— Мені тридцять чотири, Семене. Із них дванадцять років я віддала тобі й твоїм дітям! — сказала жінка. — Вибач, але я заслуговую на більше. Я подаю на розлучення. Квартиру залишаю вам, аліменти платитиму. Ада каже, що розходитись треба цивілізовано, без драм. Тож просто збереш мої речі до завтрашнього ранку.
Ліда зішкрібала пригорілу кашу з дна каструлі. Ніготь на великому пальці надломився ще зранку, коли вона намагалася відтерти пляму з дитячого комбінезона, і тепер зазубрений край чіпляв губку — кожен рух віддавав різким уколом.
Чоловік зайшов безшумно. Він завжди так робив, коли збирався сказати щось неприємне. Став у дверях — підтягнутий, у свіжій сорочці, яку Ліда прасувала вчора о другій ночі.
— Лідо, нам треба поговорити. Серйозно, — він склав руки, демонструючи рельєфні біцепси.
На спортзал у нього знаходився час тричі на тиждень. А Ліда тим часом тягала сумки з супермаркету й возила його матір до кардіолога.
— Якщо про кран у ванній, то сантехнік буде завтра, — Ліда навіть не обернулася. — Я сама викликала. Бо твої «завтра» вже місяць тривають.
— Річ не в крані, — Семен скривився. — І взагалі, припини дорікати мені побутом. Йтиметься про нас. Точніше — про те, що «нас» більше немає.
Вона повільно поклала губку в мийку й перекрила воду.
— У якому сенсі — «нас немає»? — обернулася вона. — Діти сплять за стіною, Семене. Твоя мама чекає, що в суботу ми повеземо її на ринок. У нас іпотека на багато років. Що ти таке говориш?
Семен зітхнув, і його обличчя раптом набуло співчутливого вигляду.
— Розумієш, Лідо… людям потрібно рости, розвиватися. А ми з тобою застрягли в різних вимірах. Я йду вперед, читаю, навчаюся, а ти… Сіра мишка. Обслуговуючий персонал. Мені з тобою нема про що говорити, крім цін на горох і тиску моєї матері. Я приходжу додому, хочу дискусій, хочу обміну енергією, а чую лише звіт про те, скільки сьогодні коштує яловичина! От воно мені треба?!
— Семене, я займаюся домом і дітьми, щоб ти міг «йти вперед»! — розгубилася Ліда. — Я роблю все, щоб ти у своєму костюмі стояв на сцені й навчав людей успіху! Я тут… за твоїми дітьми вигрібаю і за твоєю мамою доглядаю! Коли мені розвиватися? Між пранням і прасуванням твоїх сорочок?
— Це відмовки слабких, — чоловік зневажливо відвів погляд. — Самодостатня особистість завжди знайде ресурс. Коротше, я зустрів іншу жінку. Адочку — мою колегу.
Щоб ти розуміла різницю: вона молодша за тебе на десять років, стрункіша кілограмів на двадцять. І, Лідо, я впевнений — рівень її інтелекту вищий за твій пунктів на тридцять. З нею я відчуваю драйв, з нею я молодий і зухвалий. Не те що з тобою…
Ліда подивилася на своє відображення в темному склі духовки: волосся, зібране в куций хвіст, сіре обличчя, мішки під очима. Красуня…
— Мені тридцять чотири, Семене. Із них дванадцять років я віддала тобі й твоїм дітям! — сказала жінка.
— А виглядаєш ти на всі п’ятдесят п’ять. Пробач, але я заслуговую на більше. Я подаю на розлучення. Квартиру залишаю вам, аліменти платитиму. Ада каже, що розходитись треба цивілізовано, без драм. Тож просто збереш мої речі до завтрашнього ранку.
Чоловік розвернувся й пішов. А Ліда втомлено опустилася на стілець. Що взагалі відбувається?
Розлучення минуло швидко. Семен пішов, залишивши Ліді двох дітей, свою вічно невдоволену матір, у якої «раптом» одночасно загострилися всі хвороби, і порожню половину шафи.
Зі своєю суперницею Лідія на той час уже встигла заочно познайомитися — Адочка вела блог «Інтелектуальний шлюб: як не стати тіткою». Там вона викладала фото з квізів, літературних вечорів і походів. Спочатку діти поверталися від батька в повному захваті.
— Мамо, тітка Ада така крута! — кричав Сергійко, жбурляючи рюкзак у передпокої. — Вона вчора нам про космос розповідала! І водила нас у музей роботів! Не те що ти — вічно «роби уроки, їж суп, прибери в кімнаті». І в неї вдома навіть пилу нема, уявляєш?
— Вона смішна, — підтакував Костик. — Вона вчора татові сказала, що традиційна сім’я — це анах… Ахан… Забув слово, коротше. І вона ніколи не носить халат. Вона завжди в красивих костюмах — навіть коли просто п’є каву.
Ліда мовчки слухала дітей і так само мовчки продовжувала відпускати хлопців до батька. Вона просто тягнула побут на собі, влаштувалася на роботу в страхову компанію і поступово, збирала себе по шматках.
Ада тим часом писала в блозі: «Секрет наших ідеальних стосунків з коханим у тому, що ми — два самодостатні інтелекти. Ми не душимо одне одного побутом. Ми розвиваємося разом!»
А за рік після їхнього розлучення Ада виявилася при надії. Блог наповнився дописами про «високоефективне материнство» і «йогу для усвідомлених». А ще за дев’ять місяців на світ з’явилася перша дитина Семена й Ади. Потім, ще через рік, народилася друга. І почалося…
Ліда на вихідні відправила хлопців до батька. Повернутися вони мали за кілька годин — у неї з’явився час перепочити. Вона щойно набрала ванну, як у двері постукали. Ліда глянула у вічко — сини.
— Ого, а чого ви так рано? — вона впустила хлопців до квартири. — Тато ж обіцяв повезти вас в аквапарк. Розповідайте, що сталося?
— Який там аквапарк… — Сергій жбурнув куртку повз вішак. — Мам, там просто нестерпно знаходитися. Тітка Ада цілий день кричала, що малі не лягають спати. Потім почала шипіти на тата, що він «безвідповідальний нарцис» і зовсім їй не допомагає.
— Вона якась зла стала, — другий син сів на табурет, підперши щоку рукою. — І, якщо чесно, страшна. Волосся жирне, на лобі вискочили прищі. І пахне від неї тепер не парфумами, а кислим молоком і якоюсь кашею. Ми хотіли пограти в приставку, а вона висмикнула дроти й сказала, що ми «інфантильні паразити».
— А квізи? — обережно спитала Ліда. — Чорні діри? Літературні вечори?
— Ага, чорні діри… — обурився син. — Тепер у неї одна чорна діра — це пральна машина, яка не справляється. Вона тільки й робить, що гарчить: «Не кричіть!», «Не тупотіть!», «Матвію знову треба підгузник змінити!» Тато намагався щось розповісти їй про свою нову конференцію, а вона в нього брудним підгузником кинула. Сказала, щоб замовк і йшов гріти пляшечки. А потім ще й змусила унітаз драїти — сказала, що втомилася і від нас, і від своїх дітей. Тато її товстою назвав…
Ліда відвернулася до плити, щоб приховати мимовільну усмішку.
— Мамо, можна ми більше не будемо їздити до них на вихідні? — тихо спитав Костя. — Там нудно. Там тепер як у дурдомі, тільки всі дуже розумні слова використовують, коли одне на одного гавкають. І ще та Рита…
Ліда завмерла.
— Яка Рита?
— Ну, тато нам по секрету сказав, що вона — його нова асистентка, — пояснив син. — Красива така, модна.
Приходила вчора «документи забрати». Тато з нею на кухні шепотівся про якісь стартапи, поки тітка Ада у ванні плакала так, що крізь двері чути було. Рита на тітку Аду так дивилася…
Ліда зрозуміла: колишній чоловік не вгамувався. І зовсім скоро Аду спіткає та сама доля.
З колишньою суперницею доля звела Ліду за кілька днів — у тому самому торговому центрі. Розлучниця стояла біля вітрини дитячого магазину й щось розглядала. У візочку сиділи двоє малюків, а їхня мати виглядала втомленою й неохайною. Ліда не втрималася й підійшла ближче.
— Привіт, Адо.
Та здригнулася, підвела очі. Хвилину вдивлялася, а потім, схоже, впізнала.
— Лідо? — вона окинула колишню суперницю поглядом. — Привіт… Ти… така гарна.
— Дякую. Як життя? Я нещодавно Семена бачила. У нього що, нова пасія? Тобі хоч допомагає?
Ада сумно всміхнулася.
— Так, Рита… Чергова «муза». Знаєш, що він мені вчора сказав? «Адо, твій інтелект, здається, розсмоктався разом із плацентою. Ти стала нудною». Уявляєш? Я йому двох народила, ночами не спала, з усіх сил тягнула, щоб його «розвиток» не зупинявся, а він мені — про нудьгу… Я ж вважала його генієм.
Ліда мовчки слухала.
— Я його бачити не хочу, — прошепотіла Ада, і в очах блиснули сльози. — Я все втратила. Блог закинутий, підписники розбіглися, фігура — жах, голова, як вата… Для нього я тепер просто «повна і несамодостатня». Він так і сказав. При дітях.
Ліда дістала з сумки візитівку.
— Тримай. Це мій адвокат. Обов’язково подзвони йому. Він, як бультер’єр — витрусить із Семена такі аліменти, що тому доведеться підробіток шукати. Твоя Ритка від нього одразу втече. І не вішай носа. Тобі тепер є заради кого жити.
Ада взяла картку тремтячими пальцями.
— Чому ти мені допомагаєш? Я ж тоді… такі образливі слова в блозі про тебе писала. Про «жінок старого укладу», які тягнуть чоловіків на дно…
— Бо я знаю, як це — залишитися з двома дітьми, — спокійно відповіла Ліда. — На тебе я давно не ображаюся. А Семен… життя його рано чи пізно саме покарає. Подзвони адвокату.
Ліда підморгнула колишній суперниці, розвернулася й пішла до виходу. Вона знала: за рік Семен знайде нову Риту. Бо нинішня обов’язково «поправиться». Потім буде ще одна. І ще. На щастя, її це вже не стосується.
Вперше за багато років Ліда йшла легко — не тікаючи й не доводячи нічого. Вона просто жила своїм життям.
