Не встигла Лєна ввійти в офіс, як Аня з ресепшен зробила великі очі й сказала їй:
– Привіт! Тебе вже шукали…. Зайди до Зануди.
Зануда — це була Ольга Петрівна, начальниця Лєни. Вона й справді завжди все занудно розповідала.
Лєна кивнула:
– Ага, дякую.
+І швидким кроком пройшла до свого кабінету. Там вона повісила сумку на стілець, зняла пуховик і перезула чоботи, а потім подивилася на себе в дзеркало й усміхнулася. Настрій у Лєни був чудовий. Учора вона була на роботі до упору, але все-таки змогла підготувати всі макети й віддати їх у виробництво. А це означає….. це означає, що вони не зірвуть терміни — все буде готове вчасно.
«Хто молодець? — крутилося в голові в Лєни. — Я — молодець!»
Лєна взяла папку з макетами й пішла до кабінету Ольги Петрівни.
……………
– Доброго дня! Можна? — життєрадісно промовила Лєна.
– Заходь. Чого спізнюєшся?
– Ольго Петрівно! Я вчора все встигла!
– Чудово! Значить, все вчасно зробимо, — було видно, що Ольга Петрівна була задоволена. — Тільки чому спізнюємося-то?
– Розумієте, я вчора пізно лягла спати…., — Лєна ніяк не могла зрозуміти, чому раптом її питають про спізнення: взагалі тут багато хто приходить невчасно…..
– А з чого ти вирішила, що мене це цікавить?
– Ну як же? Я ж учора до 11 вечора тут сиділа. О 12 тільки додому доїхала….
– Лєночко…., — лагідним голосом промовила Ольга Петрівна. — Виходить, що це третє спізнення за цей тиждень і ще виявляється, що ти не справляєшся з роботою…. А що ти на мене так дивишся? Так, не справляєшся. Робочий день у нас до скількох? Правильно, до 18. Але ніяк не до 23….
Лєна з подивом дивилася на Ольгу Петрівну: що вона таке каже? Завжди всі затримуються, якщо не встигають…. А вона каже, що не треба затримуватися…..
– Загалом так, Лєно. Терпіти твої спізнення я більше не маю наміру — ти звільнена! Іди у відділ кадрів. Там тобі все скажуть.
– Загалом, Марин, мене знову звільнили, — жалілася Лєна ввечері подрузі.
– Ну й скільки ти там пропрацювала?
– Півроку…. Ех…. я для них усе…..
– Гаразд, не реви…. Просто тобі треба шукати роботу у великих компаніях, а ти все в якихось дрібних шукаєш. От і результат. Я це так бачу: коли сезон, тоді беруть людину, коли немає сезону, тоді махають ручкою.
– Ти думаєш? — приголомшено сказала Лєна.
– Ну звичайно…. У вас же сезон закінчився?
– Це так…. Марин, я не можу у великі компанії. Подивися на мою трудову — скрізь по 3–6 місяців. Та мене не візьмуть!
– Лєночко, а де ж твоя творча нахабність? Зроби портфоліо й показуй. В одній не візьмуть, у другій…. а в третій з руками відірвуть! Загалом їдь зараз у відпустку, відпочинь, а потім будеш розсилати своє резюме під моїм чуйним керівництвом. Згодна?
Лєна зітхнула:
– Ну куди я зараз поїду? Зараз не сезон іще. Та й Мішка не відпустять…..
– Їдь сама. Сезон, не сезон…. яка різниця? Навпаки, не буде юрб туристів.
Марина пішла. А Лєна усміхнулася й набрала Мішкин телефон.
– Привіт! Як справи? Ну так собі…. Мене звільнили… Давай завтра ввечері кудись сходимо? А…. зайнятий… робота…. Добре, домовилися. Тоді до суботи.
Лєна зітхнула — ну звичайно, у всіх робота….
Раптом телефон Лєни задзвонив:
– Так, Міш? А…. мам… це ти… Добре, завтра до 7 приїду й допоможу.
Лєна знову зітхнула. Ну от, завтра до мами треба заїхати…. А Мішка зайнятий…. І чому ми ніяк не можемо почати жити разом? Звідки в нього в голові думка, що до весілля чоловік обов’язково має купити квартиру? Могли б і в моїй жити…. Або продати її й купити більшої площі. Лєна пішла на кухню й налила собі чаю: їй було нудно, сумно й самотньо.
Весь наступний день Лєна нічого не робила. Ну так…. іноді телефонували з уже колишньої роботи й щось уточнювали, але Лєна шкодила. Спершу казала, що нічого не пам’ятає, а потім просто перестала брати слухавку.
«А чого вони хотіли? — думала вона. — Звільнили одним днем. Усе. Значить самі нехай і розбираються.»
О 6 вечора Лєна нарешті виповзла з дому. Вона роздумувала, як їй поїхати: на метро чи на автобусі, як раптом несподівано до зупинки, повз яку вона проходила, під’їхав потрібний їй автобус. Таким чином проблема вибору метро чи автобуса була вирішена.
Лєна юркнула в салон автобуса й побачила місце біля віконця.
«От чудово! — подумала вона. — Якраз таке, як я люблю.»
І вона всілася на нього. А потім вставила навушники й стала слухати музику. Людей побільшало. На одній із зупинок в автобус забігли хлопець із дівчиною. Лєна, може, й не звернула б на них увагу, але силует хлопця та одяг привернули її увагу. І ось хлопець повернувся до неї, і Лєна зрозуміла, що це її Мішка, і закрила рота рукою.
Звичайно ж, вона хотіла одразу покликати його, але він ковзнув поглядом по людях, що його оточували — видно обирав місце, де б стати з дівчиною зручніше. Трохи пройшов уперед, і дівчина теж, і вони продовжили спілкуватися.
«Може, це його колега?» — подумала Лєна. Але потім зрозуміла, що на колег так не дивляться. А потім вони вийшли з автобуса й пішли в обіймах.
«Мда…. Звичайно, це не колега…. Це його «справи», якими він дуже зайнятий.»
Автобус рушив з місця, забираючи засмучену Лєнку все далі й далі.
– Усе ревеш, так? — до Лєнки вдерлася Марина.
– Реву…. І що?! Я що хочу, те й роблю!
– Та Мішка твій мені одразу не сподобався. Ненадійний він. І тобі мізки завжди пудрив….
– Марин, давай без нотацій. Мені й так погано. Ні роботи, ні кар’єри, ні хлопця…. Усе погано….
– Ні. Навпаки, усе добре! Ти вільна, гарна дівчина. Перед тобою відкриті всі дороги. А зараз бери й замовляй собі путівку на курорт. Або хоча б просто квитки.
Лєна зітхнула.
– Ні! — обурилася Марина. — Мені що, над тобою стояти, чи що?
– Не треба стояти. Іди вже… Я хочу побути наодинці….
– Знову плакати будеш?
– Іди, кажу!
І Лєна мало не силою виштовхала Марину за двері, а потім знову розплакалася. Ну просто вона думала, що Мішка її підтримає й заспокоїть, а він?…… такий удар у спину……
Ближче до ночі Лєна все-таки вирішила подивитися, куди зараз можна рвонути. Вона переглядала різні країни, готелі, ціни…. але так і не вирішила, куди їй усе-таки поїхати, й пішла спати.
Уранці Лєну розбудив дзвінок від мами:
– Лєночко! Ти пам’ятаєш мою сусідку?
– Пам’ятаю….., — пробурмотіла невиспана Лєна. — А що з нею? Щось сталося?
Лєна, звичайно ж, поставила це запитання з ввічливості. Насправді їй було байдуже, що там відбувається з цією сусідкою.
– З нею все добре. Просто вона мала завтра їхати в будинок відпочинку, а не може, до сина їде. І перенести не може. Я сказала, що ти замість неї можеш поїхати. Ну щоб путівка не пропала. Мені здається, що тобі корисно буде відпочити.
«Здається, здається…. усі краще за мене знають, що мені буде корисно.»
– А де цей будинок відпочинку знаходиться? — позіхаючи спитала Лєна.
– У лісі, за 50 кілометрів від нас. Там басейн є, критий між іншим, і масаж, і всякі процедури….
– Та там небось усі кому за 50…- сказала Лєна й знову позіхнула.
– А тобі не байдуже? Тобі ж у себе прийти треба.
«А чому б і ні?» — подумала Лєна. — «Якщо що, то завжди повернутися зможу.»
– Добре, мам. Я згодна. Зателефоную трохи згодом, обговоримо все, — і Лєна знову завалилася спати.
Лєна перебувала в будинку відпочинку вже 5 днів. Як не дивно, але їй тут подобалось. Тут справді був басейн, і Лєна ходила плавати вранці та ввечері. Справді робили непоганий масаж. Була сауна. Час минав неквапом.
Окрім відвідин басейну, Лєна ще багато гуляла територією й іноді лісом. Вона раділа, що сніг уже розтанув і на деяких деревах набрякли бруньки.
А ще Лєні подобалось спостерігати за відпочивачими. Як вона й припускала, це були люди в віці. Хтось був активний, хтось — ні. Хтось досі «крутив» любов, а комусь це було нецікаво. Але драми, що розігрувалися, були досить кумедними. Лєна навіть забула і про своє несправедливе звільнення, і про те, що її хлопець став зустрічатися з іншою дівчиною.
Лєна, як зазвичай, розташувалася на лежаку після свого запливу в басейні й прикрила очі. Вона чула, як хтось сів на сусідній лежак, але очей так і не відкрила.
– Привіт, красуне, — пролунав раптом чоловічий голос. — Давно ти тут?
Голос був молодим, це здивувало Лєну, і вона миттєво розплющила очі.
– Мене звати Діма. А тебе?
– Лєна. Я тут уже 5 днів.
– З мамою?
– Ні. Сама.
Хлопець розсміявся.
– І що ж ти тут сама робиш?
– Ну взагалі-то відпочиваю……
– А я з мамою. Прикрашаю їй відпочинок.
– То ти мамин синочок? — вирвалося в Лєни.
– Частково — так. Зі мною їй звичніше. Ну що, підеш зі мною плавати?
Лєна знизала плечима, але пішла.
«Когось він мені нагадує….» — подумала Лєна, але от кого, зрозуміти так і не змогла.
Вони здружилися, і всі дні, що залишилися, вони провели разом і навіть обмінялися телефонами, коли Лєна їхала.
– Ну це треба ж! Поїхати в будинок відпочинку! — обурювалася Марина. — Що ж ти там робила?
– Та нічого, відпочивала, ходила в басейн, на масаж, гуляла, фотографувала, робила начерки….
– Ну а де ж роман?
– Який роман?
– Ну курортний же!
Лєна розсміялася.
– А про курортний роман ти нічого не казала. Сказала тільки, щоб я розвіялася. А якщо чесно, — Лєна зітхнула. — То я не готова ні до яких романів.
– Гаразд, давай тоді писати резюме.
Ішов час, Лєна знову влаштувалася на роботу. Але не стала викладатися на ній на всі 100%. Вона подивилася, як працюють інші, і стала працювати так само. Міша так і не пояснився з нею, просто прислав смс, що їм треба розійтися.
«Дуже оригінально,» — усміхнулася Лєна. Вона одразу ж видалила його й постаралася забути всі два роки їхніх зустрічей. «Добре, що це було всього 2 роки, а не 22. Хоча зустрічатися 22 роки — це нонсенс.»
На календарі було 8 березня. Лєна неквапом ішла додому й сумувала. Їй здавалося, що навколо неї йде купа щасливих жінок із квітами. Їй, звичайно, теж подарували букет, але вона залишила його на роботі. Але це не важливо. Їй здавалося, що ті, хто йдуть поруч із нею, не самотні, як вона. Що їх хтось чекає і вони поспішають до цього когось.
Задзвонив телефон. На подив Лєни, їй телефонував Діма.
«Треба ж. З чого це він вирішив мені зателефонувати?» — подумала вона.
– Так, — сказала вона.
– Привіт! Зі святом тебе!
– Привіт! Дякую…
– Що робиш?
– Іду….
– А повз що йдеш?
Лєна подивилася на всі боки:
– Повз кав’ярню.
– Хочеш кави?
– Ну припустимо скажу, що хочу….., — розпливлася в усмішці Лєна.
– Тоді заходь у кав’ярню. Я сиджу за столиком праворуч, біля віконця й бачу тебе. До речі, чудово виглядаєш!
Лєна ще раз подивилася на вікна кав’ярні й справді побачила крізь шибку Діму, який махав їй рукою.
А потім вони пили каву й балакали, балакали, балакали…. І добазікалися до того, що вирішили одразу жити разом.
– Лєно, чого ти хвилюєшся? Ти ж уже знайома з моєю мамою. Вона нас усього-но на вечерю запросила.
– Усього-но! У неї ж день народження!
– Ну й що?
– Там же ще твої рідні будуть… Будуть мене оцінювати….
– Лєн, усе добре. Ти в мене — красуня!
– А якщо вони мені поставлять якесь провокаційне запитання? — Лєна з жахом закрила очі.
– Яке? Коли ми одружимося? — з усмішкою спитав Діма.
– Наприклад…. хоча про це я не думала…
– А ти в яку пору року хочеш?
– Ну не знаю…..
– Зима підходить?
– Підходить, напевно.
– Тоді давай скажемо, що в грудні.
– Так грудень — це вже за 3 місяці! Зачекай…. ти мені що, пропозицію робиш?
– Виходить, що так, — усміхнувся Діма. — Ти згодна?
– А от згодна! Чому б і ні?
Як не дивно, але Діму й Лєну ніхто ні про що не питав. Лєні вручили купу сімейних фотографій, і вона розглядала їх, а Діма коментував: це я там, це я сам, тут я роблю те, а тут се, тут я з тіткою, а тут я з дядьком….
– А тут я на відпочинку в Криму.
Лєна взяла в руки фотографію й очманіла. У неї вдома була така сама: на фотографії була вона, маленька, а поряд із нею стояв хлопчик трохи старший.
– Мама розповідає, що я як побачив цю дівчинку, то одразу закохався, грав із нею постійно й навіть одружитися обіцяв, — усміхнувся Діма. — Сподіваюся, ти не будеш мене до неї ревнувати?
Лєна подивилася на Діму, потім на фотографію, яку тримала в руках, потім знову на Діму: а вона-то думала — кого він їй нагадує? Ну звичайно ж цього хлопця!
– Ні, до неї не буду. Просто в мене теж є така сама фотографія вдома. Адже ця дівчинка — це я…….
Звісно, Діма довго не міг повірити в це. Але коли Лєна привезла фотографію від мами, то повірити довелося.
– Ну от бачиш, — сказав Діма, коли вони їхали у весільну подорож, — якого ти хлопця відхопила: дав слово й стримав!
