«Моя дружина ненормальна, а я не можу кинути дітей», — зітхав Ігор. Лариса вірила йому, доки не зателефонувала його дружині…

«Моя дружина ненормальна, а я не можу кинути дітей», — зітхав Ігор. Лариса вірила йому, доки не зателефонувала його дружині…

— Ти не уявляєш, як мені важко. Якби не діти, я давно пішов би від неї.

Ігор промовив це так, ніби щойно зізнався в чомусь дуже особистому. Він сидів навпроти Лариси на терасі готелю, тримав у руці келих і дивився кудись за її плече.

Лариса співчутливо торкнулася його руки.

— А чому ти терпиш? Не можна ж усе життя мучитися.

— Ти не знаєш Ірину. Вона здатна на все. Діти для неї — єдиний спосіб утримати мене. Налаштує їх проти батька, розповість, що я погана людина. А я не хочу, щоб їм було погано.

Він говорив спокійно, але в його голосі було стільки втоми, що Ларисі захотілося обійняти його.

Вони познайомилися на відпочинку біля моря. Ігор приїхав сам, пояснивши, що дружина залишилася вдома через роботу й сімейні клопоти. Лариса теж відпочивала без компанії. Спочатку вони разом снідали, потім гуляли вечорами, а за кілька днів уже не уявляли, як провести час нарізно.

Ігор був уважним, добре вдягненим чоловіком, із дорогим годинником на зап’ясті й упевненими манерами. Він не скупився на ресторани, замовляв таксі, приносив Ларисі квіти й говорив, що давно не зустрічав такої жінки.

Вона працювала адміністраторкою в приватній клініці, жила сама у двокімнатній квартирі, яку придбала в кредит, і не могла похвалитися розкішним життям. Їй подобалося, що поруч із Ігорем усе ніби ставало іншим. Він знав хороші ресторани, розповідав про подорожі, згадував ділові зустрічі й людей, із якими працював.

Коли відпустка закінчилася, Лариса була впевнена, що їхнє знайомство не залишиться приємним спогадом.

Ігор телефонував щодня. Писав зранку й перед сном. Казав, що сумує, що вдома його ніхто не чекає, окрім дітей, а з дружиною вони давно живуть як чужі люди.

— Вона постійно незадоволена. То я не так сказав, то не туди поклав, то затримався на роботі. У нас вдома немає спокою, — скаржився він.

Лариса слухала й дедалі більше переконувала себе, що Ігор не винен у своїх проблемах.

Коли він приїхав до неї вперше, приніс великий букет і коробку дорогих цукерок. Вона накрила стіл, запалила свічки й довго вибирала сукню.

— Ти в мене найкраща, — сказав він, коли вони залишилися наодинці. — Якби я зустрів тебе раніше…

Цю фразу Лариса запам’ятала. Вона чула її не раз, але щоразу сприймала як доказ того, наскільки важливе місце посідає в його житті.

Про те, що Ігор одружений, вона знала від самого початку. І саме це найбільше не подобалося її подрузі Христині.

Христина й Лариса дружили ще з молодих років. Разом працювали в першому магазині, разом переживали невдалі стосунки, допомагали одна одній із ремонтом і переїздами. Христина знала про Ларису майже все.

Тому, коли та вперше розповіла про Ігоря, подруга не стала приховувати свого ставлення.

— Він одружений, Ларисо. Ти це розумієш?

— Розумію. Але там давно немає сім’ї.

— Звідки ти знаєш?

— Він мені розповів.

Христина відклала чашку.

— А ти не думала, що дружині він розповідає зовсім іншу історію?

— Ти його навіть не знаєш.

— Мені й не треба знати його особисто. Я бачу, що він має дружину й дітей, а зустрічається з тобою. І не треба перекладати всю провину на неї.

Лариса насупилася.

— Ти хочеш сказати, що я винна?

— Я хочу сказати, що винні обоє. Він зраджує, а ти знаєш про його родину й погоджуєшся бути третьою. Не треба удавати, ніби ти не маєш вибору.

— Тобі легко говорити. Ти не знаєш, що між нами.

— А ти знаєш, що між ним і дружиною? Чи тільки те, що він тобі розповів?

Лариса підвелася з-за столу.

— Знаєш, Христинко, іноді мені здається, що ти просто заздриш. У тебе самої нічого цікавого не відбувається, от ти й намагаєшся зіпсувати мені настрій.

Христина не відповіла одразу. Вона лише подивилася на подругу з прикрістю.

— Я не хочу тобі нічого псувати. Я хочу, щоб ти не прокинулася одного ранку й не зрозуміла, що витратила роки на чоловіка, який ніколи не збирався бути з тобою.

Після цієї розмови Лариса кілька днів не телефонувала Христині.

Вона вирішила, що подруга не здатна порадіти за неї. А Ігор тим часом телефонував, заспокоював, говорив, що незабаром усе зміниться.

— Я не хочу тебе ховати від усього світу, — казав він. — Але зараз не час. Мені треба владнати справи з дітьми, з документами, з Іриною. Потерпи ще трохи.

Лариса терпіла.

Вона вже звикла до того, що Ігор приїжджає лише тоді, коли має вільний вечір. Що на вихідні зникає, пояснюючи це дітьми. Що не відповідає на дзвінки, якщо перебуває вдома. Що ніколи не залишається в неї на ніч.

Але вона не хотіла помічати цих незручностей.

Їй подобалися його подарунки. Особливо годинник, який він подарував на день народження. Вишуканий, із тонким металевим браслетом, він коштував стільки, скільки Лариса заробляла за кілька місяців.

— Тепер у тебе буде річ, яка нагадуватиме про мене, — сказав тоді Ігор.

Лариса не сумнівалася, що колись він подарує їй значно більше, ніж годинник. Можливо, вони житимуть разом у просторій квартирі, їздитимуть на відпочинок і не ховатимуться від знайомих.

Вона вже подумки приміряла на себе це майбутнє.

Одного вечора Ігор прийшов до Лариси незвично напружений. Поклав телефон на журнальний столик, пішов мити руки, а вона взялася прибирати зі столу чашки.

Телефон засвітився. На екрані з’явилося повідомлення від контакту «Ірина».

Лариса не збиралася нічого читати, але перший рядок мимоволі привернув увагу:

«Ти сьогодні забереш документи? Нам треба поговорити».

Вона відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. Ірина. Дружина.

Лариса глянула в бік ванної. Вода ще шуміла. Телефон лежав поруч.

Вона знала, що не повинна цього робити, але цікавість виявилася сильнішою. Відкрила контакт, запам’ятала номер і поклала телефон на місце.

Коли Ігор повернувся, Лариса поводилася так, ніби нічого не сталося.

Та думка про Ірину не давала спокою. Яка вона? Чи справді така нестерпна, як описував Ігор? Чи знає про іншу жінку? Може, давно здогадується, але вдає, що нічого не відбувається?

Лариса кілька разів набирала номер, та щоразу скидала виклик.

Наступного дня вона все-таки написала. «Добрий день. Мене звати Лариса. Я співробітниця фірми, де працює Ігор. Хотіла уточнити одне питання».

Відповідь прийшла майже відразу: «Слухаю вас».

Лариса розгубилася. Вона не очікувала, що Ірина відповість так швидко. «Чи могли б ми поговорити телефоном? Це стосується особистої справи».

За кілька хвилин пролунав дзвінок.

— Алло, добрий день. Це Ірина, дружина Ігоря. Ви хотіли поговорити?

Лариса відчула, як пересохло в роті.

— Так. Річ у тім, що я… Я хотіла б дещо вам сказати.

— Слухаю.

— Ігор зустрічається зі мною. Ми давно разом. Я розумію, що це неприємно чути, але, мабуть, ви повинні знати.

На іншому кінці запала коротка тиша. Лариса чекала крику, обурення, образ. Вона навіть уявила, як Ірина почне захищати чоловіка або вимагати, щоб Лариса залишила його в спокої.

Але жінка раптом засміялася.

Не нервово, не істерично, а так, ніби почула щось давно очікуване.

— То ось як цього разу, — промовила вона.

— Що ви маєте на увазі?

— Ларисо, правильно? Я не помилилася з ім’ям?

Лариса завмерла.

— Так.

— Дякую, що зателефонували. Хоча, зізнаюся, ви не перша жінка, яка повідомляє мені про роман із моїм чоловіком.

— Що?

— Чотири роки тому я вже ловила Ігоря на зраді. Тоді він теж розповідав іншій жінці, що я нестерпна, що в нас нещаслива сім’я і що він не може піти через дітей.

Лариса сіла на край дивана.

— Але ж у вас є діти…

— Немає, Ларисо. У нас із Ігорем ніколи не було дітей.

Жінка сказала це без гіркоти, майже буденно.

Лариса не одразу зрозуміла почуте.

— Як це — немає?

— Саме так. Немає ні сина, ні доньки. Не знаю, звідки він узяв цю історію. Можливо, вирішив, що з дітьми йому легше буде викликати співчуття.

— Але він казав, що не може вас залишити, бо ви налаштуєте дітей проти нього…

— Виходить, навіть дітей ви вже встигли обговорити, — знову тихо засміялася Ірина. — Цікаво, що ще він вам розповів?

Лариса мовчала.

— Мабуть, казав, що має власний бізнес?

Вона кивнула, хоча Ірина цього не бачила.

— Казав, що керує компанією, що в нього великі справи, що він сам усе побудував?

— Так…

— Тоді маю для вас ще одну новину. Компанія належить мені. Я заснувала її задовго до нашого шлюбу. Ігор працював у мене керівником відділу. Я допомогла йому вирости професійно, довіряла, підтримувала. Він любив розповідати, що саме він тут господар, але юридично це ніколи не було правдою.

Лариса відчула, як холонуть пальці.

— Ви хочете сказати, що він не власник?

— Саме це я й кажу. І після сьогоднішньої розмови він більше не буде працівником моєї компанії.

— Але…

— Не хвилюйтеся, я не збираюся з’ясовувати з вами стосунки. Ви мені нічого не винні. А от Ігорю я давно хотіла сказати, що іншого шансу не буде.

— Ви справді його пробачили чотири роки тому?

— Я повірила, що він усвідомив свою помилку. Тоді він клявся, що більше ніколи не зрадить. Казав, що йому соромно, що він не хоче втратити сім’ю. Я дала йому можливість почати спочатку. Тепер бачу, що він лише навчився краще приховувати правду.

Ірина на мить замовкла.

— Знаєте, Ларисо, я не збираюся вас ображати. Ви, мабуть, теж вірили в те, що він розповідав. Але є одна річ, яку я хочу, щоб ви зрозуміли: чоловік, який виправдовує свою зраду чужою нібито нестерпною поведінкою, завжди знайде нову причину для наступної.

— Я не знала, що все так…

— Тепер знаєте.

Розмова закінчилася.

Лариса ще довго сиділа з телефоном у руці. У голові не вкладалося почуте. Не було дітей. Не було того бізнесу, яким Ігор так пишався. Не було й нещасної дружини, яка нібито тримала його біля себе силоміць.

То ким був чоловік, якого вона кохала?

Ігор зателефонував увечері.

— Ти що наробила?!

Він навіть не привітався.

— Про що ти?

— Не прикидайся! Ти дзвонила Ірині?

Лариса відчула, як підступає клубок до горла.

— Так. Я хотіла з нею поговорити.

— Ти хоч розумієш, що зробила? Вона мене звільнила! Виставила з кабінету, наказала охороні не пускати! А вдома зібрала мої речі!

— Ігорю, але ти ж казав, що компанія твоя…

— Ти зараз про що? Яке це має значення?

— Ти казав, що в тебе двоє дітей. Що не можеш піти від дружини через них.

На тому кінці запала тиша.

— Ти серйозно? Ти вирішила перевіряти кожне моє слово?

— Я поговорила з Іриною. Вона сказала, що дітей у вас немає. І що бізнес належить їй.

— Вона тобі наговорила! Ти навіть не уявляєш, яка вона людина!

— А чому ти не сказав мені правду?

— Бо не хотів тебе втягувати в сімейні проблеми!

Лариса гірко всміхнулася.

— Ти називав мене коханою, але не міг сказати, що працюєш у дружини? І що не маєш дітей?

— Я не зобов’язаний перед тобою звітувати!

Ці слова образили сильніше за будь-яке зізнання.

— Тоді навіщо ти обіцяв, що підеш від неї?

— Я збирався владнати все поступово. А ти не змогла почекати. Через тебе тепер у мене немає ні роботи, ні дому!

— Через мене? А хто брехав?

— Не смій мені дорікати! Ти сама полізла туди, куди тебе не просили.

Він кинув слухавку.

Лариса залишилася стояти посеред кімнати. Їй хотілося плакати, але сліз не було. Вона згадала Христину, її слова, які тоді здавалися образливими й несправедливими.

«Ти не знаєш, що між ним і дружиною. Чи тільки те, що він тобі розповів?»

Тепер вона знала.

Близько дев’ятої вечора у двері подзвонили. Лариса відчинила й побачила Ігоря. Він був без куртки, роздратований, із дорожньою сумкою в руці.

— Де мої речі? — запитав він замість привітання.

— Які речі?

— Я залишав у тебе годинник для ремонту. Той, що подарував. Давай його.

Лариса здивовано подивилася на нього.

— Ти ж подарував його мені.

— Я купував його за свої гроші. А тепер мені самому все потрібно. У мене немає роботи, немає квартири. Ти хоч розумієш, у якому я становищі?

— То ти прийшов забрати подарунок?

— Не починай. Я не збираюся сперечатися.

Він пройшов до кімнати, поклав сумку на підлогу й простягнув руку.

Лариса повільно зняла годинник із зап’ястя. Їй було образливо не через річ. Вона дивилася на чоловіка, який ще кілька днів тому називав її найкращою жінкою у своєму житті, а тепер навіть не намагався пояснити, чому стільки брехав.

— Ти справді звинувачуєш мене в тому, що сталося? — запитала вона.

— А кого ще? Якби ти не дзвонила Ірині, я б сам усе владнав.

— Ти чотири роки тому вже обіцяв їй не зраджувати. І знову шукав іншу жінку. Ти збирався владнати все так само, як попереднього разу?

Ігор різко підвів голову.

— Не тобі мене судити.

— А кому? Ти ж сам розповідав мені, яка вона погана. А тепер виявилося, що вона дала тобі другий шанс, а ти його розтоптав.

— Досить!

Він вихопив годинник із її долоні, схопив сумку й попрямував до дверей.

— Ігорю, куди ти тепер підеш?

Він зупинився, але не обернувся.

— Не хвилюйся. Знайдеться людина, яка не ставитиме зайвих запитань.

Лариса зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти вже знайшов іншу?

— Тебе це більше не стосується.

Двері зачинилися. Лариса стояла в передпокої й слухала, як віддаляються його кроки.

Вона згадала всі його слова про кохання, про спільне майбутнє, про те, що лише вона розуміє його. А тепер він ішов до іншої жінки, мабуть, із тією самою історією про нещасливий шлюб і дружину, яка не дає йому спокою.

Вона сіла на підлогу й заплакала.

Не за годинником. Не за подарунками. І навіть не за чоловіком, який щойно пішов.

Їй було образливо від того, що вона так довго обманювала сама себе. Від того, що відштовхнула Христину, бо та не захотіла називати її зв’язок великою любов’ю. Від того, що вважала себе особливою, а виявилася черговою жінкою в його історії.

До Христини Лариса приїхала пізно ввечері. Вона навіть не подзвонила заздалегідь, лише натиснула кнопку дзвінка й чекала, витираючи сльози рукавом.

Христина відчинила двері. Побачила подругу з почервонілими очима й нічого не запитала.

— Заходь.

Лариса переступила поріг, сіла на стілець у кухні й закрила обличчя руками.

— Ти мала рацію, — нарешті прошепотіла вона.

Христина поставила перед нею склянку води.

— Що сталося?

Лариса розповіла все. Про дзвінок Ірині, про дітей, яких ніколи не було, про компанію, що належала дружині, про звільнення й годинник, який Ігор забрав назад. Говорила уривками, часом зупинялася, бо знову починала плакати.

Христина слухала мовчки.

— Він пішов до іншої, — закінчила Лариса. — Уявляєш? Ще навіть не встиг розібратися зі мною, а вже знайшов когось.

— Уявляю, — тихо відповіла Христина.

— Ти зараз скажеш, що попереджала мене?

— Ні.

— Але ж ти саме це й думаєш.

Христина сіла навпроти.

— Я думаю, що тобі зараз образливо. І що ти не заслуговуєш на те, щоб тебе ще й добивали словами.

Лариса подивилася на подругу.

— Чому ти не відвернулася від мене? Я ж сказала тобі, що ти заздриш. Образила тебе.

— Бо я дружу з тобою не для того, щоб ти завжди робила правильний вибір. І не для того, щоб отримувати задоволення, коли ти помиляєшся.

— Ти могла б мене не впустити.

— Могла. Але тоді чим би я відрізнялася від людини, яка згадує про тебе лише тоді, коли їй щось потрібно?

Лариса знову заплакала.

— Я ж справді думала, що він мене кохає. Він казав, що я не така, як усі. Що зі мною йому легко. Що скоро ми будемо разом. Я вірила, Христю.

— Я знаю.

— І подарунки… Я думала, він має гроші, що в нього все добре. Мені здавалося, поруч із ним я нарешті житиму так, як давно хотіла. А тепер навіть не розумію, чи він хоч щось робив від щирого серця.

Христина зітхнула.

— Ларисо, не всі подарунки купують заради любові. І не кожна гарна квартира чи дорога річ означає, що людина має порядність. Ти дивилася на його годинник, на ресторани, на розповіді про бізнес. А варто було подивитися на те, як він поводиться з людьми.

— Я не хотіла нічого поганого. Я хотіла бути щасливою.

— Я вірю. Але ти намагалася побудувати своє щастя з чоловіком, який уже мав родину. І погодилася вірити, що в усьому винна його дружина. Ти не винна в його брехні, але за власний вибір відповідати доведеться.

Лариса опустила очі.

— Я знаю.

— І ще одне. Зроби висновки, але не перетворюй одну помилку на вирок усьому своєму життю.

Вони довго сиділи на кухні. Христина заварила чай, дістала печиво, а Лариса потроху заспокоювалася.

Коли настав час іти, вона обійняла подругу.

— Пробач, що назвала тебе заздрісною.

— Пробачаю. Тільки більше не змушуй мене мовчати, коли я бачу, що ти йдеш не туди.

Лариса кивнула.

Дорогою додому вона думала про Ірину. Про жінку, яка чотири роки тому повірила чоловікові й дала йому другий шанс. Про її компанію, яку вона створила власною працею. Про те, як легко Ігор переконував інших, що все належить йому, а дружина лише заважає жити.

Лариса не знала, чи Ірина справді сміялася від полегшення, чи просто втомилася сердитися. Але тепер розуміла: вона теж була частиною історії, у якій одна людина роками використовувала чужу довіру.

Наступного ранку Лариса видалила листування з Ігорем і заблокувала його номер. Потім відкрила шухляду, де лежали квитанції, фотографії та дрібні подарунки від нього. Вона не стала нічого демонстративно викидати. Просто склала все в коробку й поставила на верхню полицю шафи.

Вона більше не хотіла чекати, поки одружений чоловік звільнить для неї місце у своєму житті.

А Христині того дня написала коротке повідомлення: «Дякую, що не сказала мені того, що я хотіла почути. Ти сказала те, що мені треба було почути».

Відповідь прийшла швидко: «Я завжди на твоєму боці. Але це не означає, що я завжди буду на боці твоїх помилок».

Лариса перечитала повідомлення й уперше за довгий час усміхнулася.

Вона втратила ілюзію про багатого й нещасного чоловіка, який нібито мріяв розпочати з нею нове життя. Та, можливо, саме цього й потребувала: побачити, що за дорогими подарунками й красивими словами не завжди стоїть справжнє почуття.

І ще вона зрозуміла одну неприємну річ: не можна вимагати чесності від людини, якій сам допомагаєш приховувати брехню.

Бо коли чужа родина стає перешкодою на шляху до бажаного щастя, дуже легко переконати себе, що ти ні в чому не винна. А потім одного дня з’ясовується, що тебе так само легко обманули, як колись обманювали іншу.

You cannot copy content of this page