Молода дружина відразу не сподобалася матері чоловіка. Вона всіляко її ображала. Жили разом, проте Поліна не стримувалася. Вона вміла за себе постояти. Тільки один випадок змінив ставлення Ольги Геннадіївни до невісти, але було вже пізно, подружжя подало на розлучення.

Молода дружина відразу не сподобалася матері чоловіка. Вона всіляко її ображала. Жили разом, проте Поліна не стримувалася. Вона вміла за себе постояти. Тільки один випадок змінив ставлення Ольги Геннадіївни до невісти, але було вже пізно, подружжя подало на розлучення.

— Дуже мило, — Ольга Геннадіївна окинула Поліну, молоду дружину сина Микити, уважним поглядом. — Ну, проходьте, сідайте до столу.

Микита щось прошепотів дружині на вухо, намагаючись підбадьорити. Поліна — струнка, світловолоса дівчина — не соромилася й очей не опускала.

— Дякую, Ольго Геннадіївно, я тільки руки помию. Де у вас ванна?

Господиня здивовано підняла брови — сміливість дівчини збила її з пантелику.

Коли Микита повідомив, що одружився і вони тимчасово житимуть у батьків, Ольга Геннадіївна обурилася:

— Я проти! Я категорично проти!

Тепер же вона спостерігала, як Поліна впевнено накладає салат, з апетитом їсть, запиваючи морсом.

— Микито, спробуй, дуже смачно, — підказувала вона.

— Сам розбереться, не в мачухи зростав, — кинула Ольга Геннадіївна.

Вона підвелася й простягла невістці фартух.

— Посуд треба помити.

— Ага, зараз, тільки доїм, — Поліна не відмовлялася, слово дотримала і вирушила на кухню.

Ольга Геннадіївна краєм ока стежила за нею. Їй з першого погляду не подобалося, як Поліна миє, як витирає, як розставляє посуд.

— Та чого ви так переживаєте? — буденно зауважила дівчина. — З часом розберуся. Ідіть відпочивайте, нема чого за мною наглядати.

Ольга Геннадіївна спалахнула, різко розвернулася і пішла до спальні.

— Арсеніє, — пошепки покликала вона чоловіка, — ну ти тільки подумай, кого він привів. Поводиться так, ніби тут виросла. А насправді — чужа якась вона. І знайшов же її Микита в якомусь гуртожитку.

Арсеній відклав журнал і зітхнув.

— Ну а що поробиш, син уже дорослий. Дарма, звісно, просто розписався — ми могли б і весілля зробити.

— А я проти весілля. Категорично проти! — різко відповіла Ольга Геннадіївна. — Поживе з нею — і розійдуться. Сподіваюся, очі в нього відкриються.

Минув тиждень.

— Поліно, час вже запам’ятати, як правильно сервірувати стіл.

— У нас що, гості? — байдуже запитала дівчина.

— У нас так заведено, — напружено сказала Ольга Геннадіївна, буквально пропалюючи невістку поглядом. — Микита ріс у порядній родині.

— Я це вже чула. Але штамп у паспорті від цього не зникає. Я законна дружина, і тикати мене носом щоразу не треба. Я вам не кошеня.

— Ти в моєму домі живеш, пам’ятай про це, — сказала свекруха.

Поліна відкусила яблуко, сперлася стегном об підвіконня.

— Ну, якщо я тут живу, значить, це й мій дім. Доведеться вам із цим змиритися. І взагалі — годі бурчати. Як вас тільки студенти терплять…

— Арсеніє, — Ольга Геннадіївна буквально «попливла» до вітальні скаржитися чоловікові. — Ти чуєш, що вона говорить? Вона ж скоро права на нашу квартиру заявить! Я не збираюся це терпіти… наш син привів якусь хамку, жодної поваги до старших, вона нас ні в що не ставить!

— Олю, ну що я можу зробити? Це вибір Микити. Щоправда, дуже раптовий. Можу хіба що запропонувати їм переїхати в нову квартиру, яку ми купили для сина. Правда, там ще ремонт.

— Нічого, нехай самі його й доробляють, — сказала Ольга Геннадіївна саме в ту мить, коли повернувся Микита.

— Микито, синочку, а чи не час вам переїхати? Молода сім’я має жити окремо.

— Але ж там ще ремонт, — здивувався Микита.

— Ні, ми відмовляємося, — відповіла Поліна, догризаючи яблуко. — Нам зараз гроші потрібні на меблі. Витрачати їх на ремонт ми не готові. От коли все буде зроблено — тоді й переїдемо. Правда ж, Микито?

— Ну так, логічно, — погодився він. — Мамо, ми ще поживемо тут.

— Ну якщо вже поживете, тоді виховуй свою дружину…

— Мамо, ну знову?

— Одружився без нашої згоди, привів у дім невідомо кого…

— Це чого ж «невідомо кого»? Мене ж не на вокзалі знайшли, — обурилася невістка.

— Ну так, то-то ми твоїх батьків жодного разу не бачили, — не вгавала свекруха.

— Вони в селі живуть. Якщо хочете, можуть приїхати погостювати.

— Ні! Не хочу! Я проти! Категорично проти! Досить і того, що ти тут живеш.

Щоденні перепалки тривали вже другий місяць. Ольга Геннадіївна робила зауваження, Поліна обурювалася, Микита, здавалося, цього не помічав, а Арсеній Сергійович терпляче заспокоював дружину. Не втручалася лише Анна Михайлівна — мати Ольги й бабуся Микити, бо жила окремо.

— Арсеніє, мама зламала ногу! Уявляєш, уже в гіпсі. І що вона робитиме сама вдома? Думаю, треба перевезти її до нас, я доглядатиму, — сказала Ольга Геннадіївна.

— Та про що мова, звісно, привеземо, — Арсеній Сергійович щиро зрадів можливості допомогти улюбленій тещі.

— Мамо, навіть не думай, ти нам не завадиш. Я візьму відпустку за власний рахунок і буду з тобою, — Ольга з запалом взялася доглядати матір.

— Микито, мені треба на конференцію. Побудеш із бабусею? У неї ще й тиск підвищений, — звернулася до сина Ольга Геннадіївна.

— Мамо, не можу, з роботи не відпустять. Якось сама…

— Оленько, я впораюся, в мене ж телефон є, якщо що, — слабко озвалася Анна Михайлівна.

— Ні, мамо, я тебе саму не залишу, я відпрошусь.

— Не треба відпрошуватися, — відгукнулася Поліна, збираючись у лікарню. — Я якраз із нічного чергування прийду, вдома буду, догляну.

— Хм… — Ольга Геннадіївна з підозрою глянула на невістку, але промовчала.

Увечері вона застала матір у чудовому настрої: чиста постіль, нагодована, в кімнаті прибрано.
— Не хвилюйся, Олю, Поліночка весь день була вдома…

Відтоді після змін у лікарні, де Поліна працювала медсестрою, вона залишалася з бабусею. Бачачи, що мати задоволена, Ольга трохи вгамувала свій запал і почала рідше робити зауваження Поліні.

На початку зими, коли за вікнами дедалі частіше сипав сніг, а мороз ставав все більшим, Поліна несподівано зібрала валізу й поїхала. Анна Михайлівна розгублено розводила руками, не розуміючи, що сталося. Ольга Ганнадіївна й Арсеній Сергійович застали Микиту вдома вже самого.

— Як це — пішла? — в один голос запитали батьки. Подив був такий сильний, що по обличчю Ольги Геннадіївни було видно: вона в ступорі. — Поясни, будь ласка, що відбувається.

— Уже відбулося. Ми з Поліною розлучаємося.

— Ти з глузду з’їхав?! Ви ж тільки одружилися! Чому?

— Бо ми різні люди, і наш шлюб був помилкою. І взагалі, я люблю Дашу і скоро одружуся з нею.

Ольга впала в крісло, схопившись за голову.
— Я проти! Я категорично проти! Микито, відкрий очі! Коли бабусю не було з ким залишити, ти не зміг, а Поліна допомагала доглядати. Таких дівчат на дорозі не знаходять!

— Правильно кажеш, Олю! — підтримала Анна Михайлівна. — Поліночка — чудова дівчина, таких із сім’ї не відпускають.

— Арсенію, ти чуєш?! — обурилася Ольга Геннадіївна. — Поясни йому, що з такими дружинами не розлучаються!

— Мамо, а давно ти називала її простачкою, невміхою й дівчиною з вулиці? Ти критикувала її на кожному кроці, а тепер обурюєшся, — Микита не міг зрозуміти власну матір.

— Так, критикувала! Маю право! В мене досвіду більше! Одумайся і помирися з Поліною, ніякої Даші нам не треба. А то потім ще хтось з’явиться — після Даші…

— Між іншим, із Дашею я зустрічався ще до Поліни — цілий рік. Ми посварилися й розійшлися, думали, назавжди… Я поспішив одружитися з Поліною, та й вона погодилася через квартиру…

— Не обмовляй дівчину! — обурилася Ольга.

Наступного дня вона сама розшукала Поліну в гуртожитку. У маленькій кімнаті стояла нерозібрана валіза — вона просто не встигла цього зробити.

— Полю, добрий день. Ти, звісно, не чекала мене побачити, — почала Ольга Геннадіївна, знімаючи шубу.

— Доброго дня, роззувайтесь, у мене чисто.

— Так, звісно… Полю, я вважаю, що вам із Микитою треба помиритися, бо я проти вашого розлучення. Категорично проти.

Поліна позіхнула.
— Ольго Геннадіївно, сенсу немає. Уже не склеїться. Якщо чесно, я й сама позарилася на квартиру — думала, звикну, полюблю його.

— Ну і що?! Квартира — нормальне бажання в наш час, я тебе не засуджую. Навіть якщо так… Поліно, повернися. Не хочу я тебе відпускати з сім’ї…

— Ви ж мене терпіти не могли.

— Було таке… різні соціальні рівні, освіта… усе це впливало. Але по духу, Полю, ти чудова людина…

— Ольго Геннадіївно, подивіться правді в очі: ваш син любить іншу.

— Ох, як я цього не хочу… — Ольга прикрила очі долонею. — Як же я помилялася… Полю, пробач мені.

В очах блиснули сльози. Горда, важлива, неприступна Ольга Геннадіївна просила вибачення.

— Ви що, плачете?

— Так, Полю. Уяви собі, я не лише читаю лекції в інституті й приймаю іспити, а ще й плакати вмію. Знаєш, може, й тобі варто «увімкнути слабку жінку» та поплакати перед Микитою? Може, він одумається…

— Цікаво ви сказали — «увімкнути слабку жінку»…

— Так, іноді це працює… але не думай, зараз я нічого не вмикала — я щиро плачу.

Поліна опустила голову.

— Зачекай… ти теж плачеш? Не треба… — Ольга обійняла її за плечі.

— Ви все питали про моїх батьків… Я росла з мачухою. Батько рідний, але все життя під її дудку грав. Хотіла вступати в інститут, але після дев’ятого класу мачуха настояла, щоб я їхала вчитися — коротше, випроводили. З того часу по гуртожитках живу. А тут Микита… подумала: чому б і ні? У квартирі поживу, своє житло буде… Не вийшло. Загалом, Ольго Геннадіївно, не така я біла й пухнаста, як ви зараз уявляєте. Були в мене й корисливі мотиви…

— Ні-ні, навіть слухати не хочу. Я тебе розумію. А знаєш, — раптом пожвавішала Ольга, — у мене в суботу день народження. Приходь до нас!

— Ні, навіщо… Ми з Микитою все одно не зійдемося, це сто відсотків. Та й я сама не хочу, дарма ви…

— Полю, я наполягаю. Прийдеш як моя подруга, — усміхнулася вона. — Я тільки зараз зрозуміла, як добре мати таку подругу, як ти, попри різницю у віці. Приходь, дуже прошу. Мама про тебе щодня згадує — ну хоча б заради Анни Михайлівни.

Поліна кивнула.
— Заради Анни Михайлівни прийду. І вас привітаю…

— От і добре! Я тобі салатик і котлетки принесла — перекуси.

— Та навіщо?

— Бери, бери, від щирого серця.

Поліна вдихнула аромат їжі.
— Я навіть не знаю, чого хочу більше — їсти чи спати. Я ж із чергування, ніч була важка…

— Ой, тоді відпочивай, мила. Я піду. Тільки пообіцяй прийти в суботу.

— Добре, прийду.

Поліна зачинила двері за Ольгою й від утоми впала на ліжко.

Микита не наважився привести Дашу на мамин день народження. А от Поліна прийшла красива, з квітами й подарунком, чим найбільше потішила Ольгу Геннадіївну та Анну Михайлівну.

— Хтось іще прийшов… — Ольга Геннадіївна, поправляючи зачіску, пішла до дверей. — Федю! Братику! — вона кинулася на шию молодшому братові.

— Привіт, сестричко! Просто з потяга — і одразу до тебе. З днем народження! — високий чоловік у військовій формі підхопив Ольгу й закружляв.

— Перестань, упустиш! Федьку, як завжди — сюрприз… Мамо, Арсенію, Микито, ідіть сюди!

Рідні обступили військового, обіймали й розглядали його.

— Сину, яка радість, як ти змужнів, — Анна Михайлівна милувалася сином.

— Та-ак, а це, здається, твоя дружина, так, Микито? — Федір узяв Поліну за руку. — Вітаю з законним шлюбом! Мама про вас розповідала… Микито, вітаю, класна дівчина! Щастить вам на цивілці — є час наречених знаходити…

— Зачекайте, — Поліна відсторонилася. — Ви не так зрозуміли.

— Дядьку Федю, тут уже деякі зміни… Поліна мені не дружина. Ми, можна сказати, майже розлучилися…

Усмішка на обличчі Федора змінилася здивуванням.
— Так, родичі, я нічого не зрозумів. Тому пропоную за стіл — там і розберемося.

За кілька годин, наслухавшись Федорових історій про службу, Поліна зібралася.
— Мені час.

Вона швидко одяглася, попрощалася з Анною Михайлівною, обійняла Ольгу Геннадіївну й на прощання кивнула Микиті.

Минуло два тижні, і настало Різдво. На Святвечір в будинку смачно пахло пирогами, витав аромат мандаринів — відчувався святковий настрій. Микита заздалегідь пообіцяв привести Дашу, можна сказати, навіть умовив маму:

— Мам, ну все одно ж одружимося, тож я з Дашею прийду. Я її люблю. А якщо не хочеш, то ми не прийдемо…

— Ні, приходьте, — відповіла Ольга Геннадіївна. — Хочу на Святий вечір бачити власного сина, тим більше Федір поки ще у відпустці, треба поспілкуватися.

Анна Михайлівна приїхала ще зранку, а ввечері прийшов Федір.

— Оля, зустрічай! — увійшов він, як завжди веселий, добродушний… поруч стояла Поліна.

— Родичі, збирайтеся, є важлива новина!

Ольга ще не встигла відобразити здивування на обличчі, як Федір оголосив:

— Прошу познайомитися! Це моя наречена.

— Поліночка, — Анна Михайлівна, не приховуючи сліз, потягнулася до неї, — проходь, доню. Яке щастя, що Федір нарешті одружується.

— Так! Одружуюся! — весело додав Федір. — Зустрів дівчину своєї мрії! Рішення остаточне, обговоренню не підлягає. Погнав за нею на твоєму дні народження, сумочку хотів повернути, яку вона забула… з того часу тримаю її за руку, щоб не втекла від мене.

Поліна зустрілася поглядом з Ольгою.

— Ольга Геннадіївна, ви не раді?

— Якраз дуже рада! Я — за! Я категорично за! — підійшла Ольга до Поліни й обійняла її. — Ласкаво просимо в сім’ю, Поля!

— Ну от, не хотіли відпускати Поліну з сім’ї — і вона залишилася, — підсумував Арсеній Сергійович. — А ти, Федю, молодець! — потиснув Федору руку, — довго збирався, а вирішив блискавично, справжній стратег.

Слідом за Федором і Поліною прийшов Микита.

— Заходь, не бійся, — підштовхнув Дашу вперед. Дівчина засоромилася, опустила очі, але Ользі це не сподобалося.

— Ольга Геннадіївна, ви ж пожалійте майбутню невістку, — прошепотіла Поліна, натякаючи на Дашу, — ви ж на мені відпрацьовували свою суворість, сподіваюся, запал уже не той і не будете її так муштрувати, як мене.

— Поля, можеш називати мене просто Ольга, мені буде приємно. За майбутню невістку не хвилюйся, ремонт у квартирі Микити майже завершено, нехай живуть окремо — з мене досить, — підморгнула Поліна. — І взагалі, свято неможливо зіпсувати: у мене ще й молодший брат одружується, а ти залишилася в нашій сім’ї.

Даша прижалася до Микити, боячись глянути на майбутню свекруху, про яку вже чула чимало. Ольга підійшла до неї:

— Ну що, ласкаво просимо в сім’ю, маленька, — сказала вона усмішкою.

Ольга часто розмовляла з Поліною телефоном. 

— Полечка, я дуже рада, що ти у нас є! Рада за Федю, рада за себе, що ти тепер моя подруга… що там казати, справжня подруга! — не раз казала Ольга Геннадіївна Поліні.

— А Ви Ольго, до речі, багато чому навчила, коли я у вас жила…

— Ой, не згадуй, мені соромно, що я тебе ображала…

— Та що Ви, Оля! Я хочу сказати, що всі твої уроки по сервіровці та готуванню переняла, дуже знадобилися.

Вони продовжували розмовляти, не помічаючи часу, обидві щасливі та задоволені, що все-таки залишилися родичками.