Нікому й ніколи не побажала б опинитися в такій ситуації, як я. Навіть не припускала, що можу з таким зіштовхнутися. А ж мені здавалося, що живу добре й навіть щасливо. Як же я помилялася, а тепер не уявляю, як вчинити, як вибратися з усього цього й як жити далі. Може, хтось підкаже. Я не можу більше носити все в собі, а розповісти комусь із родичів чи друзів язик не повертається.
У мене є старша сестра Олена. Різниця у нас невелика, усього 2 з половиною роки. Ми з Оленою від різних батьків. Її батько помер, і наша мама вийшла заміж вдруге. Мій тато – мамин другий чоловік. Мати завжди говорила, що з батьком Олени вона як на янгольських хмарах жила. У спокої й радості він з неї пилинки здував і на руках носив. А от з моїм батьком усе було інакше.
Ні, він не був безнадійний чоловік, не в тому річ. Тато не пив, він працював і добре заробляв, гроші в дім приносив, рукастий був, міг що завгодно полагодити. Тільки от людина він була дуже непроста.
Не скажу, що злий, але важкий, дуже уїдливий, на язик поганий, міг образити з ходу й сам того не зрозуміти. Руку на матір і на нас не підіймав. Ні, але ми завжди жили в напрузі, боялися його розсердити, зробити щось не те. Мені здається, він у принципі був досить байдужий до дітей. Бувають же такі люди. Але до мене ставився краще. А от Олену, чесно кажучи, тато взагалі не любив. Не давав забути, що вона не його, що не рідна. Постійно чіплявся до неї, лаяв нізащо. Вона часто плакала від образи.
Мати батькові слова поперек не говорила. Вона взагалі дуже його любила. У неї навіть думки не було з ним розлучитися.
Тато надодачу був видний такий чоловік, нічого не скажеш. Вона дуже ревнувала його і намагалася у всьому йому догодити, але не втримала врешті-решт. Батько кинув маму, пішов з дому й поїхав до іншого міста. Я навіть і не знаю, де він зараз живе й чи живий він взагалі. Ми зв’язку не підтримуємо.
Я, по правді, і знати його не хочу. Звинувачую за те, як він вчинив з матір’ю й як з сестрою моєю поводився. Цього теж не можу пробачити. Для мене він і раніше чужий був, а після маминої смерті тим більше.
Коли батьки розлучилися, мені 16 було, і прямо до моєї розповіді от це все, звичайно, не належить.
Мама дуже переживала, постаріла, різко здала. Зараз її вже немає в живих. Її нестало, і ми з Оленою залишилися в цілому світі одні. Але я трохи перестрибую, вибачте. Загалом, коли ми росли, усе дитинство Олені діставалося від батька, а ми з нею були дуже близькими. Вона мене обожнювала. Мама розповідала, не відходила від мене, коли я була маленька, і пеленала, і гралася зі мною, і гуляла, і розважала, хоча сама теж не набагато старша була. І я більше за всіх Олену любила, мабуть, навіть більше, ніж батьків, і постійно заступалася за неї перед батьком.
Загалом, я намагаюся сказати, що Олена була для мене найріднішою, близькою людиною. І те, як я вчинила з нею в юності, звичайно, було неправильно.
Так, це вийшло не зі зла, не спеціально, але з пісні, як кажуть, слова не викинеш.
Я відбила в Олени хлопця. Олена тоді в технікумі вчилася. Вона вже закінчувала навчання, а я в університет вступила. Батько до того часу вже пішов, ми втрьох жили з мамою. І ось Олена якось привела додому однокурсника Діму. Вони почали зустрічатися зовсім нещодавно. Сестра у мене, до речі, дуже хорошенька. Якщо вже про мене говорити, то й я теж. Але ми зовсім різні. І навіть не скажеш, що сестри. Загалом, Олена й раніше зустрічалася з хлопцями, але завжди це було якось несерйозно. Та й з Дімою теж нічого особливого. Сестра не дуже багато й говорила про нього. Я не скажу, що це прямо любов була. Так, швидше симпатія.
А от я, як Діму побачила, одразу зрозуміла: хочу за цього хлопця заміж. Закохалася з першого погляду. Ну от як, виявляється, буває. Діма високий такий був, красивый, одягнений добре, ввічливий, розумний, і посмішка у нього така добра.
Загалом, я від себе і не ховала, що закохана, і майже одразу помітила, що й я йому сподобалася.
Діма кілька разів приходив до нас додому й завжди так по-особливому на мене дивився. Я не сумнівалася, що вже не через Олену приходить, а через мене. Але це нічого, звичайно, не міняло. Я ж не могла зрадити сестру. Вся змучилася, що робити, як вчинити, і порадитися ні з ким. Я ж завжди про все з Оленою радилася. Ну, а тут-то випадок зовсім не той. Але Олена, розумниця, сама всі крапки над і розставила.
Ввечері одного разу прийшла на кухню, а я там чай п’ю. До нашої з нею кімнати зайти боюся, аби з сестрою наодинці не лишитися. Мені дуже тяжко було їй в очі дивитися.
– Що, – питає, – трапилося? Може, розкажеш вже?
Я зніяковіла, кажу:
– Та ні, нічого особливого, усе як завжди. Ти чого?
– Та я ж бачу, як ти мучишся. Діма подобається, так? – питає вона.
Ну я, звичайно, не витримала, розплакалася, стала прощення просити.
– Не буду, – кажу, – між вами ставати. Ти, будь ласка, не хвилюйся. Нічого між нами не було й не буде.
Олена усміхнулася, обняла мене.
– Діма, мені здається, теж у тебе закоханий. Я вже давно зрозуміла. Бачу, як він на тебе дивиться. На мене він так ніколи не дивився. Хочете бути разом? Ну, зустрічайтеся. Я тільки рада буду, якщо ти будеш щаслива.
Ось вона яка, Олена моя. Я завжди її любила, а тут взагалі святою вважати почала. З Дімою ми поговорили. Він мені зізнався у своїх почуттях, і ми почали зустрічатися, але врешті-решт одружилися через 3 роки.
Вийшло, що моя сестра мені чоловіка знайшла, сама його в дім привела й відійшла вбік. Я себе ще довго потім винуватила, але Олена ніколи косо не дивилася й ніколи мене не дорікала.
Після заміжжя я пішла жити до чоловіка, а сестра лишилася з мамою. У нас з Дімою все йшло добре. Ми не сварилися, дружно жили, і завжди так легко нам було спілкуватися. Навіть у побутовому сенсі ніколи не було розбіжностей. Ну от, знаєте, там, кому посуд помити, кому вечерю приготувати. Ми завжди спільну мову знаходили. З Оленою вони теж по-дружньому спілкувалися. Цілком як одного разу тоді пояснилися давним-давно, так і не згадували, що колись зустрічалися. Загалом, усе прекрасно було. На сьогоднішній день ми з Дімою одружені вже 11 років. У нас донька підростає, їй 5 років. Нещодавно от ще син народився.
Олені моїй якось усе не щастило. Вона зустрічалася з різними чоловіками, але вічні романи закінчувалися невдало: то нероба трапиться, то на шиї в неї сидить, то ще чого. Не складалося в неї особисте життя. Ніби в останні пару років вона зустрічалася з якимось чоловіком. Але коли я питала, Олена завжди відмахувалася. Я зрозуміла, що чоловік цей одружений, і не просила нас познайомити. Та й взагалі вона ні мене, ні маму, коли та була жива, ніколи ні з ким не знайомила. Вона завжди жартувала, що боїться зглазити, що хоче, аби усе встоялося. Ось тоді вже вона його всьому світові й пред’явить. Але врешті-решт пред’являти було нікого. По правді сказати, мені вже здавалося, що сестра назавжди одна лишиться. Заміж Олена не прагнула. Та й з кожним роком, чим старшим стаєш, тим складніше ж у своє життя впустити людину, жити з нею, звикати до її звичок.
Олену на роботі завжди дуже цінували. Вона заробляє дуже добре, жила завжди в своє задоволення, відпочивати їздила й, загалом, взагалі не думала вона про шлюб. Квартиру мамину продала, більшу купила.
Олена ж за мамою доглядала, з нею жила до останнього дня. Це справедливо, що мама врешті заповіт на Олену написала. Загалом, сестра у мене ділова, розумна. Ми навіть з нею сміялися, що в нас розподіл ролей: я за нас двох віддуваюся одна, як дружина й мати, загрузла у сім’ї, дітях і чоловікові, а вона кар’єристка.
І раптом, як грім серед ясного неба, я дізнаюся, що Олена чекає дитину. Найцікавіше, що й я в той момент теж була якраз в очікуванні сина. Тільки я на шостому місяці, а сестра на четвертому. Дивно, так збіглося.
– Чому ти приховувала? – запитала я. Мені навіть образливо трохи стало. – А батько дитини знає? Ти йому хоч сказала?
– Любий мій, як дізнався, що я дитину чекаю, одразу втік, – сказала сестра.
Тут ще треба сказати, що я дуже важко переносила другу вагітність, мало не з першого дня на збереженні. А Олена, вона як кінь, так вона сама говорила, бігала, працювала. Її навіть і не нудило жодного дня. Хоча перша вагітність після тридцяти, лікарі кажуть, завжди складніша, але сестрі пощастило. Вона прямо сяяла, світилася від радості. Ніколи, каже, дітей не хотіла, а зараз такою щасливою себе відчуваю. Дуже я за неї раділа.
Олена мене в лікарні відвідувала. Вони з Дімою по черзі мені супи та фрукти носили й усе таке інше. Діма втомлювався, звичайно. Йому ж з донькою доводилося займатися, в садочок водити, забирати. На англійську ми ще записалися, на танці. Загалом, Олена у мене навіть частіше в лікарні бувала, ніж чоловік. Іноді я її питала:
– Ну а як же той чоловік? Невже зовсім у нього сумління нема?
Олена відмахувалася:
– Це нічого, бог з ним, сама вправлюся.
Я не могла дочекатися, коли вже побачу всого синочка. Знала, що найскладніше якраз після народження і починається, але сил уже не було. То тиск, то набряки, спати толком не могла. Народила я в травні. Сина Іваном назвали. Звичайно, легше не стало. А вже щодо виспатися – це взагалі мимо. Ну, слава богу, хлопчик у нас здоровий, усе добре. У сестри влітку теж син народився, Костя. З пологового будинку Олену Діма забирав. Ваня захворів, і я не змогла прийти. Занурилися ми кожна у свої турботи, лише телефонували одна одній.
Бачитися не так уже часто виходило. Я крутилася увесь цей час, як білка в колесі. У кого маленькі діти, той мене зрозуміє. Пояснювати не треба.
Дідусів-бабусь немає, допомогти нікому. З донькою то мені Олена моя могла допомогти, хоча я її рідко просила. У неї ж робота, свої справи. Ну а тут уже й просити нікого. Олені, до речі, непросто доводилося. Перша дитина, зрозумілі складнощі, ще й молока не було. Довелося одразу на суміші переходити. У Костика коліки, вічно капризував, не спав. Я кілька разів пропонувала прийти допомогти, кажу, я Діму попрошу, він з дітьми лишиться. Але Олена завжди відмовлялася.
– У тебе, мовляв, своїх проблем вистачає. Ти теж таки втомлюєшся. Чоловік-то на роботі постійно.
Літо минуло, потім осінь. Діти росли і якось усе по трохи почало входити в колію. А потім ось що трапилося.
У грудні в садочку в доньки квитки продавали в ляльковий театр. Ми з нею пішли, а Діма з Ванею дома лишилися. Вистава була хороша, весела, і до того ж ми там з однією жінкою познайомилися. Це Марина, теж з донькою прийшла. І наші дівчатка дуже сподобалися одна одній, прямо з першого погляду почали спілкуватися. Знаєте, як це у дітей буває? 5 хвилин – і найкращі друзі. Правда, потім ще 5 хвилин – й посваритися. Таке теж запросто. Дівчатка наші гралися в перерві. Після спектаклю теж на гірку ми пішли, а ми з Мариною із задоволенням розмовляли, телефонами обмінялися, домовилися на новорічну ялинку разом з дітьми піти. Гарна дуже жінка, трапляється таке. Вперше бачиш людину, ніби все життя знаєш.
Потім Діма за нами приїхав, і ось тут я непевне помітила.
Марина дуже дивно дивилася на мого чоловіка. Ніби й намагається очі відводити, але з-під лоба дивиться й усміхається так напружено, і метушиться, і зі мною ніби перемінилася, якось різкіше заговорила.
Мені це видалося незвичним. З іншого боку, я ж її погано знала. Мало що, може, просто здалося. Може, вона завжди така, настрій у неї різко змінюється.
Але Діму я все-таки ненавязливо запитала, чи не знає він випадково цю Марину.
Він здивувався й сказав, що вперше її бачить. Ні, не знає. Мені б і забути, але ситуація чомусь не давала спокою. Дуже вже це було помітно. Чим довше я про все це думала, тим сильніше мені здавалося, що все-таки є тут якась загадка. Хотілося мені зрозуміти. І я вирішила Марині подзвонити. Телефон у мене є, а тим більше й привід такий був хороший. Ми ж домовилися щодо ялинки. Треба було вирішувати щось із квитками. Загалом, я їй подзвонила. Вона трубку довго-довго не брала. Тепер-то я розумію, вона вирішувала, чи варто їй зі мною говорити, чи ні. Але врешті взяла, а іноді я думаю, що краще б не брала.
Я про ялинку почала говорити, про доньок, усе таке. Думаю, як би мені пообережніше підібратися до теми, що цікавить. А вона раптом каже:
– Послухай, дарма ти розпинаєшся. Нікуди ми з вами не підемо.
І так вона це зло сказала, з такою ненавистю, що я прямо остовпіла.
– А чому? – питаю. – Що трапилося? У чому річ? Що я тобі зробила?
– А тому, – відповідає вона мені, – що мені з такими, як ти, спілкуватися огидно.
– З якими «з такими»?
– Які з одруженими чоловіками крутять романи. Саму, як вона мені потім сказала, чоловік кинув, до коханки пішов, тож вона до подібних речей не може спокійно ставитися.
Ну я, само собою, взагалі в ступор впала. Я кажу:
– А з чого ти взяла-то, що Діма не мій чоловік? Ну, кажу, більше 10 років одружені, взагалі-то. Що за нісенітниця така?
Марина замовкла. Я навіть подумала, може, зв’язок пропав. А вона мене тихо-тихо так питає:
– А ти точно його дружина? А вона тоді хто?
Так і з’ясувалося. Я от сама пишу й не вірю. Не можу повірити.
Коротше, збіг такий, які тільки в книжках бувають. Марина ця, як виявилося, працює акушеркою. Акушеркою в тому самому пологовому будинку, де народжувала моя Олена. Спочатку, коли вона це сказала, у мене прямо камінь із душі впав.
– Ой, – кажу, – ну слава богу, з’ясувалося. Ти, кажу, Марин, бачила, як Діма мою старшу сестру з пологового забирав. Нічого страшного, просто Олена самотня, батько дитини втік. Ну хто ж її з малечею забере-то, якщо вони найближчі родичі? А в мене, кажу, син захворів, я з ним сиділа, не змогла прийти. Ось тому він був один.
Але Марина жалісливо так каже:
– Та він її, взагалі-то, в губи поцілував, коли забирав. Але й не тільки в тому річ. Це його дитина. Його і її.
Виявляється, Діма й Олена приходили щодо пологів домовлятися, а після, коли вона в пологовий вже потрапила, Діма кожного дня з’являвся її відвідувати. Марина сказала, що й не запам’ятала б їх. Мало що, мало скільки жінок, їхніх чоловіків вона бачить-то. Але дуже вже у цих двоїх стосунки були хороші, прямо ідеальні. Марина сказала – красиві. Такий він уважний, ніжний, турботливий. Не всім жінкам так із чоловіками щастить. Ось що вона тоді подумала.
Саме Марина-то пологи й приймала. І Діма так зворушливо себе поводив, хвилювався, переживав, мало не до сліз. А коли все вдало пройшло, всій бригаді подарунки притягнув, квіти, цукерки, ну, усе таке. Не часто, каже, таке трапляється. Марина каже, Діма її взагалі не впізнав. Це Марина його добре запам’ятала завдяки всьому цьому, а він її – ні.
І час уже минув, і спілкувалися вони напряму всього-то один раз, коли Олена народжувала. Ну й Дімі в той момент, звичайно, вже не до акушерки було.
Поговорили ми з Мариною, попрощалися.
Ось, значить, як усе вийшло. Батько Костика – мій Діма. От як вийшло. У мене й у моєї сестри діти від одного чоловіка. І чоловік цей, уявіть, мій чоловік.
Стою я біля вікна, сніг іде, Ванечка спить, донька в садочку, а я не знаю, як вчинити. Моя сестра, моя улюблена сестра, моя суперниця, коханка мого чоловіка. Це ж просто в голові не вкладається.
Я, виходить, раптом, в одну мить їх обох втратила.
Того дня, коли Олена народжувала, Діма виїжджав у відрядження й потім часто їздив. Ну й до того, звичайно. Але він завжди часто бував у роз’їздах. Мені й на думку не спало, що тут щось не так.
Діма, якщо подумати, охолов до мене. Не поцілує зайвий раз, не обійме, хоча раніше він дуже ласкавий був. І навіть на людях то за руку візьме, то в щічку чмокне. Я навіть ніяковіла іноді. Ну, після народження доньки в нас теж так було. Ми якось віддалилися один від одного. Я в турботи про дитину пішла, а чоловік ніби на других ролях лишився. Але ж так часто буває. Це природно. І потім усе в нас налагодилося. Я думала, і цього разу так буде.
Ну а в решті речей ховалися вони, виходить, добре, раз я нічого не помічала. Нічогісінько.
Та й до народження Вані стосунки в нас були вже інші. Не так, як раніше, не як у перші роки, але ми ж у шлюбі стільки років. Звідки взятися божевільній пристрасті? Але я вважала, що це нормально.
Ну, загалом, того дня, коли Діма з роботи прийшов, пізно, до речі, мабуть, у Олени був увечері, я йому й слова не сказала, ну от просто не змогла. І от уже майже тиждень минув, а я все мовчу. Так нічого ні йому, ні сестрі й не сказала. Вони думають: «Не знає, не здогадується».
Само собою, усе всередині в мене кипить, і я не розумію, як Діма не бачить. Ну, мабуть, йому й справді до мене справи нема. Ось він і не помічає нічого.
Звичайно, я можу сказати, але ж як тільки скажу, все одразу зміниться, а мені дуже страшно все ламати. У перший-то ти момент на емоціях не зробила цього, а тепер з кожним днем усі страшніше.
Мені здається, глибоко в душі я знаю, що Олена скаже. Вона в мене не буде прощення просити. Вона скаже: «Тепер твоя черга поступитися, сестричко. Твоя черга піти в тінь. Ми з тобою, скаже, були такі близькі подруги, не просто сестри. А ти ж у мене Діму відняла й нічого. Вистачило ж сумління. То не тобі мені дорікати».
Не знаю я, як у них знову почалося, коли, але це вже й неважливо. Важливо, що триває все-таки вже, мабуть, давно. І дитина спільна. І якщо Марині вірити, ставиться Діма до Олени набагато краще, ніж до мене. І, мабуть, її сина він любить більше, ніж нашого. Можливо, в якийсь момент у них очі відкрилися. Вони обоє раптом і зрозуміли, що все-таки хочуть бути разом, а я осторонь. Але те, що в нас двоє дітей, виходить, не рахується, як я розумію. Треба бути гордою, мати почуття власної гідності. Треба відкрито й чесно поговорити з чоловіком і сестрою, все з’ясувати й піти, бо, як не крути, ми-то з сестрою, гаразд, у нас свої стосунки, але Діма-то підло вчинив.
Але питання: куди я піду? Квартира, де ми живемо, – Дімина. Вона йому від бабусі й діда лишилася. Мамину квартиру, як я й говорила, Олена продала. Синок у мене ще маленький, донька теж. І працювати я поки не можу. На що ж нам жити? На аліменти. Загалом, я не бачу виходу й тому мовчу. А в цей час увесь мій світ, усе моє життя руйнується. І саму себе я зневажаю, розумію, рано чи пізно доведеться на щось наважитися, але не в змозі нічого вдіяти. І ненавиджу свою безхарактерність.
У мене більше немає ні сестри, ні чоловіка, ні сім’ї. Одна суцільна самотність.
