— Мій Степан казав: “Надя, ти ж солідна жінка, мати трьох синів, яка школа танців? Тобі що, роботи на городі мало? Танці — то для легковажних, а ми люди трудові”. І я вірила. П’ятдесят років вірила, ховаючи під ліжком старі туфлі на підборах. Але коли Степана не стало, а діти роз’їхалися, я раптом почула музику, що лунала з вікон будинку культури. І зрозуміла: якщо я не зроблю цей крок зараз, я не зроблю його ніколи.
Надія Василівна все життя прожила в ритмі вальсу, але без музики. «Раз» — приготувати сніданок, «два» — нагодувати худобу, «три» — піти на зміну в пекарню. Її чоловік, Степан, був людиною доброю, але “заземленою”. Для нього вищим проявом мистецтва була рівна борозна на полі або добре зварений самогон.
— Надька, ну які танці? — сміявся він, коли бачив, як вона кружляє з рушником перед дзеркалом. — Ти ж не балерина, ти — дружина тракториста. Давай краще вареників зліпи.
І вона ліпила. Тисячі вареників, сотні пирогів. Вона зарила свою мрію так глибоко, що сама почала забувати про неї. Лише іноді, коли по телевізору показували бальні конкурси, її натруджені пальці починали вибивати дріб по краю столу.
Минуло два роки після смерті Степана. Надія жила сама в їхньому великому будинку. Тиша тиснула на вуха. Одного вечора, повертаючись з крамниці, вона побачила оголошення: *«Набір у групу “Золотий вік”. Танці для тих, кому за… Поверніть собі радість руху!»*
Серце калатало так, ніби вона збиралася вкрасти сусідських курей. Вона дістала ті самі туфлі — вони трохи потріскалися, але все ще були міцними. Одягла свою найкращу спідницю в квіточку і, перехрестившись, відчинила двері танцювальної зали.
Там було світло, пахло паркетом і лаком для волосся. Кілька жінок її віку розминалися біля дзеркала.
— Ви до нас? — запитала молода тренерка. — Ставайте в коло, зараз почнемо з базових кроків танго.
Надія стала. Її ноги були дерев’яними, спина — напруженою від багаторічної праці, але коли зазвучав перший акорд «La Cumparsita», вона відчула, як по спині пробіг електричний струм.
— Дозвольте вас запросити? — пролунав низький голос за її спиною.
Надія обернулася. Перед нею стояв високий, сухорлявий чоловік у відпрасованій сорочці. У нього були срібні вуса і очі кольору грозового неба. Надія відчула, як світ навколо поплив.
— Гриша? — видихнула вона. — Григорій?
Це був він. Її перше, наївне дівоче кохання. П’ятдесят п’ять років тому вони танцювали на сільських танцях під гармошку. Він обіцяв забрати її до міста, вчитися на артистів, але його забрали в армію, а її батьки швидко видали Надію за «надійного» Степана. Листи Григорія перехоплювали, і вона думала, що він її забув.
— Надійко… — він посміхнувся, і зморшки навколо очей розійшлися променями. — Я бачив, як ти зайшла. Думав, серце зупиниться. Я шукав тебе тоді, через рік, але мені сказали, що ти щаслива, у тебе діти… Не хотів руйнувати.
Вони почали танцювати. Це не був ідеальний танець професіоналів. Це був танець двох людей, які зустрілися на схилі віку, щоб розповісти одне одному про все, що не збулося.
Григорій вів впевнено, незважаючи на легку кульгавість.
— А знаєш, Надьо, я так і не одружився, — шепотів він їй на вухо під звуки акордеона. — Мав жінок, звісно, але все шукав той твій погляд. Той поворот голови. А ти? Ти була щаслива?
Надія на мить заплющила очі. Перед нею пропливли роки: печі, городи, важка праця, Степанові жарти…
— Я була «зайнята», Грицю. Я була корисною. Але щасливою… щасливою я себе відчуваю тільки зараз, на цьому паркеті, у твоїх руках.
Того вечора вони не розійшлися відразу. Вони довго сиділи на лавці в парку. Григорій розповів, що працював інженером, об’їздив усю країну, але на пенсію повернувся в рідні краї — «помирати, де народився». А виявилося — приїхав жити.
Син Надії, Микола, приїхав провідати матір у вихідні. Він застав її не за консервацією огірків, а… за фарбуванням губ перед дзеркалом.
— Мамо, ти куди це? — здивувався син.
— На побачення, Колю, — спокійно відповіла Надія. — У нас сьогодні змагання в місті. Ми з Григорієм готуємо аргентинське танго.
Микола спочатку хотів посміятися, але побачив мамині очі — вони сяяли так, як не сяяли навіть на фотографіях з її весілля.
— Хто такий Григорій?
— Це чоловік, який чекав мене п’ятнадцять років у листах і ще сорок — у спогадах.
Через місяць вся родина сиділа в першому ряду міського конкурсу. Коли на сцену вийшла пара №12 — сива жінка у червоній сукні з розрізом і поважний пан у метелику — зал вибухнув аплодисментами. Вони танцювали не ногами — вони танцювали душами. Кожен рух був наповнений такою пристрастю і таким жалем за втраченим часом, що у журі тремтіли ручки.
Надія Василівна не виграла кубок. Але коли Григорій після виступу став на одне коліно (хоча йому це було важко зробити через суглоби) і простягнув їй обручку, вона зрозуміла: Степан помилявся. Танці — це не для легковажних. Танці — це для тих, хто має мужність бути щасливим навіть тоді, коли сонце вже сідає за горизонт.
Тепер вони живуть разом. У їхньому домі завжди лунає стара платівка. І кожного вечора, перш ніж вимкнути світло, Григорій бере Надію за руку:
— Дозвольте запросити, сіньйоро?
І вона йде. Бо життя — це танго. І головне в ньому — не боятися зробити останній, найважливіший крок.
