Я вже кілька місяців ходжу до спортзалу, де ми часто спілкуємося з тренером Олексієм. Йому десь 28 років, в очах – вічний ентузіазм та жага до нових знань. Весь час розповідає про свої досягнення: як колись навчався за кордоном, як захопився бодібілдінгом, як зараз працює над власним стартапом. Я слухаю, інколи ставлю запитання, навіть трохи захоплююсь його енергійністю. Але насправді — це більше з ввічливості. Його іноді аж розпирає від бажання поділитися кожним своїм кроком.
— А ти знаєш, що я зараз намагаюся опанувати гру на фортепіано? — несподівано видає Олексій, коли ми обговорюємо різні види спорту. — Навіть знайшов класичного виконавця, який дає безплатні уроки.
— Серйозно? Це цікаво. І як тобі? — ввічливо підтримую розмову, хоча у голові кручу інші думки.
— Дуже надихає! — захоплено киває він. — До речі, я перевірив розклад і скоро в Києві буде концерт симфонічного оркестру. Ти не хотіла б скласти мені компанію?
Я застигла. Оце так поворот! І як тепер пояснити, що я не хочу виходити за межі нашого спілкування у залі? Олексій, мабуть, помітив мій розгублений погляд й поспішив додати:
— Звісно, якщо ти не проти. Я просто подумав, що тобі може бути цікаво. Музика, культура — все таке…
Мені вже 35 і я не шукаю нових знайомств. Та ще й маю чоловіка, про якого він навіть не здогадується. Але як йому сказати про це без жорстких формулювань?
— Дякую за запрошення, — кажу я, намагаючись підібрати слова, щоб не образити. — Мені, звісно, подобається класична музика, але в мене є вже певні плани на той день.
Ситуація ускладнилась, коли я якось згадала, що їду на семінар до Вінниці. Олексій, здавалося, почав малювати у своїй голові цілий сценарій: “Ти ж, мабуть, на якийсь час переїдеш туди, так? Я буду сумувати тут сам.”
Я ледве стримала сміх, побачивши його натхнення. І як тепер пояснити йому, що між нами нічого немає?
Заняття в залі стали для мене випробуванням. Я знаходила тисячі причин, аби не йти. А він все питав: “Як там семінар? Коли ти повернешся до звичного графіку?”
Згадалося, як працювала адміністратором у спортзалі. Молоді тренери встановлювали собі якісь дивні “рекорди”, знайомлячись з жінками старшого віку. Навіть з бази контактів брали номери! Це було так очевидно, що нормальні жінки відразу відчували підступ й прямо питали: “Дружина є? Діти є?” І давали зрозуміти, що не на тому шляху ці тренери. Але були й такі, хто вірив у серйозні наміри, а тренери просто “ставили галочки”.
Мені вже треба було б звикнути до уваги молодих чоловіків. Нещодавно проходила курс масажу у Вадима. У нього кабінет прямо в домі. Першого ж разу я, не встигнувши як слід розслабитись після масажу, опинилась біля басейну з цілою родиною: мама, діти, якась жінка — і я. Вадим підходить з пакетом яблук.
— Це я сам збирав. Дуже смачні, скуштуйте, — каже, як би невимушено, але погляд серйозний.
— Дякую, але навіщо ж так турбуватися? — пробую ввічливо відмовитись, та він не відступає.
— Та що ви! Я ще й підвезу вас. У мене машина поруч.
Ситуація комічна, але мені вже стає незручно від цієї нав’язливості. Справді, він професіонал, ставить мене на ноги після кількох сеансів, але ж навіщо оце все?
Кожен наступний сеанс ставав складнішим. Вадим знімав заколку з мого волосся і ніжно гладив, коли мав робити масаж голови. Коли повертав мою шию, майже дихав мені в обличчя. Було зрозуміло, якби я захотіла — у нас би щось сталося.
Тепер, коли я пишу ці рядки, розумію, як багато змінилося у моєму житті. В юності я б, можливо, на щось подібне погодилась, але тепер, ні. У мене є коханий чоловік, свої принципи, і я знаю, чого хочу. А тренери, масажисти — це просто люди, які намагаються поставити свої “галочки”. І, можливо, я теж ставлю свої: увага, легкий інтерес, що підіймає настрій. А чи не час мені перестати грати у ці ігри?
