У їхній вітальні завжди пахло поліролем для меблів і свіжоспеченим пирогом. На стіні — велике родинне фото: Ірина, Сергій і троє їхніх дітей. Усі всміхаються. Це фото Ірина перевішувала тричі, поки воно не стало висіти ідеально рівно, і там де їй найбільше пригледілось.
У цьому була вся Ірина.
Вони познайомилися наприкінці вісімдесятих. Сергій був щирим хлопцем із «золотими руками», а Ірина — дівчиною з вольовим підборіддям і зошитом, куди вона записувала плани на тиждень.
— Сергію, ти знову вдягнув цю сорочку? Вона ж не пасує до твоїх штанів, — це була її перша фраза замість «привіт» на третьому побаченні.
— Тобі не подобається? — усміхнувся він. — Головне, що мені зручно.
— Зручно — це для дому. А для людей має бути правильно.
Тоді він сприйняв це як турботу. Навіть пишався: «Ось яка в мене господиня, за всім вгледить!»
За тридцять років вони пройшли через усе: дефіцит дев’яностих, зміну професій, виховання трьох дітей — Максима, Олі та маленького Артема. Були часи, коли Сергій працював на трьох роботах, аби Ірина могла купити саме той гарнітур, про який мріяла.
Але разом із добробутом росла й залізний контроль Ірини.
— Сергію! Чому черевики стоять носками до дверей, а не до стіни? Я ж казала: підошва брудна, не треба розносити мікроби! — її голос лунав із коридору щовечора, щойно він переступав поріг.
Одного разу, коли молодшому сину було десять, Сергій повернувся втомлений після зміни на будівництві. Він просто хотів сісти й поїсти.
— Руки вимив? Двічі намилював? — Ірина стояла біля столу, склавши руки на грудях.
— Іро, я не дитина. Дай мені спокій хоч п’ять хвилин.
— Спокій? Поки ти несеш бацили до моєї кухні, спокою не буде! І чому ти купив хліб «Подільський»? Я ж чітко написала в списку — «Дарницький»!
— Його не було.
— То треба було зайти в інший магазин! Ти ніколи нічого не можеш зробити нормально. Усе доводиться перевіряти за тобою, як за недоумком.
Сергій мовчки відклав ложку. Апетит зник. Такі сцени відбувалися щодня. Вона контролювала все: як застелені ліжка, яку спеціальність обере старший син, скільки цукру він кладе в чай.
Найбільший скандал стався на їхню 25-ту річницю. Діти влаштували їм сюрприз — замовили столик у ресторані. Сергій купив Ірині красиву золоту підвіску.
Коли вони повернулися додому, Ірина замість подяки почала роздивлятися чек, який випадково випав із кишені піджака Сергія.
— Ти з глузду з’їхав? Скільки ти переплатив за це золото? В «Ювелірному» на сусідній вулиці була знижка 15%! Ти просто викинув гроші на вітер. Ти як дитина, тебе так легко обдурити!
— Іро, я хотів зробити тобі приємно! Це подарунок від серця!
— Серце — це добре, а мізки мати треба! — вигукнула вона. — І зніми піджак, ти його вже заляпав соусом. Господи, ну що ти за людина? Нічого не можна довірити!
Сергій тоді вперше не відповів. Він пішов у гараж і просидів там до ранку. Ірина ж, замість того щоб піти й вибачитися, включила серіал і так спокійно заснула.
Бували й світлі моменти. Коли Сергій важко захворів на грип, Ірина не відходила від нього ні на крок. Вона варила бульйони, давала ліки за графіком, перестилала постіль.
— Бачиш, Сергійку, що б ти без мене робив? Пропав би, — казала вона, витираючи йому чоло.
— Дякую, Іро. Ти в мене золота.
— Ото ж то. Слухайся мене, і все буде добре.
І він слухався. Ще п’ять років. Він навчився мовчати, коли вона сварила його за неправильно нарізану ковбасу. Навчився кивати, коли вона диктувала йому, що сказати сусіду. Він став «зручним». Але всередині нього щось повільно вмирало.
Діти виросли й роз’їхалися. Будинок став великим і порожнім, і голос Ірини в ньому лунав ще гучніше.
Це сталося звичайної суботи. Сергій вирішив пофарбувати паркан на дачі. Він обрав колір «темний дуб» — йому здавалося, це буде стильно.
Коли Ірина приїхала на дачу і побачила результат, її обличчя перекосилося.
— Ти що, сліпий? Це ж колір дитячої несподіванки! Я ж казала — треба брати «горіх»! Перефарбовуй зараз же!
— Іро, вже пізно, фарба висохла. І мені подобається цей колір.
— Мені байдуже, що тобі подобається! Це мій дім, і тут усе має бути гарно! Ти завжди все псуєш! Ти нікчема, Сергію! Навіть паркан пофарбувати не можеш!
Вона кричала довго, згадуючи всі його помилки за тридцять років: і те, як він втратив гроші в дев’яностих, і те, як не так привітав її маму з ювілеєм.
Сергій подивився на неї. Він побачив жінку, яку колись кохав, але зараз бачив лише командира в халаті, чиї очі шукали не любові, а помилок.
— Знаєш, Іро… — спокійно сказав він. — Ти права. Я все роблю не так.
— Нарешті ти це визнав! — переможним тоном вигукнула вона.
— І тому я більше не буду нічого робити в цьому домі. Взагалі.
Він розвернувся, сів у машину і поїхав.
Ірина була впевнена: повернеться. Поголодує день-два, зрозуміє, що не знає, де лежать його чисті шкарпетки, і приповзе просити вибачення. Вона навіть приготувала промову про те, як він має спокутувати свою провину.
Але минув тиждень. Потім другий. Сергій не дзвонив. Діти мовчали, лише Максим якось сказав: «Мамо, тато зараз у мене. Він просив тебе не турбувати. Йому треба подихати».
— Подихати? — обурилася Ірина. — Я йому кисень перекривала, чи що? Я все життя на нього поклала! Щоб він був нагодований, обіпраний, щоб біля людей не соромно було!
Через місяць Сергій приїхав забрати речі. Він виглядав інакше. Зникла ця вічна сутулість, погляд став спокійнішим.
— Сергію, годі цирку, — почала вона з порогу. — Роздягайся, обід на столі. Але спочатку вимий руки з антисептиком…
— Ні, Іро, — перебив він. — Я прийшов за паспортом і інструментами. Я знімаю квартиру.
— Квартиру? Ти з глузду з’їхав на старості років? Хто тобі там готуватиме? Хто за тобою доглядатиме?
— Я сам, Іро. Виявилося, я вмію смажити яєчню. І, знаєш, що найдивніше? Мені байдуже, якого кольору в мене стіни. Головне — що на них ніхто не вказує пальцем.
Ірина розплакалася. Це було не награно, їй справді було боляче.
— Я ж хотіла як краще! Я ж для нас старалася!
— Ти старалася для свого ідеального світу, Іро. Але в тому світі не було місця для мене. Там був лише манекен, якого ти постійно виправляла. А я — жива людина. Я хочу мати право на помилку. Я хочу купувати не той хліб і ставити капці як заманеться.
Минуло два роки. Вони розлучилися. Сергій живе скромно, але часто ходить на риболовлю і навіть почав малювати — те, про що мріяв у юності, але на що Ірина казала «дурниця і бруд».
Ірина залишилася в їхній ідеальній квартирі. Там досі пахне поліролем, і кожна річ лежить на своєму місці. Але тепер вона зрозуміла одну страшну річ: чистота й порядок не гріють довгими зимовими вечорами.
Вона часто сидить біля вікна, дивиться на той самий «неправильний» паркан на дачі, який так і не перефарбувала, і думає: чому вона так запекло боролася за ідеальну картинку, що прогледіла саму людину?
Любов — це не контроль. Любов — це право іншої людини бути «неідеальною». Можна мати ідеально чистий дім, але абсолютно порожню душу. Бережіть одне одного, а не порядок у шафі.
Чи відгукнулася вам ця історія? Чи знаєте ви такі пари, де один «душить» іншого своєю правильністю? Поділіться в коментарях.
Автор: Наталія
