Тетяна жила у своїй двокімнатній квартирі ще до знайомства з Сашком. У ремонт вклала всі заощадження. І ось, липнева спека, вона стояла біля вікна, а Саша десь нишпорив, сорочку шукав.
— У шафі твоя сорочка, — сказала жінка, навіть не озираючись.
Саша вийшов зі спальні, на ходу застібнув ґудзики.
— Таню, мама сьогодні приїжджає.
«Приїжджає, значить…» — у неї відразу мороз по спині пробіг.
— Прибери тут, а то вона, як завжди, пил знайде.
Тетяні було важко з нею. Свекрусі то борщ «рідкий», то котлети — не такі. А квартиру взагалі називає осиним гніздом.
— Сашо, це, між іншим, моя квартира. Може, варто й це враховувати?
Чоловік обурився:
— Ти що, натякаєш, що я тут чужий?
— Не чужий ти. Просто хочу, щоб твоя мама не розігрувала з себе господиню. І щоб ти її не підтримував. Мати побуде трохи й поїде, а ми потім сваримося.
— Мати дбає про сім’ю!
— Та вона всю «турботу» на Ігоря скинула! Квартиру йому двокімнатну два роки тому відписала. Але це ж не дає їй права господарювати у моїй квартирі!
І тут Сашка ніби підмінили. Обличчя його змінилося й він заявив:
— Досить дорікати мені твоєю квартирою! Ми одружені, і тепер це наш дім!
Жінка не витримала:
— Та якби не моя квартира, ми б з твоєю зарплатою знімали кімнату десь на околиці!
— Знову ти мені дорікаєш!
— Я просто нагадую реальність. Твоя мама сама квартиру братові подарувала. Не розумію, чим вона думала! Тепер з тою невісткою жити не може. Як посвариться, до нас відразу приїжджає. Про себе треба було думати, перед тим, як квартиру дарувати! — обурилася Тетяна.
— Ігор молодший, йому підтримка потрібна! У них сім’я, ще й другу дитину чекають! Може, і нам час про дітей подумати? П’ять років у шлюбі, а ти все незрозуміло чим займаєшся! Справжня жінка має привести у світ дітей! — заявив чоловік.
— А за що дітей у світ приводити? У тебе зарплата мізерна! Мені в декреті не буде що їсти!
— Та якось воно буде! Інші ж справляються!
— Не хочу я «якось»! Не хочу без копійки сидіти!
Помовчали, а тоді Саша видав:
— У мами проблема. Не може більше жити з невісткою. То їй торт серед ночі подавай, то за оселедцем Ігоря посилає. Якби тільки у холодильнику та грошах справа була. Назарчик допізна бігає, а невістка його спати не вкладає. Мама у віці і їй важко з малою дитиною кімнату ділити. Їй спокій потрібен. Не може вона з ними жити.
І тут почалося найцікавіше.
— Вона поживе у нас… тимчасово, — заявив чоловік.
— Тимчасово — це скільки? — уточнила жінка.
— Ну у нас же немає дітей і кімната вільна. Влітку вона на дачу поїде, тож все має бути добре.
Я аж сіла на стілець:
— Куди ти її поселиш? У нас тут не хороми.
— У вітальні. На дивані. Їй зручно буде. Вона ж усе життя заради дітей жила!
— Так нечесно! Виглядає все так, ніби матір віддала квартиру сину, а він її на вулицю виставив! А ти тут до чого? Їй потрібно було раніше про себе подумати.
Запала тиша. Сашку не було що відповісти. Він розумів, що жінка має рацію,
— Нагадую, це моя квартира, — чомусь вирішила нагадати Тетяна.
— Та ти егоїстка, Таню! Не хочеш чоловікові допомогти у важку хвилину! Та ще й дітей не хочеш. Могла б хоч якусь користь принести сім’ї!
Жінка не витримала й здалася:
— Гаразд, хай поживе… тимчасово.
За тиждень в’їхала Валентина Петрівна — з трьома валізами речей. Одразу телевізор притягла до вікна, диван розгорнула обличчям до стіни, мої квіти з балкона — на вулицю.
— Тут світліше, а від горщиків тільки пил! — оголосила вона, і почалося.
Тетяна мовчки спостерігала, як вітальня змінюється, але мовчала. Все ж таки дозволила пожити свекрусі у квартирі, тож потрібно було терпіти зміни.
Через кілька днів свекруха захворіла й втратила голос. Саша бігав кругом матусі, питав — чи їй зручно, чи все гаразд. А Тетяна намагалася не шуміти. Проте стан свекрухи не вплинув на її характер. Вона почувалася господинею. Пральний порошок викинула, купувати улюблену ковбасу заборонила, відправляла у магазин за продуктами тільки зі списком.
Тетяна прибирала зранку й випадково побачила у сміттєвому відрі свій дитячий альбом. Весь у заварці.
— Валентино Петрівно, що це? — запитала жінка спокійно.
Вона навіть не почервоніла.
— Викинула. Місце займає.
І тут Тетяна не стрималася:
— Це мої речі! Ви не можете їх просто так викинути! Буде краще, якщо ви не будете з нами жити!
— Ти що, зовсім страху позбулася? Старших потрібно поважати! — обурилася свекруха.
Саша вискочив зі спальні.
— Маму не чіпай! Це тобі пора прибиратися!
І щось у мені зламалося. Всі емоції кудись зникли, залишився тільки холод у серці.
— Нагадаю: квартира оформлена на мене. І вирішую тут я, кому жити.
Сашко обурився:
— Я твій чоловік!
— Вже ні, — поправила я. — А тепер збирай речі. Я подаю на розлучення.
— Куди ти нас виганяєш? — запитав він.
— Це не моя справа. Їдьте до Ігоря, — відповіла холодно Тетяна.
Валентина Петрівна завила:
— В Ігоря немає місця! Там дитина!
— А тут є я, — спокійно промовила невістка.
Мати винесла сумки до дверей. Повернулася за взуттям, косметикою, дрібницями з тумбочки. Сашко обурився:
— Ти ще пожалкуєш! Прийдеш до мене, благатимеш повернутися!
Тетяна мовчки тримала двері відчиненими. Валентина Петрівна благала:
— Подумай! Куди ми підемо?
— Туди, де жили до мене, — відповіла невістка спокійно.
Саша схопив свою сумку й вискочив за двері. На порозі озирнувся — сердитий. Валентина Петрівна, виходячи останньою, сказала:
— Невдячна! Ми ж тобі тільки добра хотіли!
Тетяна зачинила двері. Двічі повернула ключ у замку. Засунула ланцюжок. Ще кілька хвилин долітали крики, тупіт, гуркіт ліфта. Потім — тиша.
Таня стояла спиною до дверей, слухала власне дихання. Тиша. Ні бурмотіння телевізора, ні скрипу дивана. Вона зайшла до вітальні, ніби у давно забуте місце.
Спершу жінка повернула меблі, як вони стояли. Розвернула телевізор й переставила квіти, які не встигла винести свекруха! Таня сіла на диван, взяла у руки альбом. Дитячий. Скільки ж тут усього… Шкільні лінійки… банти… день народження з тортом і п’ятьма свічками… випускний у садочку…
І раптом засміялася. Спершу тихо, потім дедалі голосніше. Сміх перейшов у ридання полегшення. А тоді знову — в сміх. Вона сміялася до сліз, пригортаючи альбом до себе, як найдорожчий скарб. Сльози текли щоками, змиваючи рештки напруги.
— Дім знову мій. Тільки мій, — сказала вона тихо. — Жодних командирів. Жодного пилу. Буду робити, що хочу. Свобода. І це — прекрасно.
