Моє «ні» суботнім прибиранням у свекрухи мало не коштувало мені шлюбу: але я не шкодую
Я пам’ятаю, як вперше сказала: «У суботу я зайнята». Свекруха навіть не повірила, розсміялася — впевнена, що я приїду, як завжди, з ганчіркою й каструлями. Тільки цього разу я дійсно обрала себе.
Ця фраза коштувала мені безсонної ночі. Я крутилася, уявляючи здивування на обличчі Альбіни Сергіївни, її дзвінки Владику, скарги на мене. Чому так важко просто жити для себе хоч один день на тиждень? П’ять субот наших молодих родин вже не належали нам.
А ви коли-небудь відчували, що ваш час крадуть, а ви не можете сказати «ні»?
— Христиночко, то ти о котрій завтра приїдеш? — голос Альбіни Сергіївни звучав медово, але я знала, що за цією інтонацією ховається сталева впевненість у тому, що відповідь може бути лише одна.
Я готувала гречану кашу з грибами й цибулею, дивлячись, як Влад листає стрічку новин у телефоні. Всього місяць тому ми одружилися, і майже одразу після весілля Альбіна Сергіївна сильно захворіла.
Відтоді кожна субота перетворилася на «день свекрухи» — я їздила до неї, прибирала будинок, готувала обід. Зараз їй уже поліпшало. Але вона все одно чекала, що я продовжуватиму доглядати за нею, наче це мій обов’язок.
— Альбіно Сергіївно, — я ковтнула, збираючись з думками. — Завтра я не зможу приїхати.
Телефон, затиснутий між вухом і плечем, ледь не випав. На тому кінці виникла пауза, яка тривала, здавалося, вічність.
— Як це не зможеш? — у її голосі пролунала сталь. — У мене після хвороби ще слабкість, я сама не впораюся з прибиранням. Та й обід… Ти ж знаєш, я ще не в формі.
Влад підняв голову, питально подивився на мене. Я відвернулася до плити.
— Ви вже тиждень як одужали. Лікар сказав, що можна повернутися до звичайного режиму, — я намагалася говорити спокійно.
— А ти тепер лікар? — усміхнулася свекруха. — Гаразд, дай слухавку Владику.
Я простягнула телефон чоловікові. Він невдовольно поморщився, але взяв.
— Так, мам… Так… Звичайно… — його голос ставав все тихішим. — Добре, я поговорю з нею.
Коли він закінчив розмову, на кухні повисла важка тиша.
— Кріс, ну що тобі? — нарешті сказав він. — Мама ще слабка, їй потрібна допомога.
— Владе, твоя мама здорова. Вона повністю одужала після хвороби. Лікар сказав, що можна повернутися до звичайного режиму. Вона вже ходить на манікюр і зустрічається з подругами.
— Вона просить всього один день на тиждень, — він розвів руками. — Що в цьому такого?
— Те, що цей день МІЙ, — я поставила тарілку з гречаною кашею перед ним. — Або НАШ, якщо хочеш. Ми одружені, але ще жодного разу не провели вихідні як звичайна родина. Ми або у твоєї мами, або я одна у твоєї мами, поки ти з друзями.
Влад відклав виделку.
— Невже твої ілюстрації не можуть почекати? — його голос звучав роздратовано. — Мамі буде приємно, якщо ти приїдеш. Вона до цього вже звикла.
— Владе, я не проти допомагати твоїй мамі, коли вона дійсно потребує допомоги. Але зараз вона дійсно просто звикла, що я обслуговую два будинки.
— А що поганого в тому, щоб допомогти матері твого чоловіка? — його тон став жорсткішим. — Вона стільки для мене зробила…
— І ти їй зобов’язаний, не я, — слова вирвалися раніше, ніж я встигла подумати.
Влад схопився так різко, що стілець відлетів назад.
— Знаєш що? Роби як знаєш. Тільки потім не скаржся, що у вас погані стосунки.
Він схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася сама на кухні з недовареною гречаною кашею й відчуттям, що щойно перетнула невидиму межу.
Субота почалася з важкої мовчанки. Влад демонстративно зібрався й поїхав до матері. Один.
— Може, передумаєш? — запитав він у дверях.
— Ні, — я похитала головою. — У мене плани.
Планів, якщо чесно, не було. Був лише протест, що дозрівав усі ці тижні. Я не знала, чим зайнятися в цей раптово вільний день. Квартира, яку ми знімали на околиці міста, здавалася незвично тихою.
Телефон подзвонив через годину після виходу Влада.
— Христино, — голос свекрухи звучав сухо. — Мені нездужається, але раз тобі так важко приїхати, я впораюся сама.
Я заплющила очі. Маніпуляція. Чистої води маніпуляція.
— Альбіно Сергіївно, якщо вам дійсно погано, я приїду допомогти. Але якщо ви просто хочете, щоб я провела у вас суботу за прибиранням і готуванням, як зазвичай, то сьогодні я не можу.
— Невдячна, — видихнула вона. — Я прийняла тебе як доньку, а ти…
Вона не закінчила фразу, але це не було потрібно. За цей місяць шлюбу я чула це слово — «невдячна» — не менше десятка разів.
Після цього дзвінка було ще два: від Влада з проханням «не вператися» і знову від свекрухи, тепер вже зі сльозами.
Я вимкнула телефон і відкрила альбом для малювання — вперше за місяць у мене з’явився час для себе в суботу.
Влад повернувся пізно ввечері. Від нього пахло маминим пирогом, а обличчя виражало невдоволення.
— Задоволена? — він кинув куртку на диван. — Мама цілий день проплакала. Ледь заспокоїв.
— Владе, ти розумієш, що з нами відбувається? — я відклала книгу. — Твоя мама повністю здорова, вона вже тиждень як повернулася на роботу. У неї стабільна посада й підробіток репетитором. Їй усього сорок п’ять. Вона чудово може дозволити собі найняти помічницю раз на тиждень, якщо не хоче прибирати сама.
— Справа не в грошах, — відмахнувся він. — Їй потрібна увага.
— Мені теж, — тихо сказала я. — І тобі. Коли ми востаннє кудись вибиралися разом?
Влад зніяковів.
— До чого тут це?
— До того, що всі наші вихідні — це або твоя мама, або твої друзі. Коли я виходила заміж, я думала, що ми будемо родиною. Удвох.
— Моя мама — це теж родина, — відрізав він.
Я глибоко зітхнула.
— Так. Твоя родина. Але не центр нашого з тобою життя. Владе, зрозумій, я не відмовляюся допомагати твоїй мамі, коли їй дійсно потрібна допомога. Але робити це кожної суботи, як за розкладом, наче це мій обов’язок…
— А що в цьому такого? — він розвів руками. — Моя мама, між іншим, багато чого для нас робить!
— Наприклад? — я схрестила руки на грудях.
Влад запнувся.
— Ну… вона дала нам грошей на весілля.
— Мої батьки теж. І що тепер, ми повинні кожної другої суботи їздити прибирати їхній будинок?
— Це інше, — буркнув він. — Твої батьки в іншому місті.
— Якби вони жили тут, ти б до них їздив? — я підняла брову.
— Не знаю, — він відвернувся. — Загалом, мама образилася. Вона сказала, що більше нічого від тебе не чекає.
Ось воно. Нарешті.
— Нехай тепер вона вчиться жити без моїх вихідних, — я спробувала посміхнутися, але вийшло криво. — Як і я без них.
Увесь наступний тиждень Влад спілкувався зі мною односкладно. Кожного вечора дзвонив матері, демонстративно цікавлячись її самопочуттям. Альбіна Сергіївна перестала мені дзвонити.
У п’ятницю ввечері Влад раптом запитав:
— То що, і завтра не поїдеш?
— Ні, — я похитала головою. — У мене зустріч із замовником по ілюстраціях.
Це була правда.
— Як знаєш, — він знизав плечима. — Тоді я теж нікуди не поїду. Мама кличе нас у неділю. Обід.
Я здивовано подивилася на нього.
— Обох?
— Так, — він не зустрічався зі мною поглядом. — Сказала, що хоче поговорити.
Недільний обід почався з напруженої мовчанки. Альбіна Сергіївна накрила на стіл, ігноруючи мої спроби допомогти.
— Я наготувала на кілька днів, — почала вона, ставила перед нами гарячий суп. — Владику, забереш із собою, а то знову харчуєтеся невідомо як.
Влад кивнув, старанно уникаючи мого погляду.
— Як ваші справи, Альбіно Сергіївно? — я спробувала почати розмову.
— Які можуть бути справи? — вона підвела губи. — Справляюся, як можу. Сама.
Слово «сама» вона виділила особливою інтонацією.
За столом знову запанувала мовчанка. Я їла через силу — шматок не ліз у горло.
— Владик каже, у тебе тепер робота важлива? — нарешті запитала свекруха. — Якісь там картинки?
— Ілюстрації, — я кивнула. — Для дитячих книжок.
— Зрозуміло, — вона невизначено похитала головою. — Ну, раз тобі це важливіше, ніж допомога рідним людям…
Альбіна Сергіївна замовкла, але її погляд говорив більше за будь-які слова.
— Я не відмовляюся допомагати, — обережно сказала я. — Просто хотіла б робити це не за розкладом.
— А коли ж? — свекруха гірко усміхнулася. — Коли собі дозволиш? Мені, значить, під тебе підлаштовуватися?
Я розплющила рот, але Влад втрутився.
— Давайте просто поїмо, а?
Ми замовкли. Їжа холола в тарілках.
— Я чула, у Оксани з сусіднього під’їзду теж невістка з’явилася, — раптом сказала Альбіна Сергіївна, звертаючись до сина, наче мене в кімнаті не було. — Так у них кожну неділю — родинний обід. І батькам допомагають, і на дачу їздять разом.
— У всіх по-різному, мам, — зітхнув Влад.
— Звичайно, по-різному, — вона кивала. — У когось діти з повагою до старших, а в когось…
Вона не договорила, але знову кинула в мій бік виразний погляд.
Я акуратно поклала виделку.
— Альбіно Сергіївно, я поважаю вас. Але й ви повинні поважати наше з Владом право на власне життя.
— Ось як, — вона звела руки. — Тепер я ще й не поважаю! Чуєш, Владику? Я, яка тебе годувала, поїла, вам грошима допомагала — я не поважаю!
— Я не це мала на увазі… — почала я, але вона перебила.
— Знаю я, що ти мала на увазі. Приходить така, місяць як заміжня, і вже командує. А я для нього все життя… — її голос зірвався.
— Мам, годі, — Влад виглядав абсолютно нещасним.
— Що «годі»? — свекруха різко встала зі столу. — Твоя дружина мене ображає в моєму ж будинку, а ти…
— Ніхто вас не ображає, — я теж підвелася. — Я просто хочу, щоб ми з Владом іноді проводили час удвох.
— А я заважаю? — вона демонстратино притиснула руку до грудей. — Я вам заважаю? Ну добре, добре. Живіть як хочете. Тільки потім не плачте, коли мені стане зовсім погано.
— Мам, — Влад теж встав. — Кріс не це мала на увазі.
— А що вона мала на увазі? — свекруха тепер уже не приховувала роздратування. — Що я для неї — обуза? Що їй лінь потратити кілька годин на тиждень, щоб допомогти матері свого чоловіка?
— Вам сорок п’ять років! — зауважила я.
— Ось! — тріумфуюче вигукнула Альбіна Сергіївна, звертаючись до сина. — Вона ще й хамить! В моєму будинку! Мені!
Я зрозуміла, що розмови не вийде.
— Дякую за обід, — сказала я. — Мабуть, я поїду додому.
— Кріс, — Влад розгублено переводив погляд з мене на матір.
— Звичайно, їдь, — свекруха демонстративно відвернулася. — Тобі ж не потрібні ці родинні посиденьки. У тебе свої справи.
Я не відповіла, просто вийшла в передпокій і почала взуватися.
— Владику, ти хоч залишишся? — донісся до мене голос Альбіни Сергіївни. — Хоч ти-то мене не кинеш?
Я завмерла з сумкою в руках. Цікаво, що обере Влад?
Тиша тривала, здавалося, вічність. Потім почулися його кроки.
— Мам, я відвезу Кристину додому й повернуся, добре? — сказав він, з’являючись у дверному отворі.
Я видихнула. Маленька, але перемога.
У машині Влад довго мовчав.
— Вибач, — нарешті сказав він. — Мама просто… вона звикла бути в центрі уваги.
— Я помітила, — я дивилася у вікно.
— Вона не зі зла. Їй справді важко одній.
Я повернулася до нього.
— Владе, твоя мама маніпулює і тобою, і мною. Вона абсолютно здорова, у неї повно подруг і своє життя. Вона просто звикла, що всі танцюють під її дудку.
Він зітхнув, але не став сперечатися.
— І що нам робити?
— Жити своїм життям, — я поклала руку йому на плече. — Навідувати твою маму — але не за її розкладом, а коли у нас є бажання і можливість. Допомагати їй — але не ставати її прислугою.
— А вона не погодиться, — похмуро зауважив Влад.
— Спочатку — ні. Будуть образи, істерики, маніпуляції. Але якщо ми будемо твердими й послідовними, вона зрештою прийме нові правила.
— Або не прийме, — він невесело усміхнувся.
— Тоді це її вибір, — я стиснула його руку. — Владе, я не прошу тебе відмовитися від мами. Просто давай розставимо пріоритети. Ми з тобою тепер родина.
Він довго мовчав, а потім раптом сказав:
— А знаєш, ти права. Я надто звик потурати мамі. Все життя так.
— І як тобі від цього?
— Втомився, — несподівано чесно відповів він. — Постійно відчуваю себе винним.
— Ось саме, — я посміхнулася. — А так жити не можна.
Він припаркувався біля нашого будинку.
— Гаразд, я поїхав, обіцяв мамі повернутися.
— Звичайно, — я кивнула. — Тільки… може, не на весь день?
Він усміхнувся вперше за день.
— Я буду до вечері.
І, знаєте, він дійсно повернувся до вечері. А наступного тижня ми вперше за весь час шлюбу поїхали на озеро — удвох, без свекрухи й друзів.
Альбіна Сергіївна телефонувала кілька разів, скаржилася на здоров’я, натякала на свою безпорадність, але Влад був твердий: «Мама, ми зараз відпочиваємо. Завтра я заїду до тебе ненадовго».
І знаєте що? Нічого поганого з нею не сталося! Вона не злягла.
Звичайно, протистояння тривало ще довго. Альбіна Сергіївна то ображалася й не розмовляла тижнями, то влаштовувала показові напади слабкості, то намагалася тиснути на Влада через родичів.
Але ми були послідовні: навідували її за своїм графіком, допомагали, коли дійсно було потрібно, але не дозволяли собою маніпулювати.
І з кожним місяцем ставало трохи легше. Ні, свекруха не перетворилася на добру фею й не визнала свою неправоту — такого в житті не буває.
Але вона зрозуміла, що старі методи більше не працюють. І почала шукати нові способи отримувати увагу: стала більше спілкуватися з подругами, навіть завела кота.
А ми з Владом нарешті почали будувати нашу власну родину. За своїми правилами.
Мені тоді здавалося, що я права… І дійсно виявилася права. Іноді потрібно просто відстояти своє, навіть якщо це викликає бурю емоцій у інших. Адже тільки так ми можемо створити здорові стосунки — засновані не на почутті провини й маніпуляціях, а на взаємній повазі.
