Вісім років тому я поїхала на заробітки. Як складно мені не було, але я залишила вдома чоловіка і синів і вирушила до чужої країни. Моя сестра на той час уже довгий час працювала в Італії, тож коли закрили в нашому місці завод і ми з чоловіком залишилися без роботи, я вирішила їхати до неї.
Життя було зовсім не медом, ті євро давались мені важкою працею та безсонними ночами. Але я втішала себе думкою, що так я допомагаю своїй сім’ї і зможу оплатити навчання синів.
Лише через два роки я вперше приїхала на свята до дому. Накупила дві сумки подарунків, речей, смаколиків, ледь до автобусу їх дотягнула, але була неймовірно щаслива, що скоро побачу найрідніших мені людей.
Діти не відходили від мене, а от від чоловіка віяло якось прохолодою. Воно й не дивно, ми два роки не бачились. Але і через тиждень, і через два Олексій все так же залишався мовчазним, а потім зважився на розмову.
Тоді він і попросив мене більше не їхати до Італії. Він на той час уже знайшов хорошу роботу, та й гроші, які я надсилала він відкладав, тож і заощадження були, ми могли продовжити своє тихе, щасливе життя. Олексій вмовляв мене, благав не їхати. Але я не послухала його, пообіцяла що цього разу не на довго, на рік, щоб на ремонт ще заробити.
Але і через рік я додому не повернулася, вирішила ще грошей заробити на машину і щоб дітям відкласти на майбутнє, і через два не приїхала. Сини на той час уже були студентами, поїхали на навчання до столиці, а я щиро раділа, що змогла забезпечити їм таку можливість, хоч і важкою працею.
А потім мені подруга зателефонувала, вітала з Днем народження і тут я зрозуміла, що повертатися мені вже нікуди, вдома мене ніхто не чекає. Тетяна розповіла мені, що мій Олексій уже і не мій, що він уже півроку живе з іншою жінкою. Тоді я просто скаженіла від люті: він на мої гроші утримує в моїй же хаті коханку? Ну ні, я цього їм так не подарую. Через тиждень я уже їхала в Україну, додому. І готова була витрясти з чоловіка все до останнього цента.
Але вдома мене чекали пусті стіни, там нікого не було, к і речей мого чоловіка. Я зателефонувала Олексію і сказала, що чекаю його, що нам потрібно поговорити.
Але розмова не відбулася, ввечері Олексій прийшов, пішов до нашої кімнати, дістав з шафи пакунок і так само мовчки поклав його на стіл, а потім тихим голосом сказав: “Вибач, ми з тобою чужі люди стали. Тут все, що ти за ці роки надсилала, я нічого не витрачав, все відкладав. Це твоє.”
Олексій пішов, тихо зачинивши за собою двері, а я плакала всю ніч і докоряла собі, що вчасно не зупинилася, що втратила свою сім’ю в гонитві за грошима.
За два дні я повернулася назад, до Італії. Але вже не з думками, про те як грошей заробити, а як далі жити взагалі.
