— Моя єдина донька виходить заміж! Я вже все розпланувала: вишуканий ресторан у класичному стилі, живі орхідеї, дівоче тріо з арфою та фуршет із вишуканими сирами. Але тут на горизонті з’явилася сваха з Полтавщини, яка заявила, що весілля без баяна, триста п’ятдесяти гостей та ритуального миття ніг тещі — це просто поминки за здоровим глуздом. Як не перетворити свято кохання на велику сварку і не розірвати родинні зв’язки ще до першого тосту?
Світлана Олександрівна, завідувачка кафедри класичної філології та жінка, чиє вроджене почуття стилю змушувало навіть вуличних голубів тримати поставу, готувалася до весілля доньки Лесі як до головної театральної прем’єри десятиліття. У її робочій папці «Весілля-2026» кожен пункт був вивірений з математичною точністю: колір серветок мав бути відтінку «пильна троянда», запрошення друкувалися на дизайнерському папері ручної роботи з сургучною печаткою, а список гостей складався виключно з близького кола друзів, родичів та інтелігенції, здатної відрізнити Моне від Мане.
— Мамо, ми з Максом хочемо щось дуже камерне, — несміливо казала Леся, намагаючись пробитися крізь плани матері. — Тільки ми, ліс і природа.
— Люба, камерне — це нудно. Це для тих, у кого немає смаку. У нас буде вишукано! — запевняла Світлана Олександрівна, уже замовляючи арфістку.
Проте все ідеальне планування, що нагадувало швейцарський годинник, пішло прахом, коли в Київ на «великі оглядини» приїхали батьки нареченого — Степан Данилович та Любов Петрівна. Любов Петрівна, жінка енергії атомного реактора, з голосом, що міг би зупинити товарний потяг на повному ходу, прямо з перону вокзалу почала вносити «конструктивні правки».
— Світланочко, голубко, я глянула ваші меню… Ви що, людей голодом хочете морити? Які це ще «канапе з сиром брі та інжиром»? — сплеснула руками сваха так, що задзвенів кришталь у серванті. — На весіллі мають бути миски з домашнім холодцем, котлети завбільшки з добрий кулак і голубці такі, щоб ложка в них стояла, як прапор на виборах! І де баяніст Вася? Без Васі весілля — це просто нудні збори профспілки бібліотекарів. Я вже домовилася, він приїде зі своїм інструментом і кумом, який вміє робити «дим» із вогнегасника для танців! Це буде бомба!
Світлана Олександрівна зблідла так сильно, що колір її обличчя ідеально зрівнявся з «пильною трояндою» на її серветках.
— Любове Петрівно, у нас зовсім інша концепція. У нас буде арфа. Витончене дівоче тріо…
— Арфа? Тою драбиною зі струнами тільки мух на стайні відганяти! — відрізала Любов. — Нам треба, щоб душа спочатку розгорнулася, а потім згорнулася назад під «Червону руту»! Я вже кабана заколола, Світлано! Ви уявляєте, скільки там ковбас? Куди я їх тепер — в арфу вашу запхаю?
Наступна суперечка розгорнулася навколо списку гостей, і вона була ще серйознішою. Світлана Олександрівна планувала сорок осіб — вершки суспільства, колеги-професори та найкращі друзі. Любов Петрівна, зітхнувши, виклала на стіл сувій паперу, що розкотився через усю вітальню аж до самого коридору.
— Це хто? — тремтячим пальцем вказала Світлана на пункт №158, відчуваючи, як сіпається ліве око. — Це Петро, двоюрідний племінник моєї куми з боку золовки. Він золоті руки, нам колись паркан фарбував за пляшку молока. Як ми його не покличемо? Він образиться, все село буде пальцями тикати, що ми загордилися в столиці! — свято вірила Любов Петрівна. — І ще ось — хор ветеранів нашої птахофабрики. Вони так гарно співають про врожай і кохання, що плачуть навіть індики в сусідньому районі!
— Любове Петрівно, — задихаючись від обурення, почала Світлана. — Ми орендували зал у бутік-готелі «Версаль». Там фізично не влізе хор ветеранів, особливо якщо вони прийдуть разом із племінником-маляром та його родиною! У нас європейський формат, розсадка по картках!
— Європейський? — пирхнула сваха. — Це коли на величезній тарілці лежать три горошини і крапля соусу за ціною корови? Ні, Світланочко, ми з батьком гроші збирали все життя не на «формат», а на свято! Люди мають виходити з-за столу і триматися за стіни від ситості. А ваші картки… ми їх під ніжки столів підкладемо, щоб не хиталися, коли танці почнуться!
Віктор Петрович та Степан Данилович, батьки молодят, намагалися не втручатися в цей Армагеддон. Вони потайки обговорювали риболовлю та переваги дизельних двигунів на кухні, поки їхні дружини ділили сфери впливу на весільній мапі, наче полководці перед вирішальним наступом.
Конфлікт досяг свого апогею, коли Любов Петрівна згадала про «необхідну ритуальну частину програми».
— Значить так, Світлано, записуйте, бо забудете, — диктувала вона тоном генералісимуса. — Після другого столу, коли гості вже будуть «тепленькі», — перевдягання. Степан буде вдягати спідницю і хустку, я — вуса і капелюх, і ми будемо возити тещу, тобто вас, у садовій тачці по всьому ресторану. А потім — апогей вечора! Зяті миють ноги тещам у великому тазу з шампанським (хоча краще з самогоном, так надійніше для дезінфекції) і витирають їх рушником, який Леся має власноруч вишити за ніч перед весіллям.
Світлана Олександрівна відчула, як її інтелігентна свідомість повільно, але впевнено покидає тіло.
— Я… у садовій тачці? — прошепотіла вона, хапаючись за серце. — Перед моїми колегами з університету? Перед ректором, який збирається висувати мене на премію? Любове Петрівно, я доктор наук, спеціаліст з античної літератури! Мої ноги не потребують публічного омивання в алкоголі серед котлет!
— Це на щастя, Світлано! — наполягала Любов Петрівна, не здаючи позицій. — Хто ноги не мив — той розлучився через рік, це ж народна прикмета! Так усі наші діди робили, і батьки, і ми. Це ж коріння, це сакральний зв’язок поколінь!
— Це не коріння, це якась середньовічна інквізиція! — вигукнула Світлана. — Або ми робимо сучасне, стильне весілля, або я на нього взагалі не прийду, щоб не бачити цієї ганьби!
— Або ми робимо як у людей, щоб не було соромно перед сусідами, або ми забираємо Макса, кабана і всі гроші назад у село! — відповіла сваха, вперши руки в боки.
Наречені, Леся та Макс, спостерігали за цією битвою титанів із тихим жахом. Вони розуміли: якщо терміново не втрутитися, весілля закінчиться в кабінеті адвоката з розлучень ще до того, як вони скажуть «так» у РАЦСі.
Леся і Макс вирішили піти на хитрість, яку Макс назвав «гібридним весіллям». Вони зібрали матерів на «нейтральній території» в затишному кафе і виклали свій план, попередньо замовивши обом по подвійній порції заспокійливого чаю.
— Мамо, Любове Петрівно, ми вас обох безмежно любимо. Тому весілля буде… подвійним. Це компроміс, на який ми всі маємо піти заради миру в родині.
— Це як це — подвійним? — в один голос запитали свати, на мить забувши про ворожнечу.
— Перша частина — офіційна церемонія в саду готелю. Білі стільчики, арфа, орхідеї, фуршет із легкими закусками. Тільки для фотосесії, офіційних тостів та інтелігентних розмов. Це — територія мами Світлани. Ніяких тачок і баянів до заходу сонця.
— А друга? — підозріло примружилася Любов Петрівна. — А друга частина, після шостої вечора, — «Вечірка Етно-Драйв». Ми переїжджаємо на відкриту літню терасу під великим шатром. Там будуть ваші голубці, кабан на вертелі, домашні ковбаси та баяніст Вася. Але! Замість тачки ми влаштуємо «Стилізований Квест Традицій», де мити ноги будуть… не живим тещам, а спеціальним дерев’яним фігурам-оберегам. Це буде символічно, сучасно і нікого не образить!
Свати довго мовчали, переварюючи інформацію. Любов Петрівна обмірковувала, чи вистачить кабана на два етапи і чи не образиться племінник-маляр на арфу. Світлана Олександрівна гарячково міркувала, чи зможе вона представити баяніста Васю ректору як «унікального представника автентичного фольклорного мистецтва». Нарешті, вони неохоче потиснули одна одній руки.
Весілля почалося ідеально, як у кращих голлівудських фільмах. Арфа звучала божественно, Світлана Олександрівна сяяла в сукні кольору шампанського, а ректор університету був у щирому захваті від «дизайнерських канапе з інжиром». Любов Петрівна в цей час поводилася дивно тихо, лише зрідка поправляючи хустку і шепочучи своєму Степану: «Почекай, Даниловичу, зараз почнеться справжнє діло, наберуться вони того ігристого і захочуть нормальної їжі».
О восьмій вечора на сцену під шатром вийшов баяніст Вася. Він заграв таку запальну вступну мелодію, що арфістка з дівочого тріо першою почала притуптувати лакованою туфелькою. Коли на терасу винесли кабана на вертелі, а аромат домашньої ковбаси та голубців перебив вишуканий запах орхідей, гості з університету раптом миттєво забули про етикет та низьковуглеводну дієту.
Ректор, знявши піджак і послабивши краватку, першим пішов танцювати «Польку-бабочку» з Любов’ю Петрівною, вигукуючи, що такого драйву він не відчував з часів своєї дисертації. А Світлана Олександрівна, випивши трохи «цілющої домашньої настоянки на калгані від свахи», раптом виявила, що баян — це не так уже й погано, особливо коли він грає джазову версію Адель.
Замість обмивання ніг, Макс і Леся подарували обом матерям розкішні сертифікати в найкращий спа-салон міста на повний курс процедур.
— Ось, мамо, Любове Петрівно, мийте ніжки там, у золотих ваннах з пелюстками троянд, — засміявся наречений. Любов Петрівна розчулилася до сліз і при всіх обійняла Світлану:
— А ти нічо, Світко, хоч і доктор наук, а нашу наливку п’єш як рідна! І коріння в тебе, бачу, міцне!
Через тиждень Світлана Олександрівна повільно переглядала весільні фотографії. На одній з них вона, зі щирим сміхом, намагалася розтягнути баян Васі, а Любов Петрівна пов’язувала їй на голову вишиту українську хустку.
— Знаєш, Вітю, — задумливо сказала вона чоловікові. — Може, арфа — це і вишукано для преси, але кабан і щирість свахи — це значно надійніше для сімейного фундаменту.
У цей же час у далекому селі Любов Петрівна з гордістю показувала сусідам фотографію з арфою:
— Дивіться, яка бандура стоїть у моєї свахи! Спеціально з самого Парижа замовляли літаком, щоб нашому Максику добре жилося. Інтелігенція, що ти зробиш! Але ковбасу мою Світлана всю з’їла і рецепт голубців виманила, так і знайте! Своя людина виявилася!
Весілля закінчилося, а справжня родина тільки почалася. Бо виявляється, що між арфою і баяном значно менше відстані, ніж здається на перший погляд, якщо посередині стоїть миска з гарячими голубцями та спільна, щира любов до своїх дітей.
