— Мої діти вже ділять мою квартиру, вибираючи колір стін і викидаючи мої старі фотографії, поки я ще жива. Вони вважають мене безпомічною, яка лише заважає їхньому прогресу. Але вони не знають, що я вже підписала договір довічного утримання з тим самим самотнім сусідом-пенсіонером, якого вони називали “диваком”. Подивимося, хто з нас насправді вміє рахувати кроки до фінішу.
Маргариті Степанівні було сімдесят п’ять, і вона володіла тим, що в сучасному Києві вважалося одночасно і благословенням, і смертним вироком — просторою «сталінкою» на три кімнати в самому центрі, біля Оперного театру. Високі стелі з ліпниною, дубовий паркет, що пам’ятав ще кроки її батьків, і вікна, які виходили в тихий дворик, де пахло жасмином.
Для її дітей, Максима та Ірини, ця квартира давно перестала бути «маминим домом». Вона стала «об’єктом нерухомості з високим інвестиційним потенціалом». Останні пів року їхні візити нагадували нальоти саранчі. Вони приходили не з пирогами чи запитаннями про здоров’я, а з лазерними рулетками та дизайнерськими каталогами.
— Мамо, ну подивися на цей сервант! — Ірина з гуркотом відчинила дверцята антикварної шафи, де зберігався кришталь. — Це ж збірник пилу! У сучасному інтер’єрі тут має бути відкритий простір. Ми з Максом порахували: якщо знести цю перегородку і об’єднати кухню з вітальнею, орендна вартість зросте вдвічі. Цих грошей тобі вистачить на елітний пансіонат під Києвом. Там сосни, мамо! Там дихати легше, ніж у цьому склепі.
— А мої книги? Мої фотографії? — Маргарита Степанівна притиснула до грудей пожовклий знімок чоловіка.
— Ой, мамо, не роби драму, — подав голос Максим, роблячи позначки олівцем прямо на шпалерах. — Ми все відскануємо. Скинемо на флешку. Навіщо тобі ці пильні рами? Це минуле століття. Тобі треба жити майбутнім, а майбутнє — це комфорт і медичний догляд.
Маргарита дивилася на своїх дітей і бачила в їхніх очах не любов, а калькулятор. Вони вже подумки продали її життя, запакували його в коробки і виставили на смітник.
Єдиною людиною, яка не хотіла нічого міняти в житті Маргарити, був Петро Якович, сусід із квартири навпроти. Він був колишнім бібліотекарем, ходив у старому, але бездоганно чистому піджаку і розмовляв так, ніби цитував класиків. Він теж був самотнім — дружина померла багато років тому, а дітей Бог не дав.
Петро Якович заходив до неї майже щовечора. Він приносив свіжу газету, мішечок яблук зі своєї невеликої дачі або просто цікаву книгу. Вони годинами пили чай на старій кухні, обговорюючи не ціни на газ, а поезію Срібного віку.
— Маргарито, ваші діти знову обговорювали перепланування в під’їзді, — тихо сказав він одного разу, розливаючи заварку. — Максим питав мене, чи не хочу я викупити частину коридору, коли ви «переїдете».
— Вони не питають мене, Петре. Вони ставлять перед фактом. Кажуть, що я стала забудькувата, що можу лишити газ увімкненим… Роблять із мене божевільну, щоб швидше отримати ключі.
Максим та Ірина відверто зневажали Петра Яковича.
— Знову цей дивак у тебе? — фиркала Ірина. — Мамо, він же просто крутиться поруч, щоб після твоєї смерті розширити свій книжковий склад. Він такий же мотлох, як і ця квартира. Гляди, ще поцупить щось із твого срібла.
Терпіння Маргарити Степанівни луснуло, коли Максим приніс додому договір дарування і викликав «свого» нотаріуса, щоб «швидко все оформити, поки мама в настрої». Вони вже навіть замовили машину для вивозу меблів на наступний вівторок.
У призначений день Максим та Ірина прийшли в квартиру, очікуючи побачити покірну жінку. Але Маргарита Степанівна зустріла їх у вітальні, вдягнена у свою кращу сукню і з перловими намистами. Поруч із нею за столом сидів Петро Якович і молодий серйозний чоловік із товстою текою документів.
— Мамо, ми поспішаємо, підпиши тут і тут, — Максим розгорнув папери. — Вантажники будуть завтра о дев’ятій. Почнемо зі спальні
. — Завтра о дев’ятій я планую снідати на балконі й слухати птахів, — спокійно відповіла Маргарита. — Меблі залишаються. Як і я. Ознайомтеся, будь ласка, з цим документом. Це копія, оригінал уже в реєстрі.
Ірина вихопила папери. Її очі почали бігати по рядках, а обличчя вкрилося червоними плямами.
— Що це? Договір довічного утримання?! На кого?! На цього… бібліотекаря?!
— Саме так, — підтвердив молодий чоловік, який виявився незалежним нотаріусом. — Маргарита Степанівна передала право власності на квартиру Петру Яковичу. Натомість він зобов’язується забезпечувати їй побутовий догляд, купувати ліки, оплачувати комунальні послуги та — головне — забезпечити їй довічне проживання без будь-яких змін у квартирі. У разі смерті одного з них, квартира не може бути відчужена протягом ще десяти років.
— Ти з глузду з’їхала! — закричав Максим, розмахуючи руками. — Ти віддала майно на мільйон доларів сусіду за миску супу?! Ми — твої діти! Це наше право!
— Ваше право — це пам’ятати про мій День народження, — відрізала Маргарита. Голос її був твердим, як ніколи. — Петро Якович за цей рік зробив для мене більше, ніж ви за останні десять років. Він знає, від якої таблетки мені стає краще, а від якої — гірше. Він знає, що я люблю слухати оперу по неділях. А ви знаєте лише вартість квадратного метра в цьому районі. Ви хотіли здати мене в утиль, як цей сервант. Що ж, тепер цей сервант належить людині, яка його цінує.
— Ми подамо в суд! Ти несповна розуму! — верещала Ірина.
— Подавайте, — посміхнулася Маргарита. — Нотаріус має відеозапис нашої бесіди, а також висновок психіатра, зроблений вчора. Я при повному розумі. Я просто нарешті зрозуміла, що родина — це не про кров. Родина — це про присутність.
Діти вилетіли з квартири, грюкнувши дверима так, що з ліпнини посипався пил. Маргарита Степанівна заплющила очі й видихнула.
Коли в під’їзді затихли кроки дітей, у квартирі вперше за довгі місяці настала тиша, яка не тиснула на вуха, а обіймала за плечі. Петро Якович мовчки пішов на кухню і поставив чайник.
— Маргарито, ви впевнені? — запитав він, повернувшись. — Вони ж вам спокою не дадуть.
— Тепер дадуть, Петре. Вони люблять гроші більше, ніж ненавидять мене. А оскільки грошей тут для них більше немає, вони знайдуть собі іншу жертву. А ми з вами… ми просто будемо жити.
Протягом наступних семи років Петро Якович став для неї більше ніж сусідом. Він був її захисником, її співрозмовником, її справжнім братом по духу. Він витирав пил із фотографій її чоловіка, він навчився готувати її улюблений гарбузовий суп, і він ніколи, жодного разу не заїкнувся про те, щоб щось змінити в домі.
Діти більше не приходили. Вони не вміли спілкуватися, коли на кону не стояла вигода. Максим переїхав до іншого міста, Ірина намагалася судитися, але швидко здалася, зрозумівши, що документи складені бездоганно.
Маргарита Степанівна пішла тихо, уві сні, у власній спальні, на тому самому ліжку, де народилася. Петро Якович був поруч. Він не продав квартиру після її смерті. Він не став там господарем-багатієм.
Він зробив у вітальні приватну бібліотеку, де зберігалися книги Маргарити та його власні. Щовечора він вмикав торшер біля її улюбленого крісла, наче вона все ще була там. На стіні так і залишилися фотографії — старі, пожовклі, у рамках. Петро Якович знав: справжня цінність квартири була не в її локації, а в тому, що вона стала прихистком для двох душ, які змогли розгледіти людину за метрами і стінами.
А діти? Вони отримали свою «флешку з фотографіями». Тільки от біда — вони її десь загубили під час чергового переїзду в «комфортне майбутнє». Бо пам’ять — це те, що тримаєш у руках, а не те, що зберігаєш у хмарі.
