— Моя мати, Ганна Савівна, завжди казала: “Діти — це мої пальці на руці, кожен болить однаково”. Але вона помилялася. Як тільки її стара хата в передмісті подорожчала через будівництво нової траси, ми з сестрою Любою перетворилися не на пальці, а на вовчі ікла.
Анна Савівна, дев’яносторічна жінка з очима кольору вицвілого на сонці льону, жила у своїй хаті так, ніби час зупинився десь у сімдесятих. Її оселя була особливою — справжній старий саман, де стіни, замішані на глині, кінському гної та житній соломі, дихали прохолодою влітку і тримали затишне тепло взимку. У неї на вікнах завжди висіли білі крохмальні фіранки, у садку цвіли розкішні півонії, а в серванті, за склом, поруч із пластпмасовими трояндами, лежали дві ощадкнижки з «грошима на смерть», які вже давно перетворилися на непотрібний мотлох, але вона продовжувала їх берегти як символ своєї автономії.
Доньки — Віра та Люба — приїжджали щосуботи. Віра, старша, сорок років відпахала на заводі, мала важку ходу і такий же важкий, як залізобетон, характер. Люба, молодша на два роки, була колишньою касиркою в гастрономі: вона звикла до дефіциту, вмінню «пролазити без черги» і мала солодкий, наче патока, голос, яким зазвичай заговорювала зуби перевіркам.
До пори до часу в них панував озброєний мир. Але коли по селу поповзли чутки, що київські забудовники викуповують ділянки під елітне містечко за шалені тисячі доларів, повітря на веранді стало таким густим, що його можна було різати ножем. Раптом ім здалося, що мамин саман — це не просто старі стіни, обкладені потрісканою цеглою. А справжня золота жила, вкрита шифером.
Битва за спадок почалася підступно — під прикриттям «святої» турботи.
— Мамо, — солодко щебетала Люба, підкладаючи Ганні Савівні найм’якіший зефір, — Віра вже зовсім здала, їй важко сюди їздити, ноги набрякають, як колоди. Давай я на себе оформлю дарчу на хату, щоб потім, не дай Боже, мені не довелося з цією бюрократією носитися. Ти ж знаєш, Вірин зять — ледар і гультяй, йому б тільки все продати та пропити в перший же місяць. А я буду тут кожну квіточку твою поливати, саман підбілю, соломку свіжу покладу…
Віра, яка в цей момент на колінах полола город, почула це через відчинене вікно. Вона влетіла в хату, як фурія, струшуючи чорнозем із рук прямо на чисту підлогу, яку Люба демонстративно вимила годину тому.
— Ах ти, лисиця підзаборна! — крикнула вона на сестру, задихаючись від люті. — Хто тут здала? Я ще тебе, гадину, переховаю і на поминках твоїх танцювати буду! Ти вже саман мій ділиш? Ти, що за все літо жодної бур’янини не вирвала, бо боїшся свій манікюр облущити? Мамо, не слухай її! Вона тебе в перший же притулок здасть, як тільки печатку на папері побачить. Ти пам’ятаєш, як вона в дитинстві твій срібний наперсток потайки винесла і на цукерки виміняла? Ось і хату твою так само виміняє!
Анна Савівна лише мовчки сьорбала чай. Вона дивилася на своїх доньок, яких колись годувала однією ложкою і вкладала спати на одній лежанці, і бачила в їхніх очах не дочірню турботу, а холодні калькулятори, що рахують сотки землі.
Наступного тижня Віра вирішила перейти в наступ. Вона привезла до мами нотаріуса. Потайки, поки Люба була на зміні на ринку.
— Мамо, підпиши ось тут, це просто дозвіл на нові межі городу, щоб сусіди не залізли, — брехала Віра, а в самої руки тремтіли так, що окуляри на носі підстрибували. Але Ганна Савівна, попри свій вік, розум мала гострий, як бритва Петровича.
— Межі, кажеш? — вона відсунула папери вузлуватою рукою. — Йдіть звідси, доні. Рано ви мене в яму закопуєте, я цей саман ще перестою.
Люба, дізнавшись про підступ старшої сестри, влаштувала справжню облогу. Вона оселилася в маминій хаті на дивані, заявивши, що Віра хоче маму «свідомо зі світу звести своїми таблетками від тиску». Сестри перестали розмовляти. Зовсім. Вони спілкувалися через глуху маму, підвищуючи голос до крику:
— Мамо, скажи цій кобилі, щоб вона свої гнилі яблука з моєї полиці прибрала, бо смердить на всю хату!
— Мамо, передай цій злодійці, що якщо вона ще раз загляне в мою сумку, я їй очі видеру і в міліцію заявлю!
Побут перетворився на мелодраматичний трилер у глиняних декораціях. Віра мітила свої банки з варенням у погребі хрестиками, щоб Люба не від’їла, а Люба у відповідь замикала свій холодильник на велосипедний ланцюг із навісним замком. Ганна Савівна тим часом почала демонстративно розмовляти з телевізором — це був її єдиний спосіб не збожеволіти від цинізму та жадоби власних дітей.
Розв’язка прийшла несподівано і жорстоко. У серпні, коли спека стояла така, що земля тріскалася, вдарила страшна буря з градом. Вітер був такої сили, що стара яблуня, посаджена ще покійним батьком у рік народження Віри, рухнула прямо на дах веранди. Пролунав страшний тріск, шифер розлетівся, як щепки, і крижаний дощ линув прямо на старий самовар, вишиті серветки та розкриті документи, які сестри знову намагалися підсунути матері.
Віра і Люба вискочили з різних кімнат у нічних сорочках. Вони побачили маму — вона стояла посеред веранди, вся мокра, і притискала до грудей розбиту раму з фотографією батька.
— Оце і все, — тихо сказала Ганна Савівна, і її голос перекрив шум зливи. — Хата втомилася від вашої ненависті. Саман тримається на соломі, а сім’я — на любові. А ви солому мою розтоптали, а любов — проміняли на долари. Тепер діліть болото.
Сестри завмерли. Град барабанив по залишках даху, а вони стояли босоніж у калюжі — дві літні, немолоді жінки, які за три місяці війни за нерухомість втратили людську подобу. Віра подивилася на Любу. У сестри розмазалася дешева туш, волосся прилипло до обличчя, вона виглядала жалюгідно, як мокре курча.
— Любко… — Віра перша зробила крок вперед. — Мати ж застудиться. Що ми робимо, Господи? За що ми воюємо? — Не знаю, Віро… — Люба схлипнула, закриваючи обличчя руками. — Я просто боялася, що ти мене виженеш на вулицю, коли мами не стане. Куди мені йти? В мою стару «хрущовку» до онуків на голову, де навіть повернутися ніде?
Хату вони так і не продали. Виявилося, що коли дах тече, а саманна стіна загрожує впасти, ділити стає нічого — треба рятувати те, що залишилося. На ремонт пішли всі Вірині заощадження, які вона збирала на «чорний день», і всі Любині таємні заначки «на золото». Вірин зятю, той самий «алкоголік», три тижні без просиху лазив по даху, криючи його новим шифером.
Зараз вони знову сидять на веранді. Стіни підсохли, пахнуть свіжою фарбою та травою.
— Знаєш, Віро, — каже Люба, розливаючи чай по чашках, — а добре, що ми тоді не підписали ті паскудні папери. Зараз би тут чужі люди паркани високі ставили, а ми б з тобою по судах та лікарнях тягалися. Віра цинічно посміхнулася, відкусила шматок черствого, як її життя, пряника і відповіла:
— Точно. Гроші б ми за рік проциндрили на ліки та онуків, а ненавиділи б одна одну до самої могили. Мамо, тобі ще варення підкласти? Дивись, яке густе вийшло.
Ганна Савівна мовчки дивилася на доньок. Вона знала: цей мир крихкий, як висушена на сонці глина, і як тільки з’явиться новий привід для заздрості, вовчі інстинкти можуть прокинутися знову. Але поки що на веранді пахло півоніями, саман тримав оборону, а спадщина… спадщина зачекає. Життя, навіть у свої шістдесят з гаком, виявилося значно дорожчим за квадратні метри, принаймні доки в самоварі є гаряча вода.
