Прощання з Степаном ще не встигло стертися з пам’яті сірим туманом, як на порозі квартири на околиці з’явилася Аліна. Вона стояла в коридорі, не знімаючи дорогого кашемірового пальта, і зневажливо розглядала вицвілі шпалери.
Марина, друга дружина Степана, притискала до себе десятирічну Софійку. Дівчинка запітнілими очима дивилася на старшу сестру, яку бачила лише кілька разів у житті.
— Значить так, — голос Аліни пролунав як удар хлиста. — Даю вам три дні. Збирайте речі, вимітайтеся. Квартира за заповітом моя. Батько нарешті вчинив справедливо.
Марина зблідла, її руки затремтіли.
— Аліно, як це «вимітайтеся»? Степан обіцяв, що ми будемо тут жити. Софійці до школи два квартали. Куди ми підемо посеред зими? У мене немає іншого житла!
— Мене це має хвилювати? — Аліна підійшла до старого комода й гидливо провела пальцем по пилу. — Це майно моєї матері, яке батько загарбав після розлучення. Він привів тебе сюди, у наш дім, і вирішив, що можна просто забути про першу родину? Ні, люба. Рахунок виставлено.
Битва в тісному коридорі
— Але ж у тебе є квартира в центрі! — вигукнула Марина, виходячи вперед. — У тебе величезний будинок за містом, дача в лісі… Навіщо тобі ця на околиці? Ти ж тут навіть з’являтися не захочеш! Тобі просто подобається помста?
Аліна різко розвернулася, її очі звузилися:
— Мені не потрібна ця квартира. Мені потрібно, щоб вас тут не було. Ви десять років висмоктували з нього ресурси, увагу, час. Він купував тобі шуби, поки моя мати рахувала копійки на моє навчання!
— Які шуби, Аліно?! — Марина ледь не задихнулася від обурення. — Твій батько був простим інженером! Ми ледь кінці з кінцями зводили, він до останнього дня працював на двох роботах, щоб ми могли просто вижити. Подивися навколо — тут ремонт робили ще до твого народження!
— Не бреши мені! — вигукнула Аліна, переходячи на крик. — Я бачила, як він дивився на цю малу, як він носився з нею! У мене не було й половини тієї любові. Ви вкрали в мене батька, а тепер я заберу у вас дах над головою. Це не жадібність, це — реставрація справедливості.
Заручниця минулого
Маленька Софійка раптом зробила крок вперед і тихо промовила:
— Тато казав, що ти добра. Він зберігав твоє фото в гаманці.
Аліна на мить заціпеніла. Її обличчя смикнулося, ніби від ляпаса, але вона швидко повернула собі холодну маску.
— Замовкни. Тобі ще рано в дорослі ігри грати. Маринo, документи готові. Нотаріус чекає підпису. Якщо через три дні ключі не будуть у мене — прийду з поліцією.
— Ти просто нелюдяна, — прошепотіла Марина, витираючи сльози. — У тебе є все, про що люди мріють, а ти прийшла забрати останнє в дитини, яка щойно втратила батька. Невже ця порожня квартира зробить тебе щасливішою? Невже помста солодша за спокій?
Аліна вже була біля дверей. Вона зупинилася, не озираючись.
— Щастя тут ні до чого. Просто тепер кожен буде на своєму місці. Ви — на вулиці, а я — з паперами на власність. Прощавайте.
Двері з гуркотом зачинилися, залишивши в квартирі важку, задушливу тишу. Аліна вийшла до свого новенького позашляховика, сіла за кермо й міцно стиснула руки.
Квартира була їй не потрібна. Вона справді збиралася її продати за безцінь першому ліпшому покупцеві. Але всередині, десь глибоко під кашеміром і холодним розрахунком, все одно порожнеча. Вона виграла війну за стіни, але остаточно програла битву за батьківську любов, яку неможливо було вписати в жоден заповіт.
Минуло два дні. Аліна сиділа у своєму розкішному кабінеті, перебираючи папери. Перемога мала бути солодкою, але всередині осідав лише гіркий попіл.
Раптом задзвонив телефон — це був старий адвокат Степана, пан Григорій, який займався справами її батька ще з часів першого розлучення.
— Аліно Степанівно, зайдіть, будь ласка. Виплив лист, який ваш батько залишив разом із заповітом. Він просив передати його особисто вам, коли ви приймете рішення щодо квартири.
Через годину Аліна вже сиділа навпроти адвоката. Він простягнув їй конверт, потертий на кутах.
Лист із того світу
«Аліно, доню. Якщо ти читаєш це, значить, ти вже забрала квартиру. Я не звинувачую тебе. Я знаю, як сильно тебе поранив мій відхід тоді, двадцять років тому. Ти думаєш, що ця квартира — мій подарунок тобі, але насправді це мій останній іспит для тебе…»
Аліна відчула, як до горла підкотився клубок. Вона продовжувала читати:
«Марина ніколи не знала, але цей будинок на околиці — це все, що я зміг викупити назад після того, як твій дідусь програв усе майно в борги. Я хотів, щоб у тебе було хоч щось, що належало нашому роду. Але є одна таємниця: у банківському сейфі, ключ від якого лежить у старій скриньці під підлогою в тій самій квартирі, лежать акції компанії, які я відкладав для тебе роками. Але отримати їх ти зможеш лише за однієї умови: якщо Марина і Софійка залишаться жити в тій квартирі до повноліття малої. Якщо ти їх виженеш — акції підуть на благодійність. Вибір за тобою: або стіни і помста, або майбутнє і прощення».
Повернення на «поле бою»
Аліна кинула лист на стіл.
— Він знову це зробив! — вигукнула вона, вдаряючи кулаком по столу. — Знову маніпуляції! Навіть після сеье він змушує мене обирати між грошима та моїм гнівом!
— Він просто хотів, щоб ви стали сім’єю, Аліно, — тихо зауважив адвокат. — Хоча б формально.
Вона вилетіла з офісу, сіла в машину і погнала на околицю. Піднявшись на третій поверх, вона побачила виставлені в коридор коробки.
Марина, змучена й бліда, обмотувала скотчем стару лампу. Софійка сиділа на підлозі й тихо малювала щось на шпалерах, які все одно мали здерти.
— Прийшла перевірити, чи ми вже пішли? — запитала Марина, не піднімаючи очей. — Ми майже готові. Завтра вранці нас тут не буде.
Аліна мовчала, дивлячись на дівчинку. Софійка малювала трьох людей, що тримаються за руки.
— Заносьте все назад, — раптом хрипко сказала Аліна.
Марина випустила скотч із рук.
— Що ти знову вигадала? Яку нову гру?
— Це не гра, — Аліна зробила крок у квартиру, де пахло ліками та старим деревом. — Батько виявився хитрішим за нас обох. Живіть тут. Я не претендую на ці стіни.
— Чому? — Марина підійшла впритул, намагаючись знайти підвох у холодних очах пасинки. — Ти ж так хотіла нас винищити. Що змінилося? Жадібність перемогла помсту?
Аліна гірко всміхнулася:
— Ні, Марино. Просто я зрозуміла, що якщо я вас вижену, то залишуся точно такою самою самотньою, якою був він, коли писав цей лист. Квартира залишається вам. Але… — вона запнулася. — Але я іноді буду приїздити. Не до вас. А до пам’яті про нього.
Новий початок
Вона розвернулася і пішла, не чекаючи на слова вдячності. На сходах вона зупинилася, дістала з сумки ключ від сейфа, який знайшла в скриньці, про яку писав батько (вона знала те місце з дитинства).
— Ну що, тату, — прошепотіла вона в порожнечу під’їзду. — Ти виграв. Але не думай, що я їх полюблю. Принаймні, не сьогодні.
Вона вийшла на вулицю. Вперше за довгий час повітря на околиці міста не здавалося їй таким брудним і важким.
Минуло п’ять років. Аліна рідко згадувала про ту квартиру на околиці, хоча справно оплачувала рахунки за її утримання, офіційно оформивши опіку над нерухомістю до повноліття Софійки.
Акції, що лежали в сейфі, виявилися не просто паперами, а часткою в технологічному стартапі, який за ці роки перетворився на гіганта. Аліна стала ще багатшою, але порожнеча в душі нікуди не зникла.
Одного вечора, коли над містом кружляла завірюха, у двері її заміського будинку зателефонували. На порозі стояла п’ятнадцятирічна дівчина — висока, тонка, з тими самими очима, що колись дивилися на Аліну з-під розпатланого чубчика в старому коридорі.
Непрохана гостя
— Софія? — Аліна здивовано підняла брову. — Що ти тут робиш у таку погоду? Де твоя мати?
— Мама в лікарні, — коротко кинула дівчина, проходячи всередину без запрошення. Вона виглядала колючою, як і сама Аліна в її віці. — . А я прийшла повернути тобі це.
Вона кинула на стіл пачку листів, перев’язану простою мотузкою.
— Що це за мотлох? — Аліна гидливо торкнулася паперу.
— Це листи, які тато писав тобі щороку на твій день народження, — голос Софійки здригнувся, але вона трималася гордо. —
Мама знайшла їх за стінкою шафи, коли ми нарешті вирішили зробити той ремонт, про який ти так просила. Він не наважувався їх відправляти. Боявся, що ти їх спалиш, навіть не відкривши.
Голос із минулого
Аліна відчула, як пальці заніміли. Вона розв’язала мотузку. Лист за 2012 рік, 2015, 2018… Останній був датований місяцем, коли Степана не стало.
— Він любив тебе, Аліно, — сказала Софійка, дивлячись на розкішну люстру. — Він завжди ставив тебе за приклад. Казав: «Дивись, яка твоя сестра сильна, яка вона розумна, вона всього досягла сама». Я ненавиділа ці розмови. Я думала, що я для нього — лише втішна копія справжньої доньки.
Аліна розкрила останній лист. Рядки розпливалися перед очима:
«Аліно, я знаю, ти думаєш, що я проміняв тебе на нову родину. Але правда в тому, що я просто не знав, як підійти до тебе — такої ідеальної, такої далекої. Ти нагадувала мені мої власні помилки, і я виявився боягузом…»
— Значить, ми обидві думали, що нас не люблять? — тихо запитала Аліна, не піднімаючи голови.
— Схоже на те, — буркнула Софійка. — Слухай, мені не потрібні твої гроші чи акції. Я просто хотіла, щоб ти знала: тато не був тим монстром, яким ти його намалювала. Він був просто людиною. Слабкою, заплутаною людиною.
Крига скресла
Аліна підвелася і підійшла до вікна. Вона згадала, як хотіла вигнати цю дитину на вулицю. Тепер ця дитина стояла в її вітальні й виявлялася мудрішою за неї.
— Софіє, — покликала Аліна. Дівчина обернулася. — Залишайся на ніч. Завірюха посилилася, ти не доїдеш додому. А завтра… завтра ми поїдемо до Марини в лікарню. Найкращу лікарню міста. Я все влаштую.
— Тобі обов’язково треба демонструвати свою владу? — вогник протесту спалахнув у очах підлітка.
— Це не влада, — Аліна вперше за багато років щиро посміхнулася, хоча посмішка вийшла трохи кривою. — Це родинні зв’язки. До того ж, ти ще не бачила свою кімнату. Я облаштувала її в цьому будинку ще три роки тому. Про всяк випадок.
Софійка завмерла. Крижана стіна, яку вони обидві будували роками, дала першу тріщину.
— І там є нормальний інтернет? — нарешті запитала дівчина, намагаючись приховати збентеження.
— Найшвидший у країні, — відповіла Аліна. — Іди, вечеря на столі.
Аліна залишилася у вітальні. Вона взяла один із листів і притиснула його до себе. Вона нарешті отримала свою спадщину — не квартиру, не акції і не помсту. Вона отримала право бути просто донькою, яку любили, нехай і по-своєму, незграбно й мовчки.
Галина Червона
