Юля увійшла в квартиру й голосно сказала:
— Я вдома!
— Я на кухні, — відгукнувся чоловік.
— Мамочко, — у передпокій вибігла Ксюша. — А я дванадцять отримала з української мови! А ще Віка запросила мене на на своє десятиріччя. У суботу. Мамо, мені треба купити подарунок.
— Ви повечеряли? — втомлено спитала Юля.
— Ні, на тебе чекали. То сходимо завтра в магазин за подарунком? — нетерпляче повторила Ксюша.
— Гаразд. Усі уроки зробила?
— Роблю, — понуро відповіла донька, розвернулася й пішла у свою кімнату.
Аромати, що долинали з кухні, підсилювали апетит. Юля востаннє їла годин шість тому, якщо можна назвати їжею чашку кави з печивом. Вона зайшла на кухню й стала поруч із чоловіком, який у її квітчастому фартусі чаклував над сковорідкою на плиті.
— Що в нас сьогодні на вечерю? Так смачно пахне.
Чоловік відклав лопатку, накрив сковорідку кришкою й обернувся до дружини.
— М’ясо з підливою та рис. Потерпи ще трохи. Знову затрималася на роботі?
— Пам’ятаєш мою подругу Олену? Ту, що за італійця заміж вийшла? Вона приїхала, подзвонила, ми зустрілися після роботи в кафе, побалакали.
— То ти не голодна? — розчаровано спитав чоловік.
— Ще й яка голодна. Ми тільки каву пили, — Юля кинула погляд на сковорідку. — Довго ще?
— Запросила б її до нас. Вона, мабуть, скучила за нашою невибагливою їжею.
— Не здогадалася. Олена ще тиждень тут буде, запрошу, — пообіцяла Юля.
— Іди, перевдягнися, я поки накрию на стіл, — В’ячеслав розвернув дружину за плечі й легенько підштовхнув до дверей. — Ксюшу поклич.
За вечерею вони обговорювали, що можна подарувати подрузі Ксюші. Юля розповідала, що Олена стала справжньою італійкою — дуже красивою й ефектною. Що її італійський чоловік відійшов у вічність, і тепер вона — багата вдова. Що перша дружина й діти намагалися позбавити її спадщини, але в них нічого не вийшло.
— А в тебе як справи на роботі? — спитала Юля, коли закінчила ділитися новинами.
— Та нормально у мене справи. Все, як завжди, — відповів Слава.
Юля зі співчуттям глянула на чоловіка. Він не прагнув зірок з неба, нікуди не рвався, його все влаштовувало. А Юлі потрібно було йти вгору й уперед. Вона не могла сидіти на місці. Після декретної відпустки звільнилася з попередньої роботи, бо там усе було одноманітно. Влаштувалася у велику компанію, де її помітили, оцінили, довіряли складні проєкти. Юля старанно працювала. Її, ще молоду жінку, колеги поважали.
Звісно, вона втомлювалася, постійно затримувалася на роботі. Рятував вірний чоловік. Останнім часом він часто працював удома, допомагав, узяв на себе купівлю продуктів і приготування вечері. Усі говорили, що Юлі пощастило з чоловіком. Вона не сперечалася, була вдячна йому за допомогу й надійний тил, хоча й вважала, що він міг би досягти в житті більшого. Почуття за дванадцять років шлюбу між ними стихли. У них з В’ячеславом були спокійні, рівні стосунки.
Інший би давно почав шукати пригод, а він готував вечерю, робив з донькою уроки й чекав дружину з роботи. Що й казати — пощастило.
Наступного дня Юля зайшла в квартиру й почула голос Олени. Жінка весело сміялася. В’ячеслав щось розповідав. Вони так захопилися розмовою, що навіть не почули, як Юля зайшла. І Ксюша чомусь не вибігла зустріти маму.
«Образилася. Я ж обіцяла сходити за подарунком», — згадала Юля. Вона роздяглася й спершу зайшла до доньки. Ксюша сиділа з невдоволеним обличчям за столом і робила уроки.
— Пробач, я забула про подарунок. Завтра сходимо, гаразд? Обіцяю, — вибачилася Юля.
— Гаразд. Між іншим, тато з тією Оленою разом вечерю готують. Не подобається вона мені. Як прийшла, так до тата й прилипла, ні на крок від нього. А ти постійно затримуєшся. Дивися, забере вона тата, — буркнула Ксюша.
— Не забере, — сказала Юля, погладила доньку по голові й вийшла з кімнати.
Юля була втомлена, більше за все їй хотілося зняти тісний костюм, прийняти душ і лягти спати. Але вона посміхнулася й зайшла на кухню.
— Олено, привіт! Пробач, заради Бога, так закрутилася на роботі, зовсім забула про тебе.
— А Слава вчить мене смажити м’ясо. Слухай, у тебе він справжній кухар, — сказала жінка, дивлячись на В’ячеслава захопленими очима. — Пощастило тобі з чоловіком.
Олена виглядала розкішно, від неї віяло грошима й дорогими парфумами. Модна, ефектна, вільна. Юля відчула ревнощі.
— Все готово. Ксюш, іди вечеряти! — крикнув Слава й став діставати тарілки.
— І бокали не забудь, — Олена схопилася зі стільця, підійшла до холодильника, по-господарськи відчинила дверцята й дістала звідти пляшку напою. — Це я з Італії привезла.
Зайшла Ксюша, глянула на Оленю з пляшкою в руках, взяла зі столу свою тарілку з вечерею.
— Я у себе в кімнаті поїм, — сказала вона й пішла.
— З характером. Я її чимось дратую, — помітила жінка.
— Та ну, — відповів Слава. — Вона просто не любить, коли п’ють.
Юля відразу осушила цілий бокал. Вона розслабилася й невдовзі весело сміялася разом з Оленою.
— Ох, друзі, як же у вас добре. Як я скучила за нашими маленькими й затишними кухнями, за нашою їжею. Славко, ти помилився з вибором професії. Ти кухар від Бога. Юлько, пощастило тобі з чоловіком, — зітхнула жінка.
— Пощастило, — погодилася Юля.
І знову в серці защеміли ревнощі. Якщо навіть десятирічна Ксюша це помітила… Та годі, Олена скоро поїде. Вони сиділи довго, згадували минуле, навіть співали.
— Ну, мені пора. У вас добре, але пора й честь знати, — сказала Олена, встаючи з-за столу.
— Коли ти від’їжджаєш? — запитала Юля.
— А що, уже набридла? Жартую. Мала виїхати в суботу, але довелося поміняти квитки. Затримаюся ще на два тижні. Мама захворіла. Завтра в приватну клініку підемо. Серце. Слав, виклич таксі.
Юля пообіцяла зустрітися з Оленою наступного дня. Вона пішла з роботи раніше, але, коли сіла в машину, подруга зателефонувала й скасувала зустріч. Маму поклали в лікарню, вона затримається там.
Повертатися на роботу Юля не стала — поїхала додому. Проїжджаючи повз торговий центр, вирішила зайти й купити подарунок для подружки Ксюші. Вибрала набір дитячої косметики, стрази й фарби для тіла. Хай розважаються дівчата.
Потім вирішила зайти в кафе. Вона сиділа за столиком, пила каву й прислухалася до гулу голосів навколо, слухала оголошення про знижки з динаміка — звичайний шум великого торгового центру.
— У вас вільно? — почувся поруч голос.
Юля підняла очі, готова різко відшити порушника її спокою, але побачила перед собою хлопця з неймовірно блакитними очима, смаглявою, мабуть, засмаглою шкірою й темним волоссям. Він тримав у руках чашку з кавою й привітно усміхався.
— Так, звичайно, — відповіла Юля.
Красень сів навпроти, поставивши перед собою чашку.
— Я тут у відрядженні, нікого не знаю. Захотілося поговорити з кимось.
Юля озирнулася. Дівчата й молоді жінки кидали в їхній бік зацікавлені погляди.
— Щось сумніваюся, що вам нема з ким поговорити. Тут повно охочих, — із сарказмом сказала Юля.
— Знаю. Але мені не потрібні швидкоплинні стосунки, мені просто хотілося спілкування.
— Розумію. У мене що, на обличчі написано, що я заміжня, маю двох дітей і не схильна до швидкоплинних стосунків?
— Це неправда. У вас тільки одна дитина, дівчинка років восьми, — відповів хлопець.
— Чому ви так вирішили? — Юля з цікавістю глянула на нього.
— У вас подарунковий пакет рожевого кольору. У ньому лежить коробка — теж рожева. Судячи з малюнка, це набір косметики. Коробка одна, значить, і дитина одна. Я вгадав?
— Не вгадали. Доньці десять, а це подарунок для її подружки на десятиліття, — Юля переможно глянула на хлопця, ще раз вразившись його красою.
— Ви занадто молоді, щоб мати ще одну, старшу дитину. А якби був менший, ви обов’язково купили б і йому щось. У мене був старший брат. Коли мама йому щось купувала, я ображався й ревнував. Тому мама завжди купувала нам обом.
— Ви маєте рацію, — розсміялася Юля.
— У вас такий красивий сміх.
З ним було цікаво й легко. Його погляд блакитних очей обпікав, і Юлю накривала хвиля трепету. У якийсь момент вона спіймала себе на думці, що давно не відчувала нічого подібного. Пора додому, але сил встати й піти не було. І все ж вона попрощалася й підвелася, заборонивши йому йти за нею.
— Я завтра буду тут у цей же час, — крикнув він їй услід.
Юля сіла в машину й спробувала викинути його з голови. У такого красеня немає відбою від жінок. А в неї — сім’я, хороший чоловік, донька. Завтра вона об’їде цей торговий центр стороною, щоб не зустріти його.
Але вночі, щойно вона заплющувала очі, бачила його обличчя, і серце починало шалено битися. Юля навіть відсунулася від чоловіка, аби він не почув його ритм.
І все ж, коли наступного дня стрілки годинника наблизилися до шостої, Юля закрила теку з документами, вимкнула комп’ютер і пішла з роботи. Вона не одразу поїхала до торгового центру — зробила невеликий гак, щоб трохи запізнитися, аби перевірити, чи чекатиме він її.
Юля зайшла в кафе, озирнулася й відчула розчарування. Вона була готова побачити його з якоюсь довгоногою білявкою за столиком, але не очікувала, що його там не буде.
— Я знав, що ти прийдеш, — почула Юля за спиною знайомий голос і обернулася. Вона відчула несподівану радість, побачивши його.
Вони гуляли містом і розмовляли. Його звали Платон. Він розповідав про себе, про брата, якого не стало рік тому. Іноді він брав її за руку. Він не дозволяв собі нічого зайвого, не намагався поцілувати. Здавалося, йому було потрібно лише її увага — щоб вона була поруч і слухала.
Так повторювалося щодня. Після роботи Юля поспішала до нього, як закохана школярка. Вони гуляли, довго сиділи в кафе, каталися містом. Юля поверталася додому й літала в хмарах, неуважно слухала доньку, ловила напружені погляди чоловіка й відчувала голос совісті, який ну зовсім її не підтримував.
Кілька разів телефонувала Олена, хотіла зустрітися, але Юля відмовлялася, посилаючись на зайнятість. Їй конче потрібно було бачити Платона щодня. Від того, що він не квапив події, не прагнув близькості, він здавався ще цікавішим.
Одного разу він сказав, що його відрядження добігло кінця. Він має поїхати.
— Коли? — Юля глянула на нього.
— Завтра. Потяг о сьомій вечора. Поїдь зі мною. Я не можу без тебе. За ці два тижні ти стала для мене найближчою людиною, — він узяв її руку й стиснув у своїх гарячих долонях. Він щось говорив, а в голові Юлі набатом лунали лише його слова: «Їду… Завтра… Поїдемо…»
— Я чекатиму тебе. Давай обміняємося номерами телефонів…
Юля отямилася.
— У мене донька. Я не можу її залишити.
— І не треба. Потім забереш її до нас, — вона дивилася в його очі й то тонула в них, то ніби злітала в небо. — Вирішуй. Я люблю тебе. Ти не пошкодуєш. Я зараз же поїду на вокзал і куплю ще один квиток…
Уночі Юля не могла заснути. Чоловік рівно дихав поруч. Вона встала, взяла телефон і пішла у ванну. Відкрила воду, набрала номер подруги й уривчасто все їй розповіла, попросила поради.
— Славка щось відчуває, але питань не ставить. Ми якось віддалилися одне від одного. Я не знаю, що робити…
— А я все думала, куди ти пропала. Не дзвониш, мене уникаєш. А тебе, виявляється, накрило. Якщо любиш — їдь із ним.
— Але як? Між нами нічого не було. Лише розмови. Але ми з ним на одній хвилі. Розумієш, про що я? Якщо я заберу Ксюшу, Слава залишиться зовсім сам. Не знаю… — повторювала Юля.
— Про Славку не переймайся. Один він не залишиться. Він мені завжди подобався. Я тобі завжди заздрила. Тому й поїхала, щоб не бачити вас. Заберу його з собою в Італію. Тож сміливо їдь…
Юля не могла повірити. Це каже її найкраща подруга?
— Пробач, здається, Славка прокинувся, — Юля відключила телефон.
Вона ще трохи посиділа на краю ванни, переварюючи почуте. Потім повернулася в кімнату й лягла поруч із чоловіком. Слава так і не прокинувся.
«Олена забере Славу… — Юлю мовби облили холодною водою. — Я що, справді збиралася поїхати? Кинути все? Куди? З ким? Ми з Платоном так мало знаємо одне одного. А якщо не вийде? І ще Олені навіщо я дзвонила? Наче морок якийсь напав, затьмарення розуму…»
Наступного дня вона то хотіла написати Платонові повідомлення, що не поїде, то згадувала його очі й відкладала телефон. Після роботи поїхала на вокзал — хотіла попрощатися, востаннє заглянути в його очі. Вона навіть вийшла з машини й зробила кілька кроків. Але раптом зрозуміла, якщо побачить Платона, то не зможе піти від нього. Юля знову сіла в машину…
Вона зайшла у квартиру й почула голос Оленки. Не роздягаючись, одразу пішла на кухню, зустріла напружений погляд чоловіка й цікавий — подруги.
— Я не почув, як ти прийшла, — розгублено сказав Слава.
Юля подивилася просто на Олену.
— Я прийшла попрощатися. Їду завтра. Маму виписали, все гаразд. Час повертатися додому, — подруга виразно глянула на Юлю.
«Отже, вона нічого не сказала Славі, — промайнуло в Юли в голові. — Ось і все. Платон уже годину в дорозі. Назад дороги немає».
— Будемо вечеряти? Я голодна, — сказала Юля, намагаючись не розплакатися.
— Усе давно готове. Зараз, тільки віднесу Ксюші тарілку з вечерею, — і Слава вийшов із кухні.
— То ти все ж не поїхала? — пошепки спитала Олена.
— А ти справді хотіла забрати Славку в Італію? — перетитала Юля.
— Звісно, ні. Я одразу зрозуміла, що ти втратила голову, що відмовити тебе неможливо. От і сказала те, що ти хотіла почути.
Наступного дня вони зі Славою провели Олену на потяг.
Платон подзвонив за два дні. Сказав, що не ображається. Що вона — найкраще, що було в його житті. Що якщо їй буде важко, вона завжди може зателефонувати, і він допоможе, зробить усе, що в його силах.
Було сумно, але й тільки. Все минуло. Юля зайшла в квартиру й, як завжди, гукнула:
— Я вдома!
З кухні вийшов чоловік у фартусі в квіточки. З-за його спини визирнула Ксюша.
— Мамо, ти не уявляєш, що тато там готує!
— Зараз подивимось, чим нас тато здивує, — Юля усміхнулася й прямо подивилася чоловікові в очі.
Між ними ніби ослабла натягнута пружина. Він теж усміхнувся.
— Не знаю, що вийшло. Вирішив спробувати…
— Тату, горить! — закричала Ксюша, і вони разом кинулися на кухню.
Юля оглянула передпокій. Як же добре вдома! Славка старається, любить її. Їй так пощастило з ним. А що не дістає зірок із неба — то в нього все є для щастя. Як і в неї. Просто раніше вона цього не розуміла.
— Ти де? У нас усе готово, — крикнув із кухні В’ячеслав.
— Йду! — відповіла Юля й попрямувала до чоловіка та доньки…
