— Моя дружина нічого не розуміється в машинах, — голосно заявив Ігор. — Вона тільки сидить у своїх офісних паперах, а вдома — у каструлях. І вона моя, моя дорога! А Вікторія нехай пішки ходить, не пані!
Він зареготав, задоволений власним жартом. Ми сиділи в «Старій фортеці» — єдиному пристойному пабі в нашому райцентрі, де щоп’ятниці збиралися «хлопці з гаражів».
Вікторія — моя сестра — сиділа за сусіднім столиком із подругами. Вона почула все. Я бачив, як її щелепа стиснулася, але вона промовчала. Тільки підняла брову й повернулася до розмови.
Наступного ранку Ігор вийшов із будинку о сьомій, як завжди, щоб їхати на роботу. Ключі в руці, кава в термосі, настрій бадьорий. І зупинився посеред подвір’я, як укопаний.
На місці його чорного «Лексуса» RX 2022 року — порожнеча. Тільки сліди від шин на асфальті й маленька жовта наклейка на паркані: «Машину забрано. З повагою, Олена».
Ігор побіг назад у дім.
— Олено! Олено, ти бачила мою машину?! Її вкрали!
З кухні вийшла його дружина — у халаті, з чашкою кави в руках, абсолютно спокійна.
— Не вкрали, — сказала вона. — Продала.
Ігор витріщився на неї.
— Ти… що зробила?!
— Продала. За 68 тисяч доларів. Готівкою. Вчора ввечері. Покупець уже забрав. Ось документи, — вона поклала на стіл договір купівлі-продажу. — Все законно. Машина була записана на мене. Я ж брала кредит на неї, пам’ятаєш?
Ти тоді сказав: «Нехай буде на тебе, бо в тебе кредитна історія краща». Ну от і скористалася.
Ігор схопив папери, почав читати. Обличчя його мінялося від білого до червоного й назад.
— Ти… ти серйозно?! Ти продала мою машину?! Через той жарт?!
— Через жарт? — Олена поставила чашку так, що дзвін пролунав по всій кухні. — Ігоре, ти вчора при всіх заявив, що я — “далека”, яка тільки каструлі й бачила. Ти це все говорив перед пів містом. І це вже не вперше. Я тобі скільки разів казала: «Не смій мене так називати при людях».
Ти сміявся. «Та це ж жарт, Олено, що ти вигадуєш». Ну от я теж пожартувала. Ха-ха.
Ігор сів на стілець. Ноги його не тримали.
— Але… як я тепер на роботу поїду? У мене зустріч о дев’ятій! У мене клієнти!
— Автобус о сьомій двадцять п’ять ходить, — люб’язно підказала Олена. — Або таксі. Ти ж казав, що в тебе «бізнес». От і плати.
— Олено, це не жарт! Верни машину!
— Не можу. Гроші вже на моєму рахунку. І знаєш що? Я їх уже витратила. Частина пішла на погашення кредиту — той, що я брала, коли ти сказав «купи мені Лексус, я потім віддам». Частина — на поїздку на Мальдіви. На мене й дітей. На три тижні. Квитки вже куплені. Виїжджаємо завтра.
Ігор схопився за голову.
— Ти з глузду з’їхала?! Це моя машина!
— Ні, — Олена підійшла ближче, нахилилася до нього. — Це була моя машина. Я платила кредит. Я платила страховку. Я платила за бензин, коли ти «забував» перекинути гроші. А ти тільки їздив і хвалився. «Мій Лексус, мій, мій». Ну от тепер у тебе нічого «твого» немає. Тільки мої каструлі. Можеш залишитися з ними.
Вона повернулася й пішла на кухню.
Ігор сидів, як громом уражений. Потім кинувся до телефону.
— Алло, Вітька? Слухай, позичиш машину на пару днів? У мене… випадок стався… Та ні, не аварія, просто… Довга історія. Що значить «сам приїдь»? Я не можу, в мене машини немає! Олена продала! Так, продала! Та я при пам’яті!
Вікторія дізналася про все за пів години. У нас у місті новини розлітаються швидше, ніж Wi-Fi.
Вона зателефонувала мені.
— Слухай, — сказала, ледь стримуючи сміх, — Олена — геній. Просто геній. Я б до такого не додумалася.
— Ти рада? — запитав я.
— Ще б пак. Він учора мене при всіх принизив. Сказав, що я «не пані», бо на «Тойоті» 2014 року їжджу. Ну то хай тепер сам на маршрутці покатається.
До обіду про історію знало все місто. Хтось писав у місцевий чат: «Ігор Безмашинний тепер офіційно». Хтось викладав меми: Ігор на фоні порожнього подвір’я з підписом «Коли пожартував не з тією».
А Ігор прийшов до Олени ввечері. З квітами. З вибаченнями. На колінах.
— Олено, люба, пробач. Я більше ніколи. Верни машину, будь ласка. Я все зрозумів.
Олена сиділа в кріслі, дивилася на нього спокійно.
— Не верну. Бо я її не просто продала. Я її продала твоєму головному конкуренту — Сашку. Той, з ким ти рік боровся за тендер на будівництво котеджного містечка. Він заплатив на п’ять тисяч більше, коли дізнався, чия машина.
Сказав: «Нехай Ігор походить пішки, може, мозок провітриться».
Ігор упав на диван.
— Ти… ти мене знищила.
— Ні, — Олена посміхнулася. — Я тебе навчила. Тепер слухай уважно. Гроші, що залишилися після Мальдів, я поклала на окремий рахунок. На навчання дітей. І на нову машину. Мені. «Мерседес» GLE. Уже замовила. Білий. З червоним салоном. Привезуть за місяць. А ти… ти можеш купити собі щось скромніше. Наприклад, «Ланос». Якщо назбираєш.
— Але як я на роботу їздитиму?!
— Як я п’ятнадцять років їздила на маршрутках, коли ти казав: «Немає грошей на другу машину, потерпи». Потерпи тепер ти.
Вона встала, пішла до дверей.
— І ще. Наступного разу, коли захочеш пожартувати про «каструлі» — згадай, хто саме ці каструлі купував, хто вечерю готував і хто дітей виховував, коли ти «на зустрічах» до третьої ночі сидів. Зрозумів?
Ігор мовчав.
— Зрозумів? — перепитала вона голосніше.
— Зрозумів… — прошепотів він.
— Чудово. А тепер іди в гараж. Там стоїть твій велосипед. Двадцятирічної давності. Я його спеціально почистила. Можеш їхати на ньому на роботу. Кілометрів вісімнадцять. Свіжим повітрям подихаєш.
Вона вийшла, зачинила двері.
Ігор сидів ще годину. Потім пішов у гараж. Велосипед справді стояв — іржавий, але з новими камерами. На кермі висіла записка:
«Ключі від будинку — у кишені. Люблю тебе. Але поважати себе я люблю більше.
Твоя “каструльна” дружина Олена».
Наступного дня весь район бачив, як Ігор Петрович, власник будівельної фірми, у дорогому костюмі й з портфелем, їхав на старому «Україні» на роботу. Зупинявся на світлофорах. Пітнів. Лаявся.
А Олена з дітьми поїхала на Мальдіви. Викладала фото в соцмережі, підпис — «Життя після каструль».
Ігор більше ніколи не жартував про «своїх» і «чужих» жінок.
А коли через місяць їй привезли білий «Мерседес», вона поставила його на те саме місце, де колись стояв «Лексус».
І повісила на паркан нову наклейку:
«Парковка тільки для тих, хто поважає господиню».
