Моє життя з чоловіком Олегом нагадувало ідеально налаштований механізм. Ми обидва працювали в аналітичних центрах, цінували тишу, вечірні читання книг і наш маленький ритуал — суботню каву на балконі з видом на київські каштани. Наша квартира була нашою фортецею, де кожна річ мала своє місце, а повітря було просякнуте спокоєм.

Моє життя з чоловіком Олегом нагадувало ідеально налаштований механізм. Ми обидва працювали в аналітичних центрах, цінували тишу, вечірні читання книг і наш маленький ритуал — суботню каву на балконі з видом на київські каштани. Наша квартира була нашою фортецею, де кожна річ мала своє місце, а повітря було просякнуте спокоєм.

Все змінилося одного вівторка, коли на екрані мого телефону висвітилося ім’я «Тітка Люба». Ми не спілкувалися років п’ять, відтоді як на похороні бабусі вона намагалася звинуватити мою маму в неправильному розподілі спадкових сервізів.

— Ірочко, сонечко, ти мене чуєш? — голос тітки був наповнений такою кількістю штучного меду, що мені захотілося прополоскати горло. — Ой, як ти там? Кажуть, ви в Києві великі люди, квартири, машини… А у нас тут, знаєш, занепад. Завод стоїть, молодь спивається.

Я відчула, як у потилиці починає пульсувати знайомий біль. Тітка Люба ніколи не дзвонила просто так.

— Ірочко, у мене до тебе величезне прохання, по-родинному. Мій Дімочка, золота дитина, закінчив коледж. Диплом отримав! Але ж ти розумієш, у нашому болоті йому не світить нічого, окрім як паркани фарбувати. Він хоче в столицю, до світла, до можливостей! Можна він у тебе перекантується тиждень-два? Поки роботу знайде, поки в гуртожиток від фірми заселиться. Він хлопчик тихий, як мишка, на підлозі поспить, мисочку супу з’їсть — і все. Не кидай рідну кров на поталу долі!

Я подивилася на Олега. Він підняв брову, вже розуміючи напрямок розмови. Я вагалася. З одного боку — наш спокій. З іншого — моральний тиск «рідної крові», який у нас в сім’ї завжди був головним інструментом маніпуляції.

— Ну… на тиждень-два можна, — здалася я. — Але тільки доки не знайде роботу.

Це була моя перша і головна помилка в аудиті цього ризикованого проекту.

Дмитро з’явився в п’ятницю ввечері. На «тиху мишку» він не був схожий навіть здалеку. Це був дебелий хлопець років двадцяти двох із самовпевненим поглядом і величезною сумкою, з якої стирчали дроти.

— О, здоров, родичі! — гукнув він замість привітання, заходячи в нашу стерильно чисту вітальню в брудних кросівках. — Ну і хата у вас. Маман казала, що ви багаті, але щоб так…

Замість того, щоб розпаковувати сорочки для співбесід, Дмитро насамперед почав витягати свою ігрову приставку. Наш стильний журнальний столик із дорогого скла миттєво був захаращений джойстиками, банками з-під дешевих енергетиків та пакетами з чипсами.

Перший вечір став прелюдією до катастрофи. Ми з Олегом планували повечеряти в тиші, але Дмитро без запрошення сів за стіл. 

— О, макарони з креветками? А м’яса немає? Я без м’яса не наїдаюся, маман завжди мені котлети смажила.

Він з’їв порцію, розраховану на двох, і навіть не прибрав за собою тарілку. На моє зауваження він лише здивовано кліпнув очима: — Тьоть Ір, та я ж гість. Відпочину трохи з дороги, потім допоможу.

«Потім» не настало ні через день, ні через тиждень.

Минуло три тижні. Термін «тиждень-два» розчинився в повітрі, як запах його немитих шкарпеток, який тепер став постійним супутником нашої вітальні. Дмитро не спав на підлозі. Вже на другу ніч він перебрався на наш єдиний ортопедичний диван у вітальні, розклавши його так, що прохід до кухні перетворився на смугу перешкод.

Його графік був ідеальним для того, хто не збирається нічого змінювати. Він прокидався о дванадцятій дня, коли ми з Олегом уже були по лікті в робочих звітах. Першим ділом він йшов у ванну, де проводив годину, виливаючи мій дорогий кондиціонер для волосся та лишаючи після себе болото на підлозі.

— Дімо, ти відправив резюме в ту логістичну компанію? — запитала я одного разу, намагаючись зберегти рештки спокою. 

— Та ну, тьоть Ір. Там умови рабські. Кажуть, треба в офісі сидіти з дев’ятої. У мене від такого графіка мізки плавляться. Я ж творча людина, мені треба фріланс, щоб іксбокс під рукою був. Я чекаю, поки знайомий скине посилання на одну тему…

«Тема» виявилася грою в онлайн-казино та стрімінгом, де він намагався коментувати ігри, збираючи три глядачі за ніч. Весь цей час він харчувався виключно з нашого холодильника. Я почала помічати, що продукти, які я купувала на тиждень, зникали за два дні. Мій улюблений пармезан, хамон для салатів, дорогі йогурти — все поглиналося цим «бідним родичем» у промислових масштабах.

Коли Олег спробував поговорити з ним про оплату комунальних послуг, Дмитро зробив обличчя скривдженої сироти. 

— Дядь Олег, ну ви чого? Я ж тільки на ноги стаю. Ось зароблю на стрімі — все поверну. Невже вам для рідні шкода пари кіловат? Ви ж за день заробляєте більше, ніж моя мама за місяць!

Це була класична маніпуляція — соромити успішного за його успіх.

Через три місяці наше життя перетворилося на пекло. Ми з Олегом перестали розмовляти між собою, бо будь-яка розмова зводилася до присутності Дмитра в сусідній кімнаті. Наші вечірні посиденьки, наша свобода — все було принесене в жертву «тихому хлопчику».

Одного вечора я сіла за стіл і відкрила банківський додаток. Я вирішила провести реальний фінансовий аудит «проекту Дмитро».

Результати мене шокували:

1. Харчування: Ми стали витрачати на їжу на 12 000 гривень на місяць більше. За три місяці — 36 000.
2. Комунальні: Рахунки за воду та електрику зросли на 2 500 гривень щомісяця. Разом — 7 500.
3. Побутова хімія та дрібниці: Зникнення моїх кремів, шампунів та його вічна потреба в «новій бритві» — ще близько 4 000.
4. Збитки: Пропалена попелом оббивка дивана (він потайки курив у вікно) та зламана ручка в душовій кабіні.

Разом: майже 50 000 гривень. За ці гроші він міг би знімати непогану кімнату сам. Але навіщо, якщо є безкоштовний готель «Ірина та Олег» із повним пансіоном?

Я показала ці цифри Олегу. Він мовчки кивнув і сказав: 

— Або він іде завтра, або я переїжджаю в готель. Я більше не можу жити у власному домі як приживалка.

Точкою невороття став четвер. Я повернулася з роботи раніше через мігрень. Відчинивши двері, я ледь не впала від запаху дешевого пива та пересмаженої олії. У нашій вітальні, на нашому світлому дивані, сиділи троє невідомих мені молодиків. Вони іржали на весь голос, грали в приставку, а на підлозі стояли порожні пляшки.

— О, тьоть Ір, знайомся — це мої пацани з коледжу, теж у Київ приїхали долю шукати! — крикнув Дмитро, навіть не підводячись. — Ми тут трохи посидимо, не зважай. Зроби нам кави, а? Бо в нас закінчилася.

Я стояла і дивилася на пляму червоного кольору, яка повільно вбиралася в мій італійський килим. У цей момент у мені щось зламалося. Весь мій педагогічний такт, вся моя родинна ввічливість вилетіли в трубу.

— Вийшли. Всі. Зараз же. — сказала я пошепки, але цей шепіт був страшнішим за крик.

— Тьоть Ір, ну ти чого… — почав Дмитро.

— ТВОЇ РЕЧІ БУДУТЬ НА СХОДАХ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН! — заревіла я так, що хлопці підскочили з дивана.

Через п’ять хвилин «пацани» втекли. Дмитро залишився, але він миттєво включив свою головну зброю — телефон. Через хвилину мені вже дзвонила тітка Люба.

— Іро! Ти що робиш?! — казала вона так, що динамік хрипів. — Мені Діма все розповів! Ти його ганьбиш при друзях! Ти його на вулицю виставляєш! Теж мені киянка знайшлася! Зажерлася там? Це твоя рідня. У нього ж нікого немає!

Я слухала цей потік бруду і раптом відчула дивовижну легкість.

— Тьоть Люба, — спокійно перервала я її. — Аудит закінчено. Ваша «рідна кров» коштувала мені 50 тисяч гривень і пів року життя. Якщо ви так про нього турбуєтеся — забирайте його до себе або оплачуйте йому хостел. З цієї хвилини Дмитро для мене — сторонній перехожий.

Я вимкнула телефон і заблокувала її номер. Потім я підійшла до Дмитра, який сидів на дивані, чекаючи, що мамина істерика спрацює.

— Дімо, у тебе є десять хвилин. Збирай свій іксбокс. Якщо через десять хвилин ти будеш тут — я викликаю поліцію і заявляю про незаконне проникнення в житло.

— Ти не зробиш цього… — він невпевнено посміхнувся.

Я просто дістала телефон і почала набирати 102. Побачивши мої очі, він зрозумів — жарти скінчилися. Він почав гарячково запихати речі в сумку, щось бурмочучи про «жадібних багатіїв».

Коли двері за ним зачинилися, я зробила те, про що мріяла місяцями. Я відчинила всі вікна навстіж. Я викинула диванну подушку, на якій він спав. Я викликала клінінг-службу, щоб вони вимили квартиру від запаху чужого життя.

Ми з Олегом не розлучилися. Навпаки, ця криза зблизила нас. Ми винесли з цієї історії важливий урок: родинні зв’язки — це не індульгенція на паразитизм.

Тітка Люба обдзвонила всіх родичів, розповідаючи, яка я потвора. Половина родини зі мною тепер не розмовляє. Але, знаєте, що? Мій аудит показав, що це — чистий прибуток. Разом із Дмитром з мого життя зникли всі токсичні люди, які згадували про мене лише тоді, коли їм щось було потрібно.

Зараз субота. Ми з Олегом п’ємо каву на балконі. У вітальні стоїть новий диван. Тихо. Чисто. І жодного запаху енергетиків.

Урок від Ірини: Якщо до вас проситься родич «на тиждень», одразу ставте чіткий дедлайн і фіксуйте фінансові умови. А краще — допоможіть йому грошима на перший тиждень хостела. Це вийде значно дешевше, ніж ремонт квартири та відновлення власної нервової системи. Пам’ятайте: справжня родина поважає ваші кордони, а паразити — лише вашу безвідмовність.