Міла стояла в храмі й плакала. Вже хвилин п’ятнадцять. Для мене це було дивно. «Що робить тут ця фіфа?» — думала я. Кого-кого, а її я тут зустріти точно не очікувала.
З Мілою ми не були знайомі, але бачила я її часто. Ми живемо в одному будинку й гуляємо в одному парку. Я — зі своїми чотирма дітьми, а вона — зі своїми трьома собаками.
Ми всі її завжди засуджували. Ми — це я, інші мами з дітьми, бабулі на лавочках, сусіди й, підозрюю, навіть перехожі.
Міла була дуже вродлива, завжди модно одягнена й, схоже, легковажна й самовпевнена.
— От, знову кавалера змінила, — бурчала їй услід баба Ніна, сидячи на лавочці біля під’їзду. — Вже третього.
— Може собі дозволити, грошей-то сила, — підтакувала її товаришка баба Шура, із заздрістю дивлячись, як Міла з черговим кавалером сідає у свою недешеву іномарку.
Син баби Шури, 45-річний Вадик, не заробив поки що навіть на вживаний «Жигуль».
— Краще б дітей народжувала, годинник-то цокає, — підтримував бабусь їхній вічний опонент, дід Толя. Але в питанні осуду Міли вони були єдині.
Пізніше вся лавка злорадно обговорювала, що й цей Мілчин кавалер зник. І робила глибокомисний висновок: «Бо розпусна! Та й взагалі, у неї вдома, мабуть, смердить собачиною!»
Але найбільше Мілу не любили ми — мами з дітьми.
Поки ми з останніх сил носились за нашими чадами з гірок, гойдалок, кущів, смітників і просто туди, куди в дитини очі дивляться (а дивитись вони можуть куди завгодно), вона пишно проходила зі своїми «цапками» й не зважала ні на що. Та ще й з якоюсь усмішкою поглядала в наш бік. Мовляв, ось тепер спокою не знаєте. Ось тільки я. Живу в своє задоволення. А ви судомно вираховуєте, чи вистачить грошей Машуні на курточку та черевички, чи черевички можуть почекати.
— Відразу видно — чайлдфрі. Вони всі такі, — говорила моя подруга Наталка, мама трьох хлопчаків.
— У багатих свої примхи — собачки, кошенята, хом’ячки, — кивала вагітна двійнею Людка, намагаючись дістати з дерева старшу доньку-утікачку.
— Та егоїстка просто, не хочеться їй клопотів, а тільки по закордонах кататися. А я вже сьомий рік моря не бачу, — зітхала п’ятидітна Марина.
— Так-так-так, — погоджувалася я одразу з усіма, включаючи тих бабусь у дворі. І мчала підіймати з землі доньку, яка вже встигла розбити колінце й ревіла на весь парк.
— Розвела тут псарню, краще б дитину народила, — несподівано голосно промовила одного разу якась бабуся з онуком.
— Не ваша справа! — різко обернулася Міла. Хотіла ще щось сказати, але стрималася й пішла далі зі своїми собаками.
— Хамуга, — крикнула їй услід та бабуся.
…Я ще кілька секунд дивилася на Мілу, яка плакала, й вийшла з храму.
— Почекайте, — почула я раптом. — Постійте.
Міла йшла за мною церковним двориком.
— Це ж ви завжди гуляєте в парку з чотирма дівчинками?
— Я… А ви з трьома собаками.
— Так. А… А можна з вами поговорити?.. Знаєте, я завжди дивлюся на вас із дочками, на інших мам, і просто милуюся, — сказала вона… І почервоніла.
— Ви?!? — здивувалася я. І ледве не додала: «Та ви ж чайлдфрі, егоїстка й фіфа!» І згадала її «ущипливі» погляди в наш бік…
Так ми познайомилися. Сіли на лавочку. Міла говорила… говорила. І плакала. Видно було, що їй просто дуже потрібно з кимось поділитися…
…Міла росла в добрій дружній родині. І скільки себе пам’ятала, сама хотіла багато дітей. Вийшла заміж за великої любові. Але після вироку лікарів коханий чоловік швидко зник.
З тієї ж причини зник і другий. Але до цього Міла довго лікувалася.
Потім був третій «кавалер». І знову нічого не вийшло. Але цей втік, коли ще просто почув про можливу дитину. Йому подобалися машина Міли, те, що вона багато заробляє, а тягар у вигляді дітей до його планів не входив.
— А я була готова віддати все, аби в мене була дитинка!
— Я думала, ви любите собак, — якось нерозумно сказала я.
— Так, я люблю собак, — усміхнулася Міла. — Але це не означає, що я не люблю дітей.
Щоб було не так самотньо, Міла завела собі Тепу. А потім її попросили потримати у себе Майка, поки господарі робили ремонт. Так і залишили. А Феню Міла підібрала взимку цуценям на вулиці. Шкода стало.
«Розвела псарню, краще б дитину народила», — згадала я ту бабусю з онуком.
«Годинник-то цокає…», — шипів тоді Мілі услід дід Толя.
Годинник цокав… Мілі вже був сорок один рік. Хоч вона виглядала максимум на тридцять.
Вона вирішила взяти дитину з дитбудинку. Маленьку, велику — неважливо. Їй дуже сподобався шестирічний Коля. Точніше, спочатку вона сподобалася йому. Він підійшов до Міли й запитав: «Ти будеш моєю мамою?» «Буду!» — відповіла вона.
«Егоїстка просто, не хоче клопотати», — згадала я зітхаючу Марину.
Але Колю Мілі не віддали. Виявилося, що його мама, хвора, не позбавлена батьківських прав.
— Для мене це був удар, — згадувала вона. — Я не розуміла, як так… Дитина страждає, їй потрібна родина, а нічого не можна зробити.
А потім з’явилася чотирирічна Ліночка. Дівчинку вже двічі брали й обидва рази повертали. Надто вже жвавий у неї був характер.
Хтось у дитбудинку розповідав, що коли друга «мама» тягла її назад, Ліночка повзла за нею на колінах, хапала за спідницю й кричала: «Мамочко, не віддавай мене, будь ласка! Я більше не буду!»
Коли Міла з нею познайомилася, Ліна одразу запитала: «А ти мене теж повернеш?» «Не поверну!» — ледь вимовила крізь сльози Міла.
Але з усиновленням Ліни теж трапилися якісь складнощі. Міла не стала уточнювати. «Але це моя дочка, і я буду за неї боротися!»
Того дня Міла прийшла до храму вперше в житті. «Мені просто нема куди більше йти!» — сказала вона.
З’явився отець, і Міла пішла до нього. Вони довго про щось говорили, і вона навіть щось записувала.
— Все буде добре! З Богом! — почула я його слова. І Міла засміялася…
Ми йшли додому разом.
— Ви, мабуть, думаєте, що я зарозуміла й горда, — промовила Міла. — А я просто втомилася всім усе пояснювати. Та й стільки вже наслухалася…
Я промовчала.
Міла запросила мене з дівчатками якось зайти в гости — пограти з собаками. Я погодилася. І обов’язково прийду. Але трохи пізніше.
А поки що мені просто дуже соромно.
І я все думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені стільки бруду? Чому ми так легко думаємо про людину все найгірше?»
І я дуже хочу, щоб у Міли, у цієї дивовижної жінки, яку ми всі засуджували, все врешті стало добре. Щоб Ліночка обняла її, притулилася до неї й сказала: «Мамочко!» І знала, що її більше ніхто ніколи не віддасть. І щоб поруч радісно скакали чудові добрі собаки — Тепа, Майк і Феня…
А, може, трапиться диво, і в Міли буде хороший справжній чоловік. А у Ліночки з’явиться братик або сестричка. Так буває, правда?
І щоб ніхто ніколи не сказав їм більше жодного лихого слова…
