Вагон злегка погойдувало. Ганна, жінка з акуратною сивою зачіскою та в окулярах у тонкій оправі, розкладала на столику серветки. Олена, у стильному худі та з манікюром кольору «марсала», гортала стрічку в інтернеті. Марія, з мозолистими, але на диво м’якими руками, діставала з сумки домашні пиріжки, загорнуті у фольгу.
— Пригощайтеся, дівчата, — тихо сказала Марія. — З вишнею. Сама зранку пекла, ще досвіта.
Олена відірвалася від телефона й усміхнулася:
— Ой, Маріє, ви мене губите! Я ж на інтервальному голодуванні. Але цей запах… Це ж запах 74-го року, коли ми після школи бігали в буфет!
Ганна зняла окуляри й лагідно глянула на супутниць:
— А ви теж «дев’ятка»? П’ятдесят дев’ятого?
— Так, — відповіла Олена. — Останній рік «відлиги». Народилися, коли Гагарін ще навіть не знав, що полетить.
— Ох, дівчата, — зітхнула Марія, відкушуючи пиріжок. — Скільки ми всього бачили. Як згадаю наше двадцятиріччя… 1979-й. Пам’ятаєте?
— Мені було двадцять, і я була переконана, що стану великою акторкою, — засміялася Олена, відкидаючи пасмо волосся. — Я тоді втекла з дому в Одесу, вступати в театральне. Мама плакала, казала: «Лєно, йди на бухгалтера, завжди буде копійка!». А я їй: «Мамо, я народжена для сцени!».
— І як? Вступили? — запитала Ганна.
— Провалила іспити з тріском! — Олена весело блиснула очима. — Але додому не повернулася. Влаштувалася офіціанткою в ресторан. Знаєте, які там були люди? Моряки, іноземці, контрабанда! Я вперше побачила справжні американські джинси. Купила їх за три зарплати. Боже, як я ними пишалася! Йшла вулицями, і мені здавалося, що весь світ біля моїх ніг. А ви, Ганно?
Ганна замислено розмішувала цукор у склянці з підстаканником.
— А я в двадцять уже була заміжня. Мій Віктор був інженером. Ми жили в гуртожитку, ділили одну кухню на десять сімей. Пам’ятаю, як ми купили перший телевізор «Електрон». Чорно-білий. Сусіди приходили дивитися серіал. Я тоді була вагітна первістком. Знаєте, про що я мріяла? Про чеську стінку в вітальню. Здавалося, якщо буде стінка і кришталь у ній — то життя вдалося.
Марія слухала, підперши щоку рукою.
— А я в двадцять уже в ланці працювала. В селі під Полтавою. Тяжко було, дівчата. Руки від сапи не розгиналися. Але вечори… Які були вечори! Ми з хлопцями й дівчатами йшли на край села, співали так, що аж у сусідньому районі було чути. Мій Іван тоді за мною три кілометри босим біг, щоб квітку подарувати. Ми не думали про джинси чи стінки. Ми думали, як хату збудувати. Оце була ціль.
Розмова притихла, коли поїзд проїжджав темний ліс. Тема змінилася сама собою.
— Мені було двадцять сім, коли рвонуло, — глухо сказала Ганна. — 1986-й. Ми жили в Києві. Пам’ятаю той квітень. Сонце, каштани квітнуть, а по радіо — тиша. Потім почали говорити про «йодну профілактику». Я дітей схопила і до мами в село. Віктор залишився — він був на заводі, їх відправляли «допомагати». Він тоді здоров’я і залишив там…
— А ми в Одесі спочатку й не зрозуміли нічого, — додала Олена. — Жили собі, гуляли. А потім прийшли дев’яності. Оце був справжній вибух, тільки соціальний. Моє ательє, яке я ледь відкрила, згоріло в дев’яносто третьому. Буквально. Прийшли хлопці в шкірянках, сказали: «Плати». Я не мала чим.
— І що ви зробили? — прошепотіла Марія.
— Поплакала одну ніч. А зранку взяла дві валізи, набила їх турецьким трикотажем і поїхала «човником» до Польщі. Я, дипломована кравчиня, спала на картонках на ринку у Варшаві. Мені було 35. Покоління, якому обіцяли «світле майбутнє», опинилося на смітнику історії. Але ми вижили. Знаєте чому? Бо ми з 59-го. Ми загартовані.
Марія кивнула:
— У нас у селі грошей не було роками. Бартер. Я міняла цукор на взуття для дітей. Картопля врятувала. Пам’ятаю, як син прийшов зі школи й каже: «Мамо, я хочу комп’ютер». А я навіть слова такого не знала. Я тоді корову продала, щоб йому той «ящик» купити. Він тепер у мене програміст у Києві. Каже: «Мамо, ви тоді в мене інвестицію зробили».
— А потім стало легше, — Ганна посміхнулася. — Віктор пішов на пенсію, ми купили дачу. Я нарешті почала читати книги не по роботі, а для душі. Знаєте, в 50 років я раптом зрозуміла, що життя тільки починається. Діти виросли, онуки з’явилися.
— Ой, Ганнусю, а я в 50 вперше закохалася! — вигукнула Олена. — По-справжньому. Не так, як у юності, коли гормони грають. А свідомо. Він був італійцем, замовником мого бренду одягу. Я тоді вже мала свою мережу магазинів. Поїхала в Мілан, подивилася на їхніх жінок… Боже, їм по 70, а вони на підборах, з келихом і з червоною помадою! Я тоді викинула всі свої «бабські» кофти.
Марія засміялася:
— Ну, в Мілан я не їздила, але мій Іван мені на золоте весілля трактор купив! Маленький такий, японський. Каже: «Маріє, досить тобі спину гнути, катайся». Я тепер по селу як королева їжджу.
За вікном миготіли вогні станцій. Поїзд наближався до Карпат.
— Зараз страшно, — тихо сказала Марія. — Онук на передовій. Кожну хвилину телефон у руках тримаю. Ніколи не думала, що на старість таке побачу. Ми ж діти тих, хто після світової відбудовував…
— Страшно, — погодилася Ганна. — Але дивіться на нас. Ми пережили дефіцит, перебудову, розвал країни, бандитські 90-ті, дефолти. Ми бачили, як зникають атласи світу і з’являється інтернет. Наше покоління — воно як старий виноградний напій. Чим більше його трусиш, тим міцнішим воно стає.
Олена відклала телефон.
— Я зараз їду в Ужгород до доньки. Вона там волонтерить. Везу їй тканину на дощовики для хлопців. Знаєте, мені 65. Я могла б сидіти десь у Європі, пити каву. Але я тут. Бо тут мій 59-й рік. Тут мої друзі і мої пиріжки з вишнею.
Марія простягнула руку і накрила долоні Ганни та Олени своїми.
— Знаєте, дівчата… Ми ж ще молоді. От закінчиться все — знову поїдемо кудись. Може, навіть в Мілан до твоїх італійок, Олено?
— Обов’язково! — засміялася Олена. — Навчимо їх пити наше, натуральне!
Поїзд зупинився на пероні. Три жінки, народжені в 1959-му, вийшли у ранковий туман. Вони розійшлися в різні боки — бібліотекарка, бізнес-вумен і селянка. Але в кожній з них жила одна й та сама сила.
Вони були свідками того, як змінювався світ, але самі залишилися незмінними у головному: у вмінні любити життя, незважаючи на те, що воно іноді підкидало їм зовсім не те, про що вони мріяли в юності.
Ганна пішла до онука, який чекав її з квітами.
Олена впевнено зацокала підборами до таксі.
Марія поправила хустку і вдихнула свіже гірське повітря, шепочучи молитву за всіх, хто сьогодні не зустрів цей ранок.
Життя тривало. І 65 років були лише початком нового розділу.
Автор: Наталія
