— Мій Толя цей гараж власними руками будував, кожну цеглину спиною виносив, поки ви по курортах свої зади гріли! Я тут закрутки тримаю, і якщо хоч одна твоя коробка з розсадою займе хоч сантиметр полиці — я викличу поліцію!
У самому центрі цього заплутаного сімейного конфлікту стояв об’єкт монументальної капітальної архітектури кінця вісімдесятих років — гараж під номером 47, що знаходився в третьому секторі військово-цивільного кооперативу «Сигнал». Гараж був збудований на совість, з добротної червоної цегли, викраденої свого часу з будівництва місцевого будинку культури, мав глибоку й суху оглядову яму, масивні залізні ворота, пофарбовані в колір зів’ялої болотяної зелені, і товстий залізобетонний дах, який не протікав навіть під час найбільших осінніх злив.
Його творець, покійний дядько Анатолій, був людиною системною, суворою і педантичною. Він обладнав внутрішній простір трьома рядами надзвичайно міцних полиць із товстих дубових дощок, де тепер зберігалася справжня, нелакована історія цієї родини — від старих автомобільних шин для «Москвича» до банок із крижаним варенням тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року випуску, які вже давно набули статусу стратегічного запасу на випадок ядерної зими.
Після несподіваного відходу Анатолія в кращий світ прямих спадкоємців першої черги не залишилося, окрім трьох його рідних сестер — Тамари Іванівни, Людмили Іванівни та Софії Іванівни, а також амбітної та неймовірно нахабної двадцятип’ятирічної племінниці Христини, яка щойно закінчила юридичний факультет престижного університету з червоним дипломом і шукала будь-який зручний полігон для відпрацювання своєї майбутньої судової практики.
Найцікавіше було те, що жодна з трьох сестер-пенсіонерок за все своє довге життя не те що не мала власного автомобіля, а навіть жодного разу не сідала за кермо звичайного велосипеда. Христина їздила виключно на орендованому електросамокаті по міських тротуарах, але саме вона першою офіційно заявила свої юридичні права на цей цегляний об’єкт нерухомості в промзоні.
— Дівчата, давайте дивитися на речі тверезо і крізь призму Цивільного кодексу України, — впевнено заявила Христина на екстреній сімейній раді, демонстративно поправляючи свої ділові окуляри без діоптрій і викладаючи на стіл товсту папку з документами. — За законом про право представлення інтересів моєї покійної мами, чверть цього гаражного боксу офіційно й залізобетонно належить мені. Я вже отримала попередній витяг з реєстру. Я планую зробити там або сучасний молодіжний арт-простір для виставок моїх друзів, або закритий склад для інтернет-магазину корейської косметики моєї подруги. Це приноситиме реальний чистий прибуток, а не збитки за комуналку кооперативу!
— Який арт-простір, яка косметика, соплячка ти нещасна?! — першою вибухнула Тамара Іванівна, найстарша з сестер, яка за правом віку вважала себе законним верховним головнокомандувачем усього майна родини, що мало стіни, дах і двері. — Там мій Толечка кожну гайку своїм потом і мозолями змащував! Там лежить унікальний, дефіцитний набір інструментів, який йому особисто директор заводу виписав за перевиконання плану в очікуванні дев’ятої п’ятирічки! І взагалі, я вже туди минулого вівторка перевезла сорок дві банки з новим компотом із аличі та маринованими патисонами! Куди я їх, по-твоєму, маю діти через твою корейську косметику? Собі на голову в спальні поставити чи під ліжко сховати від кота?!
— Тамаро, твій компот із аличі вже сам скоро вибухне і рознесе той гараж до бісової матері, там же цукру немає з твоєю вічною економією! — миттєво втрутилася Людмила Іванівна, жінка зазвичай тиха, релігійна, але неймовірно підступна в майнових питаннях. — А от мені цей гараж потрібен суворо по ділу — я планую перевезти туди з балкона стару швейну машинку «Подольск», три мішки старої картоплі та зимову гуму мого зятя. Мій зять — водій із двадцятирічним стажем, він кожну суботу машину ремонтує під під’їздом, він має моральне право на цей гараж у десять разів більше, ніж усі твої кислі патисони і Христинчині художники-наркомани разом узяті!
Конфлікт швидко й неминуче перейшов у стадію активних, майже партизанських дій на початку червня. Тамара Іванівна, недовго думаючи і не радячись ні з ким, приїхала до гаража о сьомій ранку разом зі своїм старшим сином-будівельником і повісила на залізні ворота величезний, важкий новий навісний замок виробництва Житомирського заводу, єдиний комплект ключів від якого залишився суворо в її кишені. Вона написала в сімейний вайбер-чат коротко: «Об’єкт під охороною. Доступ за попереднім записом через мене».
Проте вже за два дні Софія Іванівна, яка до цього моменту тактично мовчала і збирала інформацію, приїхала туди під вечір зі своїм особистим майстром з ремонту замків, спокійно зрізала житомирський замок Тамари важкою акумуляторною болгаркою і встановила свій власний — супер-сучасний, з цифровим кодовим механізмом. Після чого відправила в чат повідомлення: «Код від ворот знають тільки ті члени нашої родини, хто скидався мені грошима на ремонт моєї пральної машини три роки тому під час затоплення. Тобто — абсолютно ніхто з вас. З повагою, Софія».
Христина теж не збиралася пасти задніх і демонструвати слабкість. Вона написала офіційну юридичну претензію на дванадцяти сторінках на ім’я голови гаражного кооперативу «Сигнал», у якій детально, з посиланнями на міжнародне право, зазначила, що поточні дії її рідних тіток є прямим, відкритим і кричущим незаконним захопленням майна, що перебуває в офіційній стадії спадкового провадження. Більше того, вона загрожувала викликати міську екологічну інспекцію та санстанцію через «складування токсичних, потенційно небезпечних продуктів бродіння та гниття овочевих культур» (маючи на увазі старі запаси компотів Тамари Іванівни).
Дорослі діти сестер спочатку намагалися якось розібратися з цим божевільним юридично-побутовим хаосом. Син Софії Іванівни, Артем, який працював менеджером середньої ланки в автосалоні, навіть офіційно запропонував на загальній зустрічі просто продати цей нещасний гараж через сайт оголошень за дві з половиною тисячі доларів і чесно поділити отримані гроші на чотири рівні частини.
— Мамо, ну подумай своєю головою, отримаєш ти свої шістсот доларів чистими на руки, купиш собі нарешті великий новий плазмовий телевізор на стіну в спальню і заспокоїшся на роки! — лагідно переконував він Софію Іванівну.
— Телевізор мені твій не потрібен, у мене старий ще добре показує! — палко обурилася Софія Іванівна, аж тупнувши ногою. — Та мені той гараж у промзоні взагалі сто років не здався, я туди їздити боюся через бродячих собак! Але я в цьому житті ніколи не дозволю, щоб Тамарка там свій хлам тримала і думала, що вона в нашій родині королева і все може вирішувати одноосібно! Вона мені ще з тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року винна велику кришталеву вазу для цукерок, яку вона забрала з батьківської хати після похорону без мого дозволу! Нехай спочатку вазу на місце поверне з вибаченнями, а тоді вже про гараж свій рот відкриває!
Молодші родичі дуже швидко зрозуміли, що гараж № 47 — це насправді ніяка не комерційна чи житлова нерухомість, а такий собі елітний, закритий сімейний клуб для з’ясування історичних стосунків та підтримання життєвого тонусу. Бабусі щотижня, попри будь-яку погоду, дощ чи спеку, їздили туди на міських маршрутках з пересадками, як на найважливішу в світі роботу.
Вони збиралися великою компанією прямо біля залізних ворот гаража, запекло сварилися з нещасним головою кооперативу через розміри членських внесків, пили гарячий чай із термосів, сидячи на старих автомобільних покришках від «Жигулів», і з величезним задоволенням обговорювали останні міські новини та плітки про дальніх родичів.
Обличчя Тамари Іванівни під час цих поїздок світилося таким здоровим, яскравим рум’янцем, якого у неї не бачили з часів її активної роботи на трикотажній фабриці в молості. Вона з величезною гордістю розповідала всім своїм сусідкам по будинку на лавці, що вона зараз «веде дуже складний, капітальний судовий процес за велику комерційну нерухомість у промисловій зоні міста з залученням молодих юристів».
Христина, яка спочатку дійсно планувала зробити там якийсь молодіжний бізнес, тепер просто з чистим спортивним азартом писала нові й нові юридичні заяви та позови, відточуючи свій стиль та професійну термінологію для майбутньої кар’єри в судах. Її університетські викладачі щиро дивувалися на іспитах, звідки у молодої дівчини такий глибокий, детальний аналітичний підхід до вирішення дрібних майнових спорів на рівні кооперативів.
— Це у мене суто сімейне, генетичне, — весело посміхалася Христина колегам по роботі. — Мої рідні тітки здатні три години поспіль з цифрами в руках аргументувати, чому стара радянська швейна машинка «Подольск» має значно більші моральні права на перебування в гаражному боксі, ніж професійний набір інструментів та три мішки картоплі. Це краще за будь-яку теорію держави і права!
Зрештою, спадковий процес навколо гаража № 47 затягнувся на абсолютно невизначений термін, оскільки Христина навмисно робила дрібні процесуальні помилки в документах, щоб суди повертали справи на нове коло розгляду. Усі члени родини прекрасно розуміли: якщо цей гараж дійсно взяти і продати прямо зараз, бабусям просто не буде про що розмовляти під час щотижневих недільних обідів.
Вони миттєво втратять свій головний життєвий стимул, свій щоденний азарт і свій особистий «гаражний кооператив», який тримав усю велику родину в неймовірному, здоровому психологічному тонусі. А старі банки з варенням тим часом спокійно і впевнено перетворювалися на ексклюзивну сімейну наливку високої витримки. Алсюливо – алича Тамари Петрівни, в якій щоби не казали, а цукру було вдосталь.
