— Це мої діти, — кивнула Зоя. — Петра у п’ятнадцять привела у світ, Ваську — у шістнадцять, а Сашку всього три роки. Раз так вийшло, що я тут прописана, діти мають бути зі мною. То ж, Валентино Петрівно, потрібно буде вміститися. А маму я запросила, щоб вона мені з дітьми допомагала. Вам, до того ж, клопоту менше.
Нова дівчина сина Валентині сподобалася. Молода, симпатична. Привітна, до того ж. Завжди у доброму настрої та з eсмішкою. Навіть сама Валентина часом буває без настрою на сина — то машину запустив, то велику суму на дрібниці витратив… А Зоя — ні. Завжди розуміюча, тільки й чути:
— Борю, я все розумію, ти не хотів. Мабуть, це для тебе важливо. Давай за твій кредит, який ти на автомобіль брав, я заплачу. Працюю ж…
А Валентина сама не своя. Думає, впустить Борис таку партію, потім приведе додому незрозуміло кого, Валентині важко буде. Ось у сусідки знизу син одружився і дружину додому привів. А потім виявилося: та на десять років старша за сина, та ще й дитину має. От тепер вони всі й живуть у Тетяни Михайлівни, ждуть не дочекаються, коли та в інший світ відійде, та квартиру свою їм залишить. Тому Валентина одразу почала синові натякати на можливість серйозних стосунків із Зоєю, щоб створити міцну сім’ю.
— Чим тобі не дружина? Вродлива, лагідна. Молода, до того ж. Ще й грошей не просить… — умовляла сина Валентина. — Якщо тобі моя думка важлива, то мене Зоя повністю влаштовує.
— А де жити? Зоя знімає кімнату з подругами, а мені й з тобою непогано, — відкушуючи великий шматок пирога, пробурмотів Борис.
Сорокарічний чоловік мав за плечима один шлюб, у якому пробув усього місяць, і той був майже двадцять років тому. Тоді новоспечена дружина поставила умову, або вони починають жити окремо від Валентини Петрівни, або вона подає на розлучення. Звичайно, Борис обрав маму, а тому колишня дружина пішла геть. З тих пір минуло багато років, і в житті чоловіка з’являлися одна за одною різні жінки. Але зазвичай до знайомства з мамою справа не доходила.
Борис був невеликим начальником на своєму заводі, мав непоганий автомобіль і солідну зовнішність, на яку звертали увагу жінки. Але Валентина мріяла про онуків, про що не забувала нагадувати синові.
— Можете й у нас пожити, — кивнула на колишню дитячу кімнату Валентина Петрівна. — Квартира велика, не надто й тісно у нас. Я залишуся поки у своїй кімнаті, а там подивимося.
Дивитися довелося недовго. Зоя переїхала через тиждень після цієї розмови, і майже одразу Борис викликав матір на розмову.
— Мамо, ми із Зоєю не можемо жити у кімнаті з вікнами на північ. Треба б помінятися. Давай ти в маленьку кімнату переїдеш, а ми у твою.
— Чого це не можете? — підняла брови Валентина. — Я все життя у цій кімнаті живу. — Зоя на вихідних шиє на замовлення, їй світло потрібне. До того ж дохід додатковий… — невпевнено почав Борис. — Зараз ось Зоя сукню собі шиє. І до речі, я, за твоєю порадою, запропонував їй розписатися.
— І? — запитала мати.
— На п’ятнадцяте число призначили реєстрацію.
— Весілля будете робити? Якщо розраховуєте на мою допомогу, то я не допоможу. Я й так пустила вас пожити, — знизала плечима Валентина Петрівна.
Борис похитав головою.
— Зоя сказала, ніякого весілля, тільки гроші переводити. А потім ще за кредити платити… Гроші й так потрібні, не до святкування.
Валентина схвально кивнула. А потім подумала і погодилася переїхати у маленьку кімнату.
— Зрештою, — міркувала вона, — я у кімнаті тільки сплю. Основний час проводжу або на кухні, або ж у вітальні, за телевізором. Нехай вже молоді у сонячній кімнаті облаштовуються.
На тому й постановили. Зоя швидко облаштувала сімейне гніздечко на свій смак. Валентина ревно дивилася, як молоді знімають старі шпалери, міняють штори з бежевих на яскраво-червоні й заносять величезний, схожий на чорнильну кляксу, диван.
— А швейна машинка? — уточнила Валентина Петрівна.
— Так вона маленька, ручна, — посміхнулася Зоя. — У коробці лежить, у шафі.
Валентина насупилася. Хіба не обдурила її новоспечена невістка своїми розмовами про швейне хобі — тільки для того, щоб переселити матір у крихітну кімнату з видом на сміттєві баки? Але Зоя була така ввічлива й мила, що всі підозри розсипалися самі собою.
— Я вам чай приготувала і кекс — купила, коли їхала з роботи. З ожиною, — продовжувала посміхатися Зоя. — Вам, мамо, минулого разу з ожиною сподобався, і я знову вирішила купити.
— Дякую, люба, — зворушилася Валентина Петрівна. — Ти мені скажи, ви з Борисом поповнення не плануєте? Зоя почервоніла.
— Ви мені пробачте, звичайно… Але тут справа така. Незручно й сказати…
— Що таке? — Валентина Петрівна запідозрила, що у невістки проблеми зі здоров’ям. — Тобі ж усього-то двадцять три. Зоя, заїкаючись, розповіла про свої побоювання, що їй доведеться їздити в область, адже прописана вона у батьків у селі.
— Ах, ось у чому річ! — розсміялася Валентина Петрівна. — Ну так це ж не проблема, адже тепер ми одна сім’я. Завтра ж піду в ЖЕК і пропишу тебе у нашу квартиру.
Своє слово Валентина стримала, і вже наступного дня як господиня оформила для невістки прописку у квартирі. Зоя була така рада штампу з пропискою, що навіть спекла для свекрухи торт. Та, у свою чергу, не могла натішитися вдячною невісткою і постійно ділилася з сусідкою знизу подробицями життя з сім’єю сина.
— Та вже, не те що моя Лізка, — зітхала Тамара Сергіївна. — Спочатку все добре було, а як тільки з Сашком розписалися, так вона й привела сина свого Вовку. Квартира ж двокімнатна, в одній Сашко з Лізкою, в іншій Вовка, а мені тільки й місця, що на кухні.
— Не пощастило, — співчутливо обійняла подругу Валентина. — Та тільки моя Зоя не така. І готує, і миє… Слова зайвого мені не каже. Тільки мамо та мамо. Прописала її от нещодавно у нас.
— Це ти дарма, — похитала головою Тамара Сергіївна. — Я коли Лізку прописала, так вона зовсім іншою стала. Прибирання в домі взагалі припинила, тільки по телефону з подружками своїми тріщить.
Але Валентина Петрівна була впевнена, це син сусідки не таку дружину вибрав, а її невістка не така. Вона ще й онуків їй подарує, і у старості ноги мити свекрусі стане. Через тиждень після розмови з Тамарою Сергіївною до Валентини підійшов син.
— Мамо, я до тебе з серйозною розмовою.
— Що таке? — відклала в’язання Валентина Петрівна.
У маленькій кімнаті було завжди темно, і займатися в’язанням вона була змушена на кухні, де більше світла.
— Знаю, що у тебе гроші накопичені, може, ти мені їх даси? Зрозуміло, в борг! Хочемо будинок у селі купити. На іпотеку в місті все одно не вистачить, а так — хоч повітря свіже. Тобі, зрештою, не в коробці міській сидіти. А як діти підуть — поруч річка, ліс…. Краса. Що скажеш?
— І не знаю навіть, — розвела руками Валентина Петрівна. — Я в село не дуже хочу, мені й тут добре. Але раз треба грошей, можу дати. Лежать же без діла.
Сказано — зроблено. Отримавши від матері гроші, Борис негайно поїхав оформляти будинок. Виявилося, молоді заздалегідь придивлялися варіант, ще до розмови з матір’ю. І хоча тій це було неприємно, адже вона думала, що теж візьме активну участь у виборі покупки, нічого вдіяти було не можна.
— Ну нічого, може, там добрий будиночок, — лежачі ввечері на своєму ліжку у маленькій кімнаті, міркувала Валентина Петрівна. — Може, й справді дітей подарує Зоя, та й переїдуть вони у своє село. Я хоч тут сама поживу, втомилася я від цієї комунальної квартири.
Але мріям не судилося збутися. Наступного дня, коли Борис пішов на роботу, у двері подзвонили. На порозі стояла незнайома літня жінка, яка тримала за руку двох дітей. Ще одна дитина була захоплена тим, що малювала на стіні під’їзду.
— Ви до кого? — здивувалася Валентина, вирішивши, що милостиню цій компанії подавати не стане. — Хлопчику, не малюй на стіні!
— Та ми до Зої. Донька моя, Зоєчка, у вас тут живе. А ти, виходить, сваття моя, — посміхнулася жінка.
— Це до мене, — вибігши зі своєї кімнати, крикнула Зоя. — Мамо, заходьте.
Гостя відсунула Валентину Петрівну і ввалилася у передпокій.
— Це що це тут відбувається? — тільки й змогла вимовити Валентина, дивлячись, як троє незнайомих хлопчаків скидають брудні черевики й наперегонки забігають на кухню.
— Це, Валентино Петрівно, моя мама — Марія Анатоліївна. Познайомтеся, будь ласка. — А діти? Тільки не кажи, що твої, — сідаючи на пуфік, прошепотіла Валентина.
— Мої, — кивнула Зоя. — Петра у п’ятнадцять привела у світ, Ваську — у шістнадцять, а Сашку всього три роки. Раз так вийшло, що я тут прописана, діти мають бути зі мною. То ж, Валентино Петрівно, потрібно буде вміститися. А маму я запросила, щоб вона мені з дітьми допомагала. Вам, до того ж, клопоту менше.
— Борис знає? — обурилася Валентина.
— Ще ні, — струснула чубчиком Зоя. — Але, я впевнена, він мене любить і все зрозуміє. Про дітей він знає, хоч і не про всіх. Тим більше, я тут прописана, а значить маю право жити. Якщо вам щось не подобається, то можете переїхати в будинок у село.
— Що? — Ми з Борисом будинок в селі купили, на мене, до речі, оформили. По доброті душі можу вас туди пустити пожити.
Валентині Петрівні навіть не знайшлося, що сказати, і вона кинулася телефонувати Борису. На її подив, син усе підтвердив — виявилося, він давно знав про дітей, просто не хотів засмучувати маму. А що стосується будинку…
— Мамо, ну це ж у будь-якому разі наше спільне майно. Ми ж із Зоєю сім’я. До речі, хлопців я планую усиновити. Ти ж хотіла онуків — от тобі одразу готові, — пояснив Борис.
Обговорення ситуації на сімейній нараді результату не дало. Діти бігали і практично стояли на головах, свекруха постійно щось їла, без дозволу дістаючи з холодильника, а Зоя посміхалася посмішкою переможниці. Борис же взагалі тільки знизав плечима й ніби не бачив проблеми у тому, що мати переїде у село.
— Тобі там свіже повітря, а дітям хоч тут нормальна школа поруч. До того ж не подумай, що ми тебе виганяємо…
— Таки виганяєте, — виразно подивилася Валентина на Марію Анатоліївну, яка доїдала куплену днями палку домашньої ковбаси.
Цілий тиждень Валентина Петрівна намагалася звикнути жити у цьому домі, але потім усе-таки зібрала валізи і зі сльозами на очах залишила своє гніздечко. Будиночок у селі виявився не те щоб розвалиною, але до квартири зі зручностями йому було ой як далеко. Поплакавши, жінка взялася до справи. Завзяття їй було не зайняти, а тому вона без сторонньої допомоги переклеїла шпалери, повикидала дещо з меблів і взялася облаштовувати город.
За пару місяців вона й сама не помітила, як втягнулася, а через півр оку її неможна було відрізнити від сільських мешканок. Валентина й сама дивувалася, але їй настільки сподобалося жити у будинку на землі, що вона навіть зовсім перестала ображатися на Бориса й Зою.
— Та ти що, тут так добре, — телефоном розповідала своїй подружці, сусідці знизу, Валентина Петрівна. — Ліс поруч, річка. Люди чуйні. А повітря, повітря яке! Отже, жодного разу не пожалкувала, що піддалася на цю авантюру й переїхала. А ти в гості приїжджай, а краще переїжджай до мене — удвох веселіше, і робота краще робиться.
