Коли це скінчиться, Вітю?
— Коли він нарешті стане на ноги, — Віктор поклав руки дружині на плечі. — Будь ласка, Олено. Я обіцяю, більше не проситиму.
Олена дивилася чоловікові в очі. Те саме обличчя, те саме поєднання благання й впевненості у своїй правоті. Вона вже знала — Віктор не відступить. Він ніколи не відступав, коли мова йшла про Стаса.
Олена сиділа з телефоном у руках, переглядаючи виписки з кредитної картки. Віктора не було вдома — поїхав до брата, везти ті самі двадцять тисяч, які вона погодилася віддати після двогодинної суперечки. Згодилася тільки тому, що він заприсягся: востаннє. Але щось у ній підказувало — ця обіцянка нічим не краща за попередні.
Відкривши соціальні мережі, Олена зайшла на сторінку Стаса. З екрана на неї дивився усміхнений чоловік, схожий на Віктора, тільки з різкішими рисами обличчя й якимось хитрим блиском в очах. Вона перегорнула його останні публікації. Ось Стас у барі з друзями, ось — на вечірці, ось — на риболовлі. За датами виходило, що ці фото зроблені саме в ті періоди, коли він начебто залишився без роботи й без копійки в кишені.
«Цікаво», — подумала Олена, зберігаючи скріншоти.
Вона продовжила пошук і натрапила на допис місцевого букмекерського клубу. «Вітаємо Станіслава з великим виграшем!» — свідчив підпис під фото, де Стас, сяючи від щастя, тримав у руках пляшку міцного напою. Дата — два тижні тому. Якраз тоді, коли за словами Віктора, брат залишився без засобів до існування.
Дзвінок у двері перервав її роздуми. Олена глянула на годинник — надто рано для повернення чоловіка.
На порозі стояв Стас, променисто усміхаючись.
— Привіт, Оленко! — сказав він і зробив крок уперед, ніби збирався її обійняти. Але Олена мовчки відступила.
— Що ти тут робиш? — холодно спитала вона. — Віктор щойно поїхав до тебе.
— Розминулися, — недбало відповів Стас і, не чекаючи запрошення, зайшов до квартири. — Я йому дзвонив, він сказав, що вже в дорозі. От я й подумав, що сам заскочу. І тобі заодно подякую.
Олена схрестила руки, спостерігаючи, як Стас вільно пройшов на кухню й відкрив холодильник.
— У вас є щось випити? — спитав він, заглядаючи всередину.
— Немає, — відрубала вона. — І я хочу тебе спитати, Стасе. Як ти примудрився втратити три місяці оплати за квартиру?
Стас повільно зачинив дверцята холодильника й обернувся. На його обличчі спершу з’явилося здивування, але вже за мить воно змінилося знайомою самовдоволеною усмішкою.
— Це Віктор розповів? Та нічого я не втрачав. Просто з роботою не щастить.
— Кажи правду, — Олена відкрила ноутбук і розгорнула екран, показуючи фото з букмекерського клубу. — Ти не платиш за квартиру, бо спускаєш гроші на ставки й гулянки з друзями. Я все бачила у твоїх соцмережах.
Стас підійшов ближче, його обличчя на мить скривилося, але він швидко взяв себе в руки.
— Стежиш за мною, значить, — протягнув він. — Яка турботлива невістка. А тобі не здається, що це не твоя справа?
— Моя, — різко відповіла жінка. — Коли ви з Вітею тягнете з нашого сімейного бюджету гроші на твої розваги, це стає моєю справою.
Стас сперся об стіну, оцінюючи Олену поглядом.
— А ти змінилася, знаєш? Раніше м’якша була. Вітя каже, що ти його вже довела своєю економією.
— Вітя так каже? — Олена здивовано звела брови.
— Ага, — кивнув Стас. — Скаржиться, що ти рахуєш кожну копійку, на всьому економиш. Навіть машину нормально купити не даєш — одразу сварка.
Олена відчула, як до щік приливає гаряча хвиля обурення.
— І це говорить чоловік, який тільки-но випрошував у мене двадцять тисяч для тебе?
Стас байдуже знизав плечима.
— Братська солідарність. Він мені допомагає, я — йому. Коли ти його дістаєш своєю економією, я його підтримую, вислуховую. Родина ж усе-таки.
У цей момент відчинилися вхідні двері, й до квартири зайшов Вітя.
— О, ти вже тут! — радісно вигукнув він, не помічаючи напруги у повітрі. — Стасе, я їздив до тебе. Ось, — він дістав з кишені конверт, — двадцять тисяч, як домовлялись.
— Круто, братику! — з усмішкою відповів Стас, забрав конверт і поплескав Вітю по плечу. — Я якраз дякував твоїй дружині за допомогу. Ви мене реально виручили.
Олена дивилася на них обох, відчуваючи, як у ній наростає хвиля гніву й розчарування. Вона показала чоловікові телефон.
— Вітю, подивися, як твій брат проводить час, поки «не може знайти роботу».
Вітя насупився, глянувши на фото, потім перевів розгублений погляд на брата.
— Стасе, це що таке? Ти ж казав, у тебе зовсім немає грошей.
Стас кинув на Олену невдоволений погляд, але одразу повернувся до брата, миттєво змінивши вираз обличчя на доброзичливий.
— Вітю, це старі фото. Так, бувало, трохи виграв, відзначив із друзями. А потім усе спустив.
Ти ж знаєш, як воно буває… Після розлучення зовсім дах знесло, намагався заглушити самотність. Але я вже взявся за розум, чесно.
Олена мовчки дивилась на чоловіка. Вона бачила: Віктор вагається. Його очі бігали з фотографій на брата, з брата — на неї. Знайомий вираз розгубленості й бажання уникнути сварки.
— Слухай, Олено, — обережно почав він, — може, справді це старі знімки? Стас зараз непросто переживає… І ми ж йому допомогли, щоб він на ноги став.
— Ага, — зірвалася дружина. — Допомогли. Нашими грошима, нашими зусиллями, поки він ходить по барах і ставить на футбол. А ти що? Знову удаєш, що нічого не сталося?
Стас зробив крок уперед, на обличчі з’явилась самовпевнена посмішка.
— Ой, ну все, вистачить уже драми. Ти завжди все перебільшуєш. Не витримуєш — не лізь у чоловічі справи.
— Чоловічі? — Олена розсміялася. — Просити у власної родини — це тепер “чоловіча справа”?
Вітя опустив голову. Йому було соромно, але він не знаходив слів.
— Я більше не дозволю це, — твердо сказала жінка, глянувши на Стаса. — Більше ні копійки.
Стас відвів погляд, стискаючи кулаки. Але відповів спокійно:
— Зрозуміло. Ви ще пожалкуєте.
— Побачимо, хто пожалкує, — кинула Олена.
Вона розвернулася до Віктора:
— А ти вирішуй. Я більше не збираюся жити в родині, де моє слово нічого не важить. Якщо для тебе важливіше бути хорошим братом, ніж чоловіком — твоя справа. Але я більше це терпіти не буду.
І пішла на кухню, грюкнувши дверима.
Віктор пробував говорити з дружиною, але щоразу натрапляв на стіну. Він зрозумів, що втрачає повагу Олени. Йому довелося серйозно замислитися: про свої пріоритети, про те, як легко він дозволив братові маніпулювати і собою, і їхнім життям.
Через кілька тижнів Вітя сам запропонував вести спільний сімейний бюджет і домовився з Оленою про чіткі правила витрат. Він почав більше включатися в домашні справи й відверто говорити про свої сумніви. Олена не простила одразу. Але вона побачила: він змінюється. Повільно, невпевнено — та щиро.
Стаса вони більше не бачили. Подейкували, що він вліз у борги, потім поїхав до знайомих у провінцію. А Олена з Віктором почали нову главу — вже з чіткими межами. І хоча довіра — це не те, що повертається за день, Олена знала: краще бути чесною зараз, ніж мовчати роками, сподіваючись, що щось зміниться само собою.
