Того фатального вівторка мокра ганчірка, наскрізь просякнута хлоркою, ляпнула об двері якраз у ту мить, коли вони зачинилися за Настею.
Ніна Василівна тоді ще кричала у зачинені двері:
— І не повертайся! Господиня знайшлася! Вказувати вона мені буде, куди фіалки ставити!
Богдан стояв у коридорі, заціпеніло дивлячись на сіру пляму, що розповзалася по шпалерах.
Ганчірка сповзла на підлогу з гидким звуком. Відтоді вона там і лишилася. Спочатку — як символ протесту, потім — як пам’ятник впертості, а згодом — просто як частина інтер’єру.
Минуло три місяці. Квартира, яка колись пахла випічкою та кондиціонером для білизни, тепер нагадувала старий склад. Пил лежав на серванті товстим оксамитовим шаром.
— Богдане, ти збираєшся вечеряти чи так і будеш у свій монітор дивитися? — гукнула Ніна Василівна з кухні. Голос її вже не мав колишньої сталевої сили.
— Я не голодний, мамо, — глухо озвався син. — І на кухню не піду. Там ноги прилипають до лінолеуму.
— То візьми й помий! Хто в домі чоловік? — обурилася мати, заходячи до його кімнати. — Я все життя на вас поклала, а тепер маю з хворою спиною рачки лазити?
— Настя лазила, — не повертаючи голови, відрізав Богдан. — Ви ж казали, що вона «неправильно пере», «не туди воду виливає» і взагалі «розводить сирість». Ось тепер сухо. Ідеально чисто по-вашому, так?
— Не смій мені згадувати ту невдячну! — Ніна Василівна сплеснула руками. — Вона ж тебе ні в що не ставила! Ти подивись, який ти став: неголений, сорочка в плямах від кави…
— Бо мені байдуже, мамо. Мені байдуже до цієї квартири, до цих килимів і навіть до вашого «правильного» порядку.
Ніна Василівна відчула, як до горла підкочує клубок. Вона пройшла у вітальню, де на підлозі валялися порожні коробки від піци, які Богдан навіть не спромігся винести.
— Це ж неповага до пам’яті твого батька! — вигукнула вона, тицяючи пальцем у бік запиленого портрета. — Він цей паркет власноруч циклював!
— Батько б жахнувся, якби побачив, як ви вигнали єдину людину, яка тут усміхалася, — спокійно відповів син, нарешті вставши з крісла.
— Ви ж самі казали: «Я тут господиня». Ну то господарюйте. Чому ж ви не берете відро?
— Бо я чекаю на вибачення! — зірвалася на крик мати. — Вона мала прийти наступного дня з поклоном!
— За те, що ви в неї ганчіркою поцілили? Оригінальне уявлення про етикет.
Вона хотіла щось заперечити, але раптом помітила у кутку величезне павутиння. Воно гойдалося від протягу, ніби глузуючи з її колишньої педантичності.
— Богдане, синку, — раптом стишила тон вона. — Ну невже тобі самому приємно жити в цьому хліву? Давай я тобі дам гроші, виклич цих… як їх… клінінг?
— Ні, мамо. Клінінг вимиє підлогу, але не вимиє те, що ви наговорили. Настя дзвонила вчора.
Ніна Василівна завмерла:
— І що? Просилася назад?
— Ні. Питала, чи я забрав свої документи. Вона орендувала квартиру. Маленьку, світлу. Каже, там підлога пахне просто деревом, а не скандалами.
Син почав діставати з шафи сумку. Мати зблідла.
— Ти що, кидаєш мене одну в цьому бруді?
— Ви самі його вибрали, коли кинули ту ганчірку. Ви хотіли бути єдиною господинею? Вітаю. Територія повністю ваша. Разом із пилом, павуками та тишиною.
Богдан вийшов, навіть не зачинивши за собою двері до кімнати. Ніна Василівна залишилася посеред вітальні. Вона подивилася на свої руки — колись доглянуті, а тепер сухі й тремтячі.
Вона повільно пішла в коридор. Та сама ганчірка вже давно висохла і перетворилася на тверду сіру кірку, що прилипла до підлоги.
Вона нахилилася, щоб її підняти, але спину прострелив різкий біль. Жінка безпорадно опустилася на табурет і вперше за три місяці заплакала.
Не від гніву, а від усвідомлення, що «перемога» у сварці виявилася поразкою у житті. Підлога так і залишилася немитою, бо чистота в домі починається не з води, а з бажання бачити в ньому когось, крім себе.
Минуло ще два тижні. Самотність у брудній квартирі стала настільки густою. Ніна Василівна сиділа біля вікна, спостерігаючи, як весняне сонце безжально висвітлює кожну порошинку в повітрі.
Телефон мовчав. Богдан не дзвонив, а Настя… Настя й поготів.
Нарешті, гордість, що три місяці годувала старече серце ілюзорною правотою, здалася перед тишею. Тремтячими пальцями жінка набрала номер.
— Алло, Настю? — голос Ніни Василівни прозвучав наче з підземелля.
На тому кінці запала пауза. Довга, важка, в якій чулося лише чиєсь рівномірне дихання.
— Слухаю вас, Ніно Василівно, — нарешті відповіла невістка. Голос був спокійним, без жодної краплі тієї істерики, яку очікувала почути свекруха.
— Настю… ти… ти пробач мені за ту ганчірку. І взагалі. Я тут подумала… — вона заткнулася, бо слово «винна» застрягло в горлі, як риб’яча кістка.
— Ви щось хотіли? — м’яко запитала Настя.
— Богдан пішов. У хаті — хоч вовків гони. Я хотіла спитати, яким засобом ти ту підлогу мила, що вона аж рипіла? Бо я що не візьму — все розводи лишає.
Ніна Василівна збрехала. Вона навіть не намагалася мити. Вона просто хотіла знайти привід, зачіпку, аби не виглядати зовсім капітулювавшою.
— Я додавала трохи оцту і краплю ефірної олії цитрусу, — відповіла Настя після короткого роздуму. — Але справа не в засобі, Ніно Василівно. Ви ж знаєте.
— Знаю, — видихнула стара жінка, і сльоза нарешті покотилася по зморшці. — Знаю, дитино. Вона не відмивається, бо я її злістю полила. Ти прийдеш? Я пиріжків напечу… з вишнею. Твоїх любимих.
— Я прийду, — тихо сказала Настя. — Але не прибирати. Я прийду просто випити чаю. А прибирати будемо разом. І ви більше не будете кидатися речами, добре?
Того вечора в квартирі вперше за довгий час відчинилися вікна. Свіже повітря витісняло запах хлорки та образ.
Ніна Василівна, важко спираючись на палицю, нарешті підняла ту кляту заскорублу ганчірку і викинула її у смітник. Разом із залишками своєї “залізної” правоти.
Віра Лісова
