— Моя свекруха, Тамара Петрівна, — жінка з педагогічним минулим, серцем полководця і поглядом, здатним пропалити бетон на глибину до десяти сантиметрів. Вона щиро переконана, що в моїй квартирі “занадто мало затишку, забагато пилу на плінтусах і катастрофічна нестача кропу”. Коли в п’ятницю ввечері вона переступила поріг нашої оселі зі своєю власною “щасливою” шваброю та ящиком розсади помідорів “Бичаче серце”, я зрозуміла: починається суперечка за суверенітет моєї вітальні.
Оксана завжди вважала себе непоганою господинею. У неї був робот-пилосос на ім’я «Жорик», посудомийна машина і стратегічний запас замовленої піци в контактах телефону. Її квартира була виконана в стилі скандинавського мінімалізму: багато білого простору, порожні поверхні та один-єдиний кактус, якого вона називала «Бронеслав» за його неприступність і колючість.
Але для Тамари Петрівни мінімалізм був синонімом бідності та ліні.
— Оксаночко, люба, — промовила свекруха, ще не знявши пальто, але вже проводячи вказівним пальцем по верхній частині дверної рами. — Я бачу, ви тут живете, як у лікарні. Ні серветочки, ні квіточки, ні запаху домашньої випічки. Тільки пил… такий, знаєш, інтелігентний, але густий.
Чоловік Оксани, Андрій, миттєво зник у надрах балкона, бурмочучи щось про «термінову перевірку тиску в шинах велосипеда», залишивши дружину сам на сам із педагогічним досвідом довжиною в сорок років.
— Я привезла вам трохи життя, — урочисто оголосила Тамара Петрівна, дістаючи з сумки пучки кропу, коріння петрушки та ящик із землею. — Бо твій кактус, Оксано, — це енергетичний вампір. Він колючий, як і твій характер зранку.
Ранок суботи почався не з кави, а з гуркоту каструль. Тамара Петрівна встала о 6:00, щоб приготувати «правильний» сніданок.
— Оксано, сонечко, ти навіщо млинці на сухій сковорідці смажиш? Вони ж у тебе як картон! — кричала вона з кухні. — Треба сало! Шматочок сала на виделку — і змащувати! Це ж душа продукту!
Коли Оксана вийшла на кухню, вона ледь не впала. Її улюблена стійка для вина тепер була заставлена банками з консервацією «Асорті 2024», а на місці, де зазвичай стояв її ноутбук, тепер лежала гора цибулі, яку треба було «просушити».
Але справжня трагедія чекала у вітальні. Вікно було порожнім. Бронеслав, її кактус, який пережив три переїзди і один потоп, зник.
— Мамо, де мій кактус? — голос Оксани затремтів. — Я виставила його в під’їзд, на загальне вікно, — спокійно відповіла свекруха, витираючи руки об рушник. — Там йому буде краще, він там нікого не вколе. А на його місце я поставила розсаду чері. Уявляєш, Андрійко вранці прокинеться, а в нього під рукою — свіжий вітамін!
Оксана подивилася на «вітамін». Маленькі, кволі пагони помідорів у пластикових стаканчиках з-під йогурту виглядали в її дизайнерському інтер’єрі як латки на сукні від Chanel.
Обід став зоною бойових дій. Тамара Петрівна вирішила навчити Оксану варити «справжній» борщ.
— Ріж буряк соломкою, а не кубиками! — командувала вона, стоячи за спиною. — Кубики — це для вінегрету! Ти що, хочеш, щоб мій син їв геометричні фігури замість обіду?
Оксана намагалася дихати глибоко, як вчили на йозі, але йога не передбачала присутності Тамари Петрівни.
— А ніж! Хто так тримає ніж? Ти його тримаєш, ніби це скальпель, а ти — хірург-невдаха. Треба з любов’ю, з натиском!
Коли Андрій нарешті повернувся з «гаражного полону», він застав ідилічну картину: Оксана з червоним обличчям несамовито шінкувала капусту, а Тамара Петрівна розповідала історію про те, як у 1985 році вона нагодувала борщем цілу комісію з міністерства освіти.
— Мамо, — спробував втрутитися Андрій, — Оксанин борщ мені теж подобається…
— Тобі подобається, бо ти іншого не бачив, синку!
До вечора неділі Оксана зрозуміла: або вона діє, або через тиждень вона буде ходити в хустці та вишивати хрестиком наволочки. Вона вирішила діяти методами свекрухи — через «турботу».
Поки Тамара Петрівна дивилася серіал, Оксана пішла в під’їзд і повернула Бронеслава. Але не просто повернула. Вона поставила його прямо на тумбочку біля ліжка свекрухи.
— Ой, Тамаро Петрівно, — прошепотіла вона, коли та зайшла в кімнату. — Я тут прочитала в журналі “Здоров’я і Всесвіт”, що для педагогів зі стажем кактус — це найкращий оберіг. Він забирає на себе всю втому від неслухняних учнів. Я просто не могла дозволити, щоб такий цінний артефакт стояв у під’їзді, де його можуть вкрасти грабіжники-енергопаразити!
Свекруха підозріло подивилася на Оксану, а потім на кактус, який виставив свої найдовші колючки прямо в бік її нічного крему.
— Та ти що… — промовила вона. — Енергопаразити?
— Так! — впевнено продовжувала Оксана. — А ще я вирішила, що ваші помідори на балконі — це занадто небезпечно. Там же вітер! Я перевезла їх до моєї мами на дачу, там їм буде спокійніше. Андрійко якраз їх завантажив у машину, поки ви серіал дивилися.
Тамара Петрівна зрозуміла — невістка виявилася талановитою ученицею. Вона не пішла на прямий конфлікт, а обіграла її на полі «добрих намірів». Ввечері, перед від’їздом, свекруха вперше не зробила зауваження про пил.
— Ну, Оксано… — сказала вона, взуваючись. — Борщ у тебе, звісно, ще такий собі, але з кактусом ти вгадала. Відчуваю, як він на мене дивиться… поважає.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Андрій вийшов із ванної, де він «чистив зуби» останні сорок хвилин.
— Вона поїхала? — пошепки запитав він. — Поїхала. І забрала з собою свою швабру.
Оксана підійшла до Бронеслава і легенько (щоб не вколотися) погладила його по верхівці.
— Молодець, колючий. Ми відстояли територію.
Через тиждень Оксана знайшла в поштовій скриньці посилку. Там була книга «1000 і 1 рецепт борщу» і маленька в’язана серветка «під вазу». На листівці було написано: «Щоб кактусу не було холодно. Т.П.» Оксана посміхнулася. Вона поклала серветку під Бронеслава. Врешті-решт, трохи затишку ще нікому не завадило — головне, щоб він не займав місце для вина.
