Сонце ледь пробивалося крізь густі штори моєї вітальні, коли я сиділа на дивані, тримаючи в руках чашку кави, що вже охолола.
Напередодні ввечері сталося щось, що я вважала неможливим: моя свекруха, пані Олена, зателефонувала мені. Її голос, зазвичай різкий і повчальний, цього разу був тихим, майже невпевненим.
Вона просила зустрітися. Вона хотіла вибачитися. Я погодилася, але не через раптове бажання пробачити чи забути роки образ. Ні, причина була іншою — моя донька, її онука, Софійка, благала мене дати бабусі шанс.
Наші стосунки з пані Оленою ніколи не були теплими. Відколи я вийшла заміж за Тараса, її сина, вона дивилася на мене з недовірою.
Мої кулінарні експерименти вона називала “вибриками”, мою кар’єру журналістки — “несерйозною забавкою”, а мою любов до яскравих кольорів в одязі — “крикливим несмаком”.
Я намагалася не відповідати на її шпильки, заради Тараса, але з кожною сімейною вечерею напруга зростала. Одного разу, коли Софійці було лише два роки, пані Олена заявила, що я “неправильно виховую дитину”, бо дозволяю їй малювати на стінах крейдою.
Того дня я не витримала й різко відповіла. Відтоді наші зустрічі обмежувалися короткими, холодними розмовами на свята.
Софійка, однак, обожнювала свою бабусю. Пані Олена, попри свою суворість зі мною, з онукою була ніжною. Вона розповідала їй казки, вчила в’язати, гуляла з нею в парку.
Я бачила, як Софійка світиться, коли бабуся приходить у гості, але це не змінювало мого ставлення. Я тримала дистанцію.
Того вечора, коли пані Олена зателефонувала, Софійка підслухала мою розмову. Їй було сім, але вона вже вміла бути напрочуд переконливою.
Після того, як я поклала слухавку, вона сіла поруч і, дивлячись на мене своїми великими карими очима, сказала:
— Мамо, будь ласка, помирися з бабусею. Вона сумує за нами. Вона мені сама сказала.
Я здивувалася. Софійка рідко говорила про такі серйозні речі. Її слова зачепили щось у мені, але я все ще вагалася. Проте, дивлячись на її сповнене надії обличчя, я не могла відмовити.
Я погодилася зустрітися з пані Оленою, хоча в душі залишалася настороженою.
Ми зустрілися в невеликому кафе в центрі міста. Пані Олена виглядала інакше, ніж зазвичай. Її сиве волосся було не в строгому пучку, а м’яко спадало на плечі. Її очі, завжди такі гострі, тепер здавалися втомленими.
— Ларисо, — почала вона, нервово перебираючи серветку, — я була несправедливою до тебе. Я багато думала… і я шкодую. Чи можеш ти пробачити мені?
Я дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що змінилося. Її слова звучали щиро, але я знала її занадто добре, щоб повірити одразу. Проте я згадала Софійку, її благання, її надію.
— Я приймаю твої вибачення, Олено Петрівно, — сказала я спокійно. — Але нам обом потрібен час, щоб усе налагодилося.
Вона кивнула, і в її очах промайнула вдячність. Ми поговорили ще трохи — про погоду, про Софійку, про її сад. Я слухала, але в голові крутилася думка: чому вона раптом вирішила помиритися? І чому Софійка так наполягала?
Наступного дня я сиділа в своїй кімнаті, переглядаючи нотатки для нової статті. Моя робота в журналі “Світло” була моїм притулком, місцем, де я могла відволіктися від сімейних драм.
Але цього разу думки про пані Олену не давали мені спокою. Я вирішила поговорити з Софійкою, щоб з’ясувати, що саме вона мала на увазі, коли казала, що бабуся “сумує”.
— Софійко, — покликала я, коли вона малювала за своїм маленьким столом. — Чому ти так хотіла, щоб я помирилася з бабусею?
Вона відклала олівець і серйозно подивилася на мене.
— Бо бабуся плакала, коли розповідала мені про свою подругу. Вона сказала, що шкодує, що сварилася з тобою, і що боїться, що ти не захочеш її пробачити.
— Подругу? — перепитала я. — Яку подругу?
Софійка знизала плечима. — Не знаю. Але вона сказала, що її подруга захворіла, і це змусило її задуматися про сім’ю.
Це було дивно. Пані Олена рідко ділилася особистими речами, навіть із Софійкою. Я вирішила копнути глибше.
Того вечора я зателефонувала Тарасу, який був у відрядженні, і запитала, чи знає він щось про подругу матері, яка могла захворіти. Він здивувався.
— Мама ніколи не розповідала про близьких подруг, — сказав він. — Але вона останнім часом дійсно якась задумлива. Може, це щось серйозне?
Мої журналістські інстинкти прокинулися. Я відкрила ноутбук і почала шукати будь-яку інформацію, яка могла б пролити світло на ситуацію.
Пані Олена працювала в бібліотеці, тож я перевірила місцеві архіви та статті. Нічого цікавого, лише згадки про її роботу. Але одна деталь привернула мою увагу: у старій статті про благодійний вечір у бібліотеці була фотографія, де пані Олена стояла поруч із жінкою, яку я ніколи раніше не бачила. Підпис під фото згадував її як “Марію Коваленко, близьку подругу Олени Лозової”.
Я вирішила знайти цю Марію. Після кількох дзвінків і листів до бібліотеки я отримала її адресу. Марія жила в старому районі міста, у маленькому будинку, зарослому плющем.
Коли я постукала у двері, мені відчинила літня жінка з добрими, але втомленими очима.
— Ви Лариса? — запитала вона, ніби чекала мене.
Я кивнула, здивована. Вона запросила мене всередину, і ми сіли за стіл із трав’яним чаєм. Марія розповіла, що була подругою пані Олени ще зі школи.
Вони разом пережили багато, але кілька років тому посварилися через дрібницю — ніхто вже й не пам’ятав, через що саме.
Нещодавно Марія дізналася, що хвора, і це змусило її переглянути своє життя. Вона зв’язалася з Оленою, і їхнє примирення стало для пані Олени поштовхом задуматися про власну сім’ю.
— Олена дуже шкодує, що була такою суворою до вас, — сказала Марія. — Вона розповіла мені, як Софійка просила її помиритися з вами. Ця дівчинка — її найбільший скарб.
Я слухала, і в мені боролися різні почуття. З одного боку, я відчувала полегшення, що вибачення пані Олени були щирими. З іншого — я все ще не могла позбутися недовіри.
Але слова Марії про Софійку змусили мене задуматися. Моя донька, така маленька, але така мудра, стала мостом між нами.
Наступного тижня я запросила пані Олену до нас додому. Софійка була в захваті, бігала навколо бабусі, показуючи їй свої малюнки. Я спостерігала за ними, і вперше за довгий час відчула тепло. Під час вечері я вирішила бути відвертою.
— Олено Петрівно, я знаю про Марію, — сказала я. — І я знаю, чому ви захотіли помиритися. Я вдячна Софійці за те, що вона нас звела. Але я хочу, щоб ми були чесними одна з одною.
Пані Олена зітхнула, її очі зволожніли.
— Ларисо, я боялася, що втрачу вас усіх, як втратила колись Марію. Софійка… вона нагадала мені, що сім’я — це найважливіше. Я не хочу, щоб між нами залишалися образи.
Того вечора ми говорили довго. Я розповіла про свої почуття, про те, як її слова ранили мене. Вона слухала, не перебиваючи, і вперше я побачила в ній не суворе обличчя свекрухи, а жінку, яка боїться втратити тих, кого любить.
Минуло кілька місяців. Наші стосунки з пані Оленою не стали ідеальними, але вони змінилися. Ми почали проводити більше часу разом — готували, гуляли з Софійкою, навіть сміялися над старими сімейними історіями.
Одного дня Софійка намалювала нас трьох, тримаючись за руки, і подарувала цей малюнок бабусі. Пані Олена розплакалася, і я зрозуміла, що це був справжній початок нашого примирення.
Несподіваний поворот стався, коли Марія, подруга пані Олени, одужала. Вона запросила нас усіх на вечерю, щоб відсвяткувати.
Того вечора, сидячи за столом, я дивилася на Софійку, яка сміялася, на пані Олену, яка посміхалася, і на Марію, яка тримала її за руку.
Я зрозуміла, що прийняла вибачення пані Олени не лише заради доньки, а й тому, що десь глибоко в душі я хотіла вірити в силу прощення.
Тетяна Павличенко
