— Моя Христиночка заміж виходить! Давай твою трикімнатну квартиру їм відпишемо! — запропонувала мачуха. Батько кивнув, не знаючи, що документи давно переоформлені.

— Моя Христиночка заміж виходить! Давай твою трикімнатну квартиру їм відпишемо! — запропонувала мачуха. Батько кивнув, не знаючи, що документи давно переоформлені.

— Моя Христиночка заміж виходить! Давай твою трикімнатну квартиру їм відпишемо! — натхненно запропонувала Віра, розставляючи тарілки на кухонному столі.

Олексій повільно кивнув, не дивлячись на дружину. Осінній вітер жбурляв жовте листя у вікно, наче природа аплодувала цьому рішенню.

— Уявляєш, як вони зрадіють? Квартира в центрі, усе поруч. І нам спокійно буде — влаштовані діти.

Анна застигла в коридорі, стискаючи в руках пакет із гостинцями для батька. Її ніби облили крижаною водою. Трикімнатна квартира, яка дісталася мамі від бабусі з дідусем? Та сама, де вона виросла? І батько так просто погоджується віддати її Христині — доньці мачухи?

— Не думаєш, що треба спочатку з Анею обговорити? — голос батька звучав невпевнено.

— А до чого тут Аня? — щиро здивувалася Віра. — Вона вже доросла, своє життя. До того ж, це твоя квартира. Ти маєш право розпоряджатися нею як хочеш.

Анна безшумно поклала пакет на тумбочку й вислизнула з квартири. Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вилетить. На вулиці мрячив дрібний дощ. Анна йшла, не розбираючи дороги, поки не опинилася у сквері. Присіла на мокру лавку, дістала телефон.

— Бабусю? Це я. Можна до тебе приїхати? Терміново.

Тамара Петрівна зустріла онучку з тривогою в погляді. Маленька, сухенька, але з прямою спиною та чіпким поглядом, вона посадила онуку за стіл і поставила перед нею чашку трав’яного чаю.

— Розповідай, що сталося.

Вислухавши плутану розповідь, бабуся важко зітхнула й підвелася з місця. Пошкандибала до старого серванта, дістала теку з документами.

— Я чекала, коли ти сама запитаєш. Твоя мама перед смертю переоформила квартиру на тебе. Ось, тримай.

Анна розгублено перебирала папери. Свідоцтво про право власності на її ім’я, датоване за місяць до маминої смерті.

— Але чому вона мені не сказала? І чому ти мовчала?

— Олексій ніколи не вмів поводитися з грошима, — м’яко відповіла Тамара Петрівна. — Твоя мама боялася, що він може з наївності втратити квартиру. А сказати тобі… не встигла. Думала, ще є час. А потім я вирішила, що тобі краше подорослішати, перш ніж брати на себе таку відповідальність.

Анна заціпеніло дивилася на документи.

— Виходить, тато навіть не знає, що квартира не його?

— Мабуть, ні, — зітхнула бабуся. — Лєна не хотіла його ображати. Думала сама йому все пояснити, коли прийде час.

— І що мені тепер робити?

— Для початку — заспокоїтися й подумати. Не приймай рішень на емоціях.

Але спокійно думати не виходило. Наступного дня Віра зателефонувала й радісно повідомила, що вони влаштовують сімейну вечерю на честь заручин Христини й запрошують Анну.

— І обговоримо дещо важливе, — багатозначно додала мачуха.

У призначений вечір квартира наповнилася гостями. Прийшов дядько Сергій — брат батька, стриманий і небагатослівний чоловік. Приїхала Тамара Петрівна. Христина сяяла поруч із нареченим — високим світловолосим хлопцем з уважними очима. Микола міцно потиснув руку Аанні й одразу захопив її розмовою.

— Аню, Христина розповідала, що ти працюєш в архітектурному бюро? Цікаво, як ти оцінюєш цю квартиру з професійної точки зору? Планування вдале?

Анна напружилася, відчуваючи підступ.

— Цілком звичайна радянська трикімнатна квартира. А що?

— Просто цікаво, — знизав плечима Микола. — Зараз такі квартири в центрі на вагу золота. Особливо якщо у власності, без обтяжень…

Сергій, який стояв поруч, неголосно втрутився:

— Миколо, ти, я дивлюся, практична людина.

— У наш час інакше не можна, — усміхнувся той.

За вечерею Віра не скупилася на захоплення на адресу майбутнього зятя. Микола працював у банку, мав хороші перспективи, був із «пристойної родини».

— А ми з Олексієм хочемо зробити молодим подарунок, — оголосила вона, коли подали десерт. — Правда, любий?

Батько невизначено кивнув, уникаючи погляду доньки.

— Ми вирішили подарувати їм цю квартиру. Нам із Олексієм достатньо й двокімнатної за містом, а молодим треба допомогти стати на ноги.

У кімнаті зависла тиша. Анна відчула на собі пильний погляд бабусі.

— У мене вже призначена зустріч із юристом, — продовжувала Віра. — У четвер оформимо всі папери.

— Не вийде, — тихо сказала Анна.

— Що, вибач? — Віра підвела брови.

— Не вийде оформити папери. Квартира належить мені.

Тепер уже всі дивилися на неї. Батько нахмурився:

— Що за дурниці, Аню?

— Це не дурниці, тату. Мама переоформила квартиру на мене, коли захворіла. Ось документи, — вона поклала на стіл теку, передану бабусею.

Зависла важка пауза. Обличчя Віри скам’яніло.

— І ти весь цей час мовчала? — тихо спитав батько.

— Я сама дізналася тільки вчора, — Анна перевела погляд на бабусю. — Бабуся зберігала документи, поки я не подорослішаю.

Микола різко підвівся з-за столу.

— То виходить, квартира не ваша? — звернувся він до Олексія. — А я ж думав…

— Що ти думав? — перепитала Христина. — Колю, яке це має значення?

Микола зам’явся.

— Ну, розумієш… Ми ж планували… Нам треба десь жити.

— Ми можемо винаймати, як усі нормальні люди! — обличчя Христини почервоніло.

— На оренду піде половина моєї зарплати. Яка сім’я? Які діти? — Микола похитав головою. — Треба все обміркувати заново. Може, відкладемо весілля?

— Відкладемо? — голос Христини здригнувся. — Ти через квартиру одружитися збирався?

Віра схопилася:

— Миколо, це непорозуміння! Ми щось придумаємо!

— Нічого ви не придумаєте, — відрізав Микола. — Я вам не жебрак, щоб по орендованих квартирах поневірятися.

Христина розплакалася:

— Ти… ти… Забирайся звідси!

Микола не змусив себе просити. За хвилину грюкнули вхідні двері.

— Бачиш, що ти наробила? — Віра обрушилася на Анну. — Зруйнувала щастя моєї доньки!

— Віро, припини, — втрутився Сергій. — Якщо хлопець утік через квартиру, то яке ж це щастя?

— Не лізь не в свою справу! — обурилася Віра. — Краще б свою дочку виховував! Прикидалася весь цей час, а сама…

— Я не прикидалася, — Анна встала. — Я справді не знала. І ніколи б не відібрала квартиру в тата. Але й Христині з Миколою не віддам. Тепер я бачу, що вони за люди.

— А ти хто така, щоб судити? — закричала Христина. — Ти… ти… — вона розридалася й вибігла з кімнати.

Віра кинулася за донькою, на ходу кинувши:

— Це ще не кінець!

Анна, батько, бабуся й дядько Сергій залишилися за столом. Важке мовчання порушив Олексій:

— Чому, мамо? Чому Лєна так вчинила? Невже не довіряла мені?

Тамара Петрівна зітхнула:

— Олексію, згадай, як ти позичив гроші на бізнес із Віктором. І де вони зараз? Лєна просто хотіла захистити майбутнє доньки.

— Ця квартира по суті дісталася їй від її батьків, — додав Сергій. — Ви її доньці подарували. Вона мала право розпорядитися нею на свій розсуд.

— Тату, я б ніколи… — почала Анна.

— Не зараз, — батько підвів руку. — Мені треба все осмислити.

Анна пішла останньою. На порозі її наздогнав дядько Сергій.

— Не переживай. Він зрозуміє.

— А Віра? Христина?

— З ними складніше, — визнав Сергій. — Але правда на твоєму боці. Не поступайся.

Наступні дні перетворилися на протистояння. Віра не відповідала на дзвінки Анни. Батько був небагатослівний і стриманий. Христина публікувала в соціальних мережах прозорі натяки на «зраду близьких».

За тиждень Анна отримала повідомлення від батька: «Приїжджай. Треба поговорити». Вона знайшла його в кабінеті, де він перебирав старі фотоальбоми. На столі лежали документи.

— Я знайшов договір дарчі, — сказав він замість привітання. — Лєна справді переоформила квартиру на тебе.

Анна присіла поруч.

— Тату, я б ніколи не вигнала тебе. Ця квартира і твій дім також.

— Знаю, — він уперше за ці дні подивився їй в очі. — Але я не можу тут залишатися. Віра… вона наполягає на переїзді. Каже, не хоче жити в домі, де її доньку образили.

— Обазили? Тату, це ж неправда!

— Можливо, — він утомлено провів рукою по обличчю. — Але Христині справді важко. Микола розірвав заручини.

— Через квартиру, а не через мене, — зауважила Анна.

— Яка різниця? — зітхнув батько. — Результат один.

Він простягнув їй конверт.

— Що це?

— Заява про виписку з квартири. Ми з Вірою переїжджаємо до її сестри, поки не знайдемо щось своє.

— Тату, не треба, — Анна відчула, як до горла підступають сльози. — Давай усе обговоримо спокійно. Я можу оформити на тебе довічне проживання…

— Ні, — він був непохитний. — Так буде краще для всіх.

— А чому ви не хочете переїхати у двокімнатну квартиру на околиці? Ви ж планували? — запитала Анна.

— Квартира ще в оренді і Христина не хоче там жити.

Того вечора Анна залишилася сама в квартирі, де виросла. Вона ходила з кімнати в кімнату, згадуючи дитинство. Ось тут мама вчила її малювати. Тут тато майстрував полицю для книжок. А тут вони всією сім’єю наряджали ялинку щороку на Різдво.

Дзвінок у двері вирвав її зі спогадів. На порозі стояв дядько Сергій.

— Можна?

Вони сиділи на кухні, і Анна розповідала про розмову з батьком.

— Він сказав, що не може тут залишатися. Що я зруйнувала сім’ю.

— Дурниці, — відрізав Сергій. — Не ти зруйнувала сім’ю, а Микола, який думав тільки про вигоду. І Віра, яка вирішила розпорядитися чужим майном.

— Але що мені робити? Я не хочу втрачати батька.

— Дай йому час, — Сергій налив собі ще чаю. — А поки… У мене є пропозиція для Христини.

— Яка?

— Я давно збирався купити квартиру для сина, він наступного року університет закінчує. Придивився однокімнатну квартиру в новому будинку. Можу запропонувати Христині оренду з наступним викупом. Перший внесок невеликий, решта — виплачувати. Хотів сину її купити, а він надумав за кордон їхати. Йому там роботу запропонували.

— Думаєш, вона погодиться? Після всього?

— Діватися їй нікуди, — знизав плечима Сергій. — Та й ображатися вона буде не вічно.

Виявилося, він мав рацію. За два тижні Христина з Вірою оглядали квартиру, яку запропонував Сергій. На той час батько з мачухою вже переїхали до сестри Віри.

Анна сиділа з бабусею в маленькому кафе, коли зателефонував Сергій.

— Вони погодилися, — повідомив він. — Віра все ще на тебе ображена, але квартира Христині сподобалася. Буде робити ремонт на свій смак.

— Дякую, дядьку Сергію, — Анна відчула, як із плечей звалився важкий тягар. — Тепер би ще з татом помиритися…

— І з цим допоможу, — пообіцяв Сергій. — Приходь сьогодні о сьомій. Він буде в мене.

Зустріч батька й доньки пройшла напружено. Сергій намагався розрядити атмосферу жартами, але виходило погано. Олексій був стриманий, відповідав односкладово. Анна почувалася винною, хоча розуміла, що нічого поганого не зробила.

— Як ви там із Вірою? Знайшли квартиру? — спитала вона, коли мовчання стало зовсім нестерпним.

— Дивимося варіанти, — батько відвів погляд. — У Віриної сестри тіснувато для чотирьох.

— Тату, — Анна зібралася з духом. — Я хочу тобі дещо запропонувати. Тут гроші. Для вас із Вірою та Христиною, якщо хочете. Або тільки для вас двох. Я відкладала на машину, але це важливіше.

— Я не візьму твої гроші, — батько повернув конверт.

— Тоді вважай це компенсацією. За всі роки, що ти піклувався про мене один, — Анна дивилася йому в очі. — Будь ласка, тату. Я не хочу сваритися. Я хочу, щоб у нас була сім’я.

Батько довго мовчав, потім обережно спитав:

— А як же ти? Житимеш у тій квартирі сама?

— Поки так, — Анна усміхнулася. — Але не завжди. У мене є людина. Можливо, скоро я теж вийду заміж.

— Чому ти не казала? — у голосі батька прозвучав цікавість.

— Не було слушного моменту, — знизала плечима Анна. — До того ж, ти був так зайнятий зі своєю новою сім’єю…

— Вибач мені, — несподівано сказав батько. — Я мав більше уваги приділяти тобі. Після того, як мами не стало…

— Усе добре, тату, — Анна поклала руку на його долоню.

Повне примирення відбулося не одразу. Потрібен був час, щоб стосунки налагодилися. Віра неохоче, але прийняла нове становище речей, особливо коли Сергій допоміг з оформленням іпотеки на нову квартиру. Христина все ще трималася відсторонено, але поступово відтавала.

Наприкінці жовтня Анна організувала новосілля у своїй — тепер офіційно своїй — квартирі. Прийшли всі: батько з Вірою, Христина, Сергій із дружиною, Тамара Петрівна. І Павло — той самий наречений, про якого Анна вперше згадала в розмові з батьком.

— За нові починання, — підняв келих Сергій.

— І за родину, — додала Анна, дивлячись на батька.

Той усміхнувся — вперше за довгий час щиро й тепло.

Пізно ввечері, коли гості розійшлися, Анна стояла біля вікна, спостерігаючи, як батько допомагає Тамарі Петрівні сісти в таксі. Павло обійняв її ззаду.

— Про що думаєш?

— Про те, що мама мала рацію, — відповіла Анна. — Вона хотіла, щоб ця квартира лишилася в родині. Щоб наші майбутні діти виросли тут, як колись я.

— Значить, так і буде, — Павло поцілував її в скроню. — Коли прийде час.

Тієї ночі Анні приснилася мама. Вона не говорила нічого, просто усміхалася й гладила доньку по волоссю, як у дитинстві. І чомусь Анна точно знала, що мама схвалює всі її рішення.

Вранці її розбудив дзвінок. На екрані висвітилося ім’я батька.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго, — голос батька звучав бадьоро. — Заїду сьогодні? Хочу забрати свої інструменти з комірчини. І твою шафу полагоджу заодно.

— Звісно, — Анна усміхнулася. — Приїжджай. Я чекатиму.