Після дев’ятого класу переді мною постало питання, куди йти вчитись. Рік був непростий, десь 1994-й, і, чесно кажучи, грошей у моєї родини було рівно настільки, щоб вистачило на хліб та комуналку. Зрозуміло, що всі ці “платні” факультети відпадали автоматично.
Хотіла у педучилище, тут у нашому містечку, але туди хіба що через хабар проскочиш. Та де ж його взяти, коли на вечерю мама варила картоплю й тільки зрідка дозволяла нам “свято” з дешевою ковбасою?
Ну і що? Вступила туди, куди хоч якісь шанси були — у технікум на спеціальність, яка мені, чесно кажучи, тоді здалася не такою вже й поганою. Вчилася на відмінно, бо знала, що це єдиний мій шанс. Навчання пролетіло швидко і перед самим випуском керівник каже: “Ти така здібна! Вчися далі, приходь після університету ми тебе тут учителем візьмемо!”. Ну, думаю, життя налагоджується, не дарма ночі сиділа над конспектами, а вдень — підробляла.
— Доню, йди спати, – кожної ночі я чула від мами, яка приносила мені у кімнату солодкий чай та булку з варенням.
Вона боялась, щоб я не схудла з такими навантаженнями та поганим харчуванням.
— Мамо, мені ще трохи, – кожен раз, як на автоматі я говорила.
Після технікуму, хотіла спробувати піти лаборанткою й вчитися заочно, щоб хоч якось підтримати сім’ю, але ж ні, сказали, що так не можна. Давай тільки очно. Пішла вчитися на повний день та й закінчила з червоним дипломом. А що потім? Після навчання місця для мене не знайшлося.
Я відчувала, ніби у мене вкрали кілька років життя. Як так? Червоний диплом і нікому не потрібна. Тільки не все так просто виявилося. Моя одногрупниця Наталка, котра, здається, трохи підміняла навчання кавою у кафе, спокійно собі працює там же, де мене “не взяли”. У неї, як виявилося, дядько впливовий.
Думала, ну, нічого, це ще не кінець світу. Отримала диплом і пішла на практику в одну з топових шкіл Києва. З нас трьох, хто прийшов на практику, я одна виконувала всі завдання — за себе і за того хлопця, який спокійно не з’являвся, і навіть за Оксану, яка взагалі вирішила практику “прогуляти”. Та що мене вразило найбільше? Оксану й залишили працювати. Ну звичайно, бо ж її батьки домовилися про місце заздалегідь. І знову я залишилася ні з чим.
Після цього вирішила піти в аспірантуру. Це був мій наступний логічний крок – адже я мала червоний диплом та віру в себе. Всі довкола радили “домовлятись”, натякаючи на хабар, але я ж була впевнена у собі! Ти ж розумна, ти ж з червоним дипломом, кажу собі. Але ні. Навіть розумна, але без грошей, далеко не дійдеш.
Та ось перший холодний душ: на екзамені я знала все, могла відповідати впевнено, але мене навіть не дослухали. Ледве перегорнули мої папери, виправили кілька “неважливих” моментів й відмовили. А потім зловила ті зверхні погляди: усмішки й шепіт, коли виходила з аудиторії.
Ті, хто вступив, сміялися з мене, мовляв, я дурепа, бо не занесла хабар, кому потрібно. Але як я могла? Мама працювала на заводі за копійки, бабуся вже тоді була прикована до ліжка. Всі гроші йшли на ліки, і хоч я підробляла офіціанткою у кафе вже з третього курсу, допомагати моїм рідним було важливіше, ніж платити за аспірантуру. Чесно кажучи, ми ледь трималися на плаву.
Роки йшли, а роботи так і не було. Перепробувала десятки різних місць, але всі ті “не за спеціальністю” і, звісно, на кожному кроці чоловіки отримували підвищення. А я? Я й далі залишалася “перспективною”, але без перспектив. Вирішила отримати другу вищу освіту — думала, що це змінить ситуацію. Закінчила купу курсів, семінарів, але ситуація у країні перевернула все з ніг на голову. Те, чим я займалася двадцять років, стало абсолютно неактуальним.
За цей час у мене не було серйозних стосунків. А де їх завести? У бібліотеці? Чи може у барі, коли чоловіки напідпитку чіпляють дівчат та офіціанток? Чи може на навчанні, коли на мене всі дивилися як на якусь забиту заучку? Я думала, що встигну зі стосунками, але нічого не змінилося.
Зараз мені 45 років. І я знову починаю з нуля. Змінила професію, вчуся на новій спеціальності й мені це подобається. Дохід хоч і не великий, але у порівнянні з середньою зарплатою в Україні — не погано. Тільки от тепер я вже нічого не хочу. Немає того вогника, який раніше штовхав мене вперед. Інколи ловлю себе на думці: чому я так і не досягла того, чого хотіла? Може, просто не уміла “домовлятись”?
