Осінній туман над селом Ковалівка зазвичай тримався до полудня, огортаючи старі хати вогким простирадлом.
Софія зупинила автівку біля знайомого перекошеного паркану, заглушила мотор і кілька секунд просто сиділа, тримаючись за кермо. Кожен такий приїзд на вихідні вимагав від неї неабиякої підготовки.
Поруч на пасажирському сидінні зітхнув її чоловік, Андрій. Він поклав руку їй на плече, намагаючись підтримати, але обоє знали, що легким цей день не буде.
На подвір’ї було тихо, лише з боку новозбудованих кліток чулося характерне шурхотіння. Софія вийшла з машини і одразу попрямувала туди.
Посеред подвір’я стояла її мати, Ганна Іванівна. У свої шістдесят п’ять років вона виглядала сухою, жилавою і невтомною, хоча всього рік тому лежала в лікарні.
Зараз жінка впевнено піднімала важке відро з водою, збираючись напоїти нове придбання — десяток кудлатих кроликів.
Софія прискорила крок і перехопила відро за ручку.
— Мамо, віддай. Тобі не можна піднімати більше трьох кілограмів. Лікар чітко сказав.
Ганна Іванівна не випустила ручку, а лише міцніше стиснула пальці, дивлячись на доньку з-під лоба.
— Залиш, я сама. Мені треба кролів поїти, вони жити хочуть, на відміну від деяких.
— Навіщо ти взагалі їх купила. У тебе тридцять курей, величезний город, а тепер ще й це. Тобі мало роботи було.
— Треба, значить. Комусь же треба в цій хаті думати про господарство, поки інші по містах прохолоджуються.
Андрій, який підійшов ближче, спробував розрядити обставновку і забрав відро у обох жінок.
— Ганно Іванівно, давайте я допоможу. Як ваша спина сьогодні.
— Спина як спина, болить, звісно. А кому зараз легко. Якби дехто був поруч, то й спина б так не страждала.
Вони пройшли до хати. На кухні пахло сушеними травами та свіжим хлібом, але атмосфера залишалася напруженою.
Софія почала викладати з сумки продукти, які вони привезли з міста. Тут були дорогі сири, свіжа риба, фрукти та ліки, які Андрій ретельно підбирав для тещі.
Ганна Іванівна подивилася на стіл і лише похитала головою.
— Знову навезли цього міського пластику. Краще б своєї картоплі привезли, хоча звідки у вас своя. Купуєте все в супермаркетах, хімію їсте.
— Мамо, ми привезли хороші, якісні продукти. І ліки, які ти мала приймати щодня. Ти взагалі п’єш їх.
— Коли згадую, тоді й п’ю. Мені від ваших ліків тільки в голові паморочиться. Мені працювати треба, а не таблетки ковтати.
Софія сіла за стіл, відчуваючи, як усередині закипає знайома з дитинства образа.
Вона згадала, як колись приносила зі школи щоденник із найвищими балами, очікуючи хоч краплі тепла, а в відповідь чула лише сухе «молодець» або бачила, як мати мовчки повертається до своїх грядок.
Город завжди був на першому місці.
— Ти ніколи не цінувала те, що я роблю. Навіть зараз, коли Андрій повністю оплатив твою операцію, знайшов найкращих хірургів, ти жодного разу не сказала «дякую».
— А за що дякувати. За те, що довели мене до лікарняного ліжка своїм виїздом. Якби ти не втекла до того свого міста, я б не надірвалася. Хіба я заслужила на таку старість, щоб на самоті з тачками воювати.
— Я не втекла, мамо. Я поїхала вчитися. Я з підліткового віку працювала, їздила на велосипеді за п’ятнадцять кілометрів у сусіднє село, щоб у магазині до пізнього вечора сидіти.
Я сама заробила на університет, бо вдома нам вічно нічого не вистачало. Ти хоч раз запитала, як мені було важко доношувати твої старі сукні, поки дівчата на море їздили.
Ганна Іванівна піджала губи, її погляд став ще жорсткішим.
— Ти була сита і одягнена. Одяг був чистий, підшитий. А те, що на море не їздила, то від цього ще ніхто не пропав. Дивись, яка царівна виросла, море їй подавай. Я світу білого не бачила, з ранку до ночі на полі, і нічого, жива. А ти тільки про себе й думала завжди. Покинула матір, хату закрила на замок і поїхала шукати легкого життя.
Андрій втрутився в розмову, намагаючись говорити спокійно і виважено.
— Ганно Іванівно, у Софії там перспективна робота, вона менеджер у великій компанії. У мене приватний стоматологічний кабінет, який приносить хороший дохід. Ми не можемо просто все кинути. Ми пропонуємо вам найкращий варіант. Переїздіть до нас. У нас трикімнатна квартира, чудовий район, поруч є невелика дача, де ви зможете посадити собі все, що захочете. Сусіди інтелігентні, нудьгувати не будете.
Стара жінка різко повернулася до зятя, її голос зазвучав злісно і недовірливо.
— Знаю я ваші порядки. Переїду я до вас, а ви мою хату швиденько продасте. Всі гроші собі в кишені засунете, на новий кабінет чи на машину, а мене залишите голою і босою на старості літ. Буду у вас як на пташиних правах. Не діждетеся.
Софія схопилася зі стільця, її терпіння луснуло.
— Мамо, що ти таке говориш. Як у тебе взагалі язик повертається звинувачувати нас у такому. Нам не потрібні твої гроші і твоя хата. Ми заробляємо достатньо, щоб утримувати і себе, і тебе. Ми хочемо, щоб ти жила в комфорті, в теплі, де є гаряча вода і лікар поруч.
— Мені твій комфорт у горлі стоїть. Якщо ви такі дбайливі, то збирайте свої манатки і переїжджайте сюди, в село. Тут повітря чисте, хата велика, земля є. Андрій он може в районну лікарню піти працювати, там завжди лікарі потрібні. А ти на ферму влаштуєшся, або теж у район їздити будеш.
— Ти при своєму розумі. Піти працювати в село після всього, чого ми досягли. Андрій стільки років будував свою практику, купував дороге обладнання. Які тут перспективи. Піти дояркою чи трактористом. Це просто смішно. Ти хочеш руйнувати наше життя через свою впертість.
— Ну звісно, вам соромно в селі жити. Ви ж тепер міські, великі люди. А те, що мати тут одна гине, то байдуже. Сусіди вже прямо кажуть, яка в мене невдячна та погана дитина. Бачать, як я сама тачку тягаю, і пальцями на тебе тикають.
— Ти сама їм це розповідаєш. Ти сама створюєш цю картинку мучениці. Навіщо ти брешеш людям, що ми тобі не допомагаємо, якщо ми щомісяця возимо сюди все необхідне і лікуємо тебе за свій кошт.
Ганна Іванівна відвернулася до вікна, демонструючи, що розмова закінчена.
— Не треба мені ваші подачки. Краще б сиділи в місті і не приїжджали взагалі, ніж нерви мені тріпати. Я сама якось доживу свій вік. Без вас обходилася і зараз обійдуся.
Софія відчула, як до очей підступають сльози від безсилля. Вона подивилася на матір, яка стояла спиною до неї, непохитна, мов скеля. Жодні аргументи, жодні прояви турботи чи логіки тут не діяли. Було лише два варіанти, які влаштовували Ганну Іванівну, і обидва були неможливими для виконання.
Андрій підійшов до дружини і тихо взяв її за руку.
— Ходімо, Софійко. Давай вийдемо на повітря.
Вони вийшли на подвір’я. Осінній туман нарешті почав розсіюватися, відкриваючи вид на безкраї сірі городи.
Софія притулилася до плеча чоловіка, дивлячись на клітки з кроликами, які тепер здавалися їй символом маминої незламної і руйнівної впертості.
— Що мені робити, Андрію. Вона ж не хоче йти на жодні компроміси. А крім неї, у мене з рідних більше нікого немає.
Андрій лише міцніше обійняв її, розуміючи, що на це питання поки що немає простої відповіді.
Чергові вихідні в селі знову перетворилися на поле бою, де не було переможців.
Віра Лісова
