— Значить, на рідного брата тобі байдуже? На нашу сім’ю?
Голос Тетяни Василівни не здригнувся, не став голоснішим. Він просто став твердим, як застигаючий на морозі метал. І від цього холоду у Дар’ї по спині пробігли неприємні мурашки. Вона подивилася на чоловіка. Павло сидів, понуривши голову, і з якимось відчайдушним завзяттям вивчав вицвілий візерунок на старій кухонній скатертині. Мовчав, як і завжди, коли мама докоряла.
Ще годину тому вони з Пашею були найщасливішими людьми на світі. Два роки вони жили у просторій, але батьківській квартирі, у царстві Тетяни Василівни. Тут усе було підпорядковане її правилам. Чашки повинні стояти ручками праворуч, рушник у ванній висіти строго за кольорами веселки. Не дай бог купити не той хліб або переставити з місця на місце фарфорову вазу на комоді. «Дашо, у кожної речі є своя душа і своє місце», — повчала свекруха з холодною посмішкою.
Два роки вони відкладали кожну копійку, відмовляючи собі у всьому. Минулого літа всі їхні друзі їздили на відпочинок, викладали фотографії з відпустки. А вони з Пашею провели літо на дачі в його батьків, допомагаючи Тетяні Василівні закатувати огірки. «Зате своє, домашнє, без хімії», — бадьоро говорила вона, навантажуючи їх баулами з консервацією. Даша мовчки посміхалася, а вночі плакала в подушку, мріючи про день, коли вони зможуть просто піти в кіно, коли вона зможе зварити на сніданок ненависну свекрусі вівсянку, а не її правильну пшоняну кашу.
І ось цей день настав. Вони накопичили. Знайшли квартиру, яка підходила під їх можливості. Невелика, але неймовірно світла двокімнатна, у тихому зеленому районі, далі від шумного центру, з величезним, майже квадратним балконом, куди Даша вже подумки виставила плетені крісла й ящики з петунією та геранню. Вона бачила, як буде з чоловіком пити там каву вранці, загортаючись у плед.
Наразі вони сиділи на батьківській кухні, щільно притулившись одне до одного, і дивилися на фотографії на екрані старенького ноутбука, шепочучи про те, як у великій кімнаті поставлять широкий диван, а в маленькій — Паша облаштує собі робочий куточок. Їхній власний простір. Їхня фортеця. В очах було таке щастя, що, здавалося, ним можна було освітити все місто.
Саме в цю мить на кухню увійшла Тетяна Василівна. Безшумно, як привид у своїх стоптаних капцях. Вона ковзнула поглядом по екрані, потім по їхніх сяючих обличчях, і куточки її тонких губ поповзли вниз.
— Це ще що за хороми видивляєтеся? — запитала вона тоном, що нічого доброго не обіцяв.
— Мамо, ми квартиру знайшли, уявляєш? Нашу. Завтра їдемо аванс вносити, — радісно випалив Павло, ще не вловивши холодних ноток у голосі матері.
— Аванс, значить, — простягнула вона, наливаючи собі валеріанки в стопку. — Цікаво, на які такі кошти ви шикувати зібралися?
Павло змовчав. Даша відчула, як напружилася його рука, якою він її обіймав. Щастя почало розвіюватися, наче пара від чашки.
— Ну як… ми ж збирали два роки, ви ж знаєте, — тихо відповіла вона за чоловіка. Почуття було таке, наче її спіймали на чомусь непристойному.
— Збирали, — повторила свекруха. Вона залпом випила свою валеріанку, зморщилася. — А про Дениса ви, значить, не забули? Про брата твого, Паша?
І ось тоді-то й пролунала ця фраза: про байдужість, про сім’ю. Даша дивилася на чоловіка, і в її душі піднімалася каламутна хвиля розпачу й гніву. Невже знову?
Історія повторювалася з регулярністю. Молодший брат Павла, Денис, був сімейною чорною дірою, куди безповоротно втікали гроші, нерви й час. Харизматичний тридцятирічний ледар, володів талантом постійно встрявати в якісь дурниці. То брав мікропозику під шалені відсотки на «неймовірний» бізнес-проєкт який прогорав через місяць. То, не маючи прав, брав машину у друга й потрапляв у пригоди. То просто зникав на тиждень, а потім знаходився з новими боргами.
І щоразу Тетяна Василівна вмикала ту саму платівку, вдаючись до совісті старшого сина: «Пашунько, ну хто ж йому допоможе, крім нас? Він же непутящий, пропаде без нас. Ми ж сім’я». І Паша допомагав. Віддавав премії, які вони планували покласти в спільну скарбничку. Займав у друзів. А Даша мовчала і чекала. Чекала, коли вони накопичать на свій куточок і втечуть з цього безкінечного круговороту чужих проблем.
І от коли ціль була вже майже в руках, коли до неї залишався один крок, пастка захлопнулася знову.
— У Дениски справи зовсім погані, — продовжувала виголошувати Тетяна Василівна, театрально притулюючи руку до серця. — З роботи його звільнили. Не зійшовся з начальством, розумієш? Творча людина не терпить несправедливості. А кредитори ці — звірі, не чекають, дзвонять, погрожують. Учора якась дама дзвонила, сказала: «В суд подам». Ганьба ж яка. Що люди скажуть, що ми сина на вулиці залишили?
Вона говорила, а Даша фізично відчувала, як їхня мрія, їхня світла двокімнатна квартира з петуніями на балконі, тріщить по швах, обсипається штукатуркою й розсипається в дрібний сірий пил. Вона знову подивилася на чоловіка. Він нарешті підвів на неї винні очі. У них вже не було ані краплі щастя, тільки звична вселенська туга й покора.
— Дашо, ну ти ж розумієш, це ж брат… — прошепотів він, коли мати, зробивши свою справу, урочисто пішла з кухні, залишивши після себе запах валеріанки й безвиході.
— Я розумію, Паша. Я все чудово розумію, — холодно відповіла вона, встаючи з-за столу. — Я одного не розумію. Коли ми почнемо жити своїм життям? Коли ми перестанемо рятувати твого дорослого творчого брата ціною нашого майбутнього?
— Але це ж тимчасово! Зараз ось витягнемо його з цієї ями — і все. Чесно слово.
— Ти це говорив, коли ми оплачували ремонт тієї машини. Ти це говорив, коли ми гасили його борг за телефон. Паша, у цієї ями немає дна. Ми віддамо гроші, а через півроку він викопає нову. А ми… ми так і залишимось тут, у цій квартирі, де я навіть чашку не можу поставити, не спитавши дозволу.
Наступного дня атмосфера в домі була густою й важкою. Тетяна Василівна демонстративно зітхала, пила корвалол і голосно розмовляла телефоном з якоюсь подругою, скаржачись на черству й егоїстичну невістку, яка зовсім хлопцю голову задурила й про сім’ю думати не дає. Павло ходив тінню, уникаючи погляду Даші, і вона бачила, як він мучиться. Але вона також знала, що чоловік майже здався. Він знову обере не її, не їхню сім’ю, а свою маму й її безкінечну опіку над сином.
Ввечері Даша мовчки дістала з шафи велику дорожню валізу й відкрила її на ліжку. Почала складати в неї свої речі: футболки, джинси, ту саму єдину сукню на вихід, куплену на розпродажі три роки тому. Вона робила це без сліз, з якоюсь відстороненим холодним спокоєм. Усередині все вигоріло дотла.
— Ти… ти що робиш? — Голос Павла за спиною пролунав налякано, як у дитини, що боїться, що її зараз залишать саму в темряві.
Вона обернулася.
— Збираю речі. Завтра я з’їжджаю.
— Куди? Навіщо? Даша, не дурій. Поговорімо.
— Ми вже поговорили, Паша. Я більше не можу. Не можу. Я не хочу. Я втомилася боротися за право на звичайне нормальне життя. Я втомилася почуватися злочинницею за те, що хочу свій дім. Наш дім.
Вона зробила крок до нього й подивилася йому прямо в очі.
— Гроші, які ми збирали, я сьогодні вранці перевела на свою картку. Усі, до копійки. Так що Денису вони не дістануться. Вони чекають на нас. Якщо ти, звичайно, ще хочеш бути зі мною. Якщо це для тебе ще щось означає.
Двері в кімнату розчинилися без стуку, і на порозі, наче фурія, постала фігура Тетяни Василівни. Обличчя її було спотворене гнівом.
— Ах, ось ти як, зміюка! Пригріли на грудях! Вирішила сина в мене забрати, гроші наші вкрасти, — прошипіла вона, а потім, не вшанувавши Дашу більше поглядом, повернулася до Павла:
— Ну дивись, сину, дивись, до чого тебе жінка довела! Невже ти дозволиш їй отак піти з нашими грошима? Невже кинеш рідного брата в біді заради її капризів? Вибирай зараз. Або вона, або сім’я.
І в саме цю мить, коли Даша вже приготувалася почути звичне: «Мамо, не треба, Даша, розумій…» — трапилося те, чого вже й не чекала.
Павло повільно перевів погляд із спотвореного злістю обличчя матері на заплакане, але непорушне обличчя своєї дружини, яка стояла з ручкою валізи в руці. Він бачив її втому, і настрій стояти до кінця за них обох. А потім чоловік подивився на свою матір, яка вимагала, наказувала, шантажувала. І пелена, яка була в нього на очах довгі-довгі роки, раптом спала.
Він побачив не люблячу, турботливу матір, а владного маніпулятора. Побачив не нещасного брата, а дорослого, інфантильного чоловіка, який паразитував на материнській любові й почуттю обов’язку брата. Він згадав усе. Усі віддані премії, усі безсонні ночі Даші, усі її невимовлені образи. Він зробив крок. Але не до матері. Він підійшов до Даші й обережно, але міцно взяв її руку, в якій вона стискала ручку валізи.
— Мамо, досить, — сказав він тихо, але так твердо, як Даша ніколи від нього не чула. Голос його не тремтів. — Досить. Денису майже тридцять. Він дорослий. Я допоможу йому знайти роботу. Навчу, як резюме складати. Але я не буду більше оплачувати його безвідповідальність з кишені моєї сім’ї. Він повернувся до приголомшеної дружини.
— Даша — моя дружина. Моя сім’я — це вона. І наш дім буде там, де вона. Я йду разом із нею.
Тетяна Василівна завмерла з роззявленим ротом. Цей бунт був для неї страшніший за грім серед ясного неба. А Павло спокійно взяв у дружини валізу й сказав:
— Пішли. Збирай і мої речі теж.
Наступного дня вони зняли крихітну однокімнатну квартиру на самій околиці міста. Шпалери у квіточку, старий скрипучий диван і стіл, що хитався на одній ніжці. Але коли вони ввечері пили дешевий чай з однакових чашок, куплених у найближчому супермаркеті, сидячи на підлозі, бо стільців не було, Даша почувалася абсолютно щасливою й вільною. Вона дивилася на Павла й бачила перед собою не маминого синочка, а свого чоловіка, свого коханого.
Павло дотримав слова. Його зустріч з Денисом була короткою. Замість пачки грошей він простягнув братові список сайтів з пошуку роботи. Денис образився. Мати не розмовляла з ними кілька тижнів, а потім почала слати гнівні повідомлення. Але Павло не відступив.
Минуло півроку. Їхнє життя потроху налагоджувалося. Павло знайшов підробіток. Даша теж влаштувалася в невеликий офіс поруч з домом. Вони знову почали збирати гроші. Повільніше, ніж раніше. Але тепер ці гроші були по-справжньому їхніми.
Одного вечора він прийшов додому з загадковою посмішкою й протягнув Даші теку з документами.
— Це що? — не зрозуміла вона.
— Відкрий.
Вона відкрила. Це був попередній договір купівлі-продажу квартири. Тієї самої. Їхньої «двушки» з великим балконом. Ріелтор, мила жінка, увійшла в їхнє становище й погодилася притримати її для них. Ще через місяць вони отримали ключі. Подружжя стояло посеред порожніх голих кімнат, що пахли свіжою штукатуркою й бетоном й обіймалося. Стосунки з Тетяною Василівною так і залишилися прохолодними. Вона дзвонила рідко, все ще не пробачивши «зраду», але це вже було неважливо.
— Ну що, господиня, з чого почнемо ремонт? — запитав Павло, цілуючи Дашу в маківку.
Вона усміхнулася крізь сльози щастя.
— Спочатку купимо герань яскраву й два плетених крісла для нашого балкона.
Вони вистояли. Їхня маленька сім’я вистояла, тому що в найважливіший момент чоловік зробив правильний вибір. Він обрав не минуле, зроблене з почуття провини, а їхнє спільне майбутнє. Він обрав їхній дім.
