— Ой, Насте, не хвилюйся ти так, — сказав я, Максим, обіймаючи її за плечі, поки ми стояли на балконі її квартири. Вечірнє сонце золотило дахи Львова, а вона дивилася кудись у далечінь, тримаючи в руках чашку чаю, що вже охолола.
— Мої батьки не з тих, хто довго тримає образу. Ну, зламала твоя мама крісло — то й що? Воно ж не з золота було. Хоча… чекай, воно коштувало, здається, тридцять тисяч. Але ж то дрібниці!
Настя повернулася до мене, її очі були великі й сумні, наче в цуценяти, яке наробило калюжу.
— Дрібниці? Максиме, твоя мама досі мені пишеr: «Настю, ми все зрозуміли, але крісло було італійське, з натуральної шкіри!»
А тато твій взагалі мовчить, наче я вкрала сімейний скарб. Я боюся, що наступного разу, коли я прийду до вас, мене навіть на поріг не пустять. Або пустять, але посадять на табуретку з кухні.
Я не втримався й засміявся, уявляючи ту сцену. Моя мама, пані Ірина, з її ідеальним зачіскою й перловим намистом, сидить за столом і дивиться на Настю, як на злочинницю. А тато, пан Василь, в своєму кабінеті й бурмоче щось про «молодь без поваги до речей».
— Слухай, давай я тобі розповім, як усе було. Може, в історії це здасться не таким страшним, а навіть кумедним. Бо, чесно кажучи, той вечір був як з комедійного фільму. Згадаймо все по порядку.
Настя зітхнула й сіла на край балкона, підібгавши ноги.
— Гаразд, розказуй. Але детально. Може, хоч посміюся.
Я присів поруч і почав розповідь, намагаючись згадати кожну дрібницю, бо той день справді запам’ятався надовго.
Все почалося два тижні тому, коли ми з Настею вирішили, що пора знайомити батьків. Ми зустрічалися вже півроку, і все йшло чудово: прогулянки парком, кіно, поїздки на озеро.
Але батьки — то окрема історія. Мої — типова середнього класу сім’я: мама вчителька на пенсії, тато інженер у фірмі з будівництва. Живуть у двоповерховому будинку на околиці міста, з садом і гаражем
. А Настина мама, тітка Оля, — то взагалі ураган в людській подобі. Вона вдова, працює перукарем, і в неї енергії на трьох. Настя завжди розповідала, як мама може за годину переставити всю меблі в квартирі, бо «енергія фен-шуй не тече».
— Мамо, ти ж не будеш там влаштовувати цирк? — запитувала Настя, коли ми їхали до моїх батьків. Ми сиділи в моїй старенькій «Шкоді», тітка Оля на задньому сидінні з пакетом пирогів і пляшкою.
— Який цирк, дитино? — обурилася тітка Оля, поправляючи яскраву хустку на голові. Вона була вбрана в квітчасту сукню, наче на фестиваль, і з великими сережками-кільцями.
— Я йду знайомитися з майбутніми сватами! Треба ж показати, яка в Насті мама. А ти, Максиме, не хвилюйся. Я культурна жінка. Читала про етикет.
— Від кого? — перепитав я, дивлячись у дзеркало заднього виду.
— Мамо, просто сиди спокійно. І не розповідай свої історії про тата й рибалку.
— Чому? То ж смішно! Як він упав у воду з човна, бо сом його потягнув!
Я посміхнувся, але в душі вже передчував, що вечір буде незабутнім.
Коли ми приїхали, мої батьки вже чекали. Мама відкрила двері з широкою посмішкою, в елегантній блузці й спідниці. Тато стояв позаду, в сорочці з краваткою, хоч удома зазвичай ходить у светрі.
— Добрий вечір! Заходьте, дорогі гості! — сказала мама, обіймаючи Настю. — Я так рада вас бачити. А ви, певно, пані Ольга?
Чула стільки хорошого!
Тітка Оля ступила в хату, оглядаючи все навколо: кришталеву люстру, паркетну підлогу, картини на стінах.
— Ой, яка краса! — вигукнула вона. — У вас тут як у музеї! А я принесла пироги з вишнями. Сама пекла.
— Дякуємо, дякуємо, — кивнув тато, беручи пакет. — Проходьте до вітальні. Ми накрили стіл.
Вітальня в нас велика, з каміном, диваном і тим самим кріслом — гордістю мами. Воно було італійське, дизайнерське, з м’якою шкірою кольору слонової кістки, високою спинкою й різьбленими ніжками.
Мама купила його на розпродажі в Мілані, коли їздила в подорож. «Це не просто крісло, — казала вона. — Це інвестиція в комфорт!» Коштувало воно, як я вже згадував, тридцять тисяч гривень, що для нас було чимало.
Ми сіли за стіл: салати, м’ясо, овочі. Розмова почалася з дрібниць — погода, робота.
— То ви, пані Ольго, перукар? — запитала мама, наливаючи чай.
— Ага, вже двадцять років! — відповіла тітка Оля, жуючи пиріг. — Я таких зачісок наробила — зірки б позаздрили. От недавно одну клієнтку робила на весілля, то вона сказала: «Олю, ти чарівниця!» А я кажу: «То не я, то ножиці!» Ха-ха!
Тато посміхнувся в вуса.
— Цікаво. А я от інженер. Будуємо мости. От недавно один проект закінчили — через річку.
— Ой, мости! — оживилася тітка Оля. — Мій покійний чоловік теж мости будував. Тільки метафоричні. Він був поетом-аматором. Писав вірші про кохання. От послухайте: «Ти — мій міст через прірву самотності…» Красиво, правда?
Настя штовхнула маму під столом.
— Мамо, не зараз.
Але тітка Оля вже розійшлася.
— А чому не зараз? Сватам треба знати, яка в нас сім’я культурна! Максиме, а твої батьки вірші пишуть?
Мама чемно посміхнулася.
— Ні, я більше по господарству. А Василь — по техніці.
Розмова текла, але я помітив, як тітка Оля крутиться на стільці, наче їй незручно.
— Ой, щось стілець твердий, — сказала вона раптом. — А от те крісло в кутку — то ж мрія! Можна я туди пересяду? Бо спина болить після роботи.
Мама закліпала очима.
— Ну… то наше найкраще крісло. Воно для особливих гостей. Але якщо хочете…
— Ой, дякую! — тітка Оля вже встала й попрямувала до крісла. Вона сіла, відкинулася назад і зітхнула з насолодою. — Оце я розумію! Наче в хмарах! Ірина, де ви таке взяли? Воно ж як трон для королеви!
Мама почервоніла від компліменту.
— В Італії. Дизайнерське. Дуже делікатне, треба обережно.
— Обережно? — перепитала тітка Оля, крутячись у кріслі. — Та я ж легка, як пір’їнка! Дивіться, як воно крутиться!
Вона штовхнулася ногами й закрутилася, наче на каруселі. Ми всі завмерли.
— Мамо, не треба! — вигукнула Настя.
Але було пізно. Крісло скрипнуло, ніжка хруснула, і тітка Оля з гучним «Ой!» полетіла на підлогу. Крісло перекинулося, спинка тріснула, а шкіра порвалася в одному місці.
Запала тиша. Тітка Оля лежала на килимі, дивлячись у стелю.
— Ой, мамо… — прошепотіла Настя, ховаючи обличчя в долонях.
Мама моя підскочила, як ужалена.
— Боже мій! Крісло! Воно ж… воно ж нове!
Тато встав, підійшов і допоміг тітці Олі піднятися.
— Ви не вдарилися? — запитав він стурбовано.
— Та ні, я міцна! — відмахнулася тітка Оля, обтрушуючи сукню. — Але крісло… Ой, вибачте! Я не хотіла. Воно таке слизьке виявилося. Може, ніжки слабкі?
Мама стояла, тримаючи руки біля рота.
— Воно не слизьке! Воно італійське! Тридцять тисяч! Як тепер… Василь, подивися!
Тато оглянув уламки.
— Ніжка відламалася чисто. Спинка тріснула. Можна полагодити, але… це ж антикваріат майже.
— Антикваріат? — здивувалася тітка Оля. — Ой, то я взагалі героїня! Зламала історію! Але не хвилюйтеся, я заплачу. Скільки там? Тридцять? У мене є заощадження на чорний день. От він і настав — чорний день для крісла!
Настя підбігла до мами.
— Мамо, як ти могла? Ми ж тільки прийшли!
— Дитино, то ж випадково! Я хотіла показати, як я граціозна. А воно… хрясь!
Я намагався не сміятися, але кутики губ тремтіли.
— Мамо, тату, це ж не навмисно. Давайте заспокоїмося. Може, чаю?
Але мама моя вже сіла на диван, витираючи сльози серветкою.
— Я так його любила… Воно нагадувало мені про Мілан. Про ті вулички, кав’ярні…
Тітка Оля підійшла й обійняла її.
— Ірино, не плачте! Я вам нове куплю. Ще краще. З масажем! Або з підігрівом. У мене подруга в меблевому працює, скаже знижку.
Тато тим часом підняв крісло й поставив у куток, підперши книгами.
— Ну, вечеря ж не закінчена. Давайте їсти. А про крісло подумаємо завтра.
Але атмосфера змінилася. Мама мовчала, тато бурмотів щось про «якість сучасних меблів», Настя червоніла, а тітка Оля намагалася розрядити ситуацію анекдотами.
— Знаєте, в мене вдома теж був випадок. Мій кіт стрибнув на шафу, а шафа впала. І що? Ми сміялися! Бо речі — то речі, а люди — головне.
Мама зітхнула.
— Можливо. Але це було особливе крісло.
Вечеря тягнулася, як жуйка. Тітка Оля розповідала історії: про свою молодість, про Настю в дитинстві.
— От Настя в п’ять років сказала: «Мамо, я вийду заміж за принца!» А я кажу: «Доню, принци на конях, а в нас — на трамваях». Ха-ха!
Нарешті ми встали з-за столу. Тітка Оля подякувала за гостинність.
— Дякуємо, свати! Було чудово. Крім крісла, звісно. Обіцяю, компенсую.
Мама кивнула, але очі були сумні.
— Добре. Бувайте.
Коли ми їхали назад, в машині панувала тиша. Настя дивилася у вікно.
— Мамо, ну чому ти завжди так? — нарешті сказала вона.
— Дитино, то ж не спеціально! Я нервувала. Хотіла справити враження.
Я втрутився.
— Та все буде добре. Мої батьки відійдуть. Мама просто ще не відійшла.
Але Настя похитала головою.
— Я боюся, що тепер вони мене не приймуть. «Донька такої мами — то ризик».
Тітка Оля зітхнула ззаду.
— Не бійся. Я все виправлю. Завтра поїду до них з новим кріслом.
— Ні! — закричали ми з Настею одночасно.
Але тітка Оля вже мала план.
Наступного дня я прокинувся від дзвінка мами.
— Максиме, приїжджай швидше! Тут твоя… свекруха з вантажівкою!
Я примчав за півгодини. Біля будинку стояла вантажівка, а тітка Оля командувала двома вантажниками.
— Обережно! Це німецьке крісло! З ортопедичною спинкою!
Мама стояла на порозі, розгублена.
— Ольго, що це?
— Вибачення! — вигукнула тітка Оля. — Я купила нове. Краще за старе. Сідайте, пробуйте!
Вантажники внесли величезне крісло — сучасне, з кнопками, шкіряне, чорне.
Тато вийшов подивитися.
— Скільки це коштувало?
— Не важливо! — відмахнулася тітка Оля. — Головне — мир у сім’ї. А тепер давайте чай пити. Я принесла тістечка.
Мама сіла в нове крісло, натиснула кнопку — воно почало масажувати.
— Ой… приємно.
Тітка Оля підморгнула.
— Бачили? Я ж казала. А старе ми полагодимо й поставимо в гараж. На пам’ять.
З того дня все змінилося. Мої батьки полюбили тітку Олю за її енергію. Мама тепер дзвонить їй за рецептами, тато радиться про сад. А крісло? Нове стало улюбленим. Старе стоїть у кутку, з табличкою «Зламане коханням».
Настя, слухаючи мою розповідь, почала сміятися.
— То ось як усе склалося? А я думала, твої мене ненавидять.
— Ні, вони тебе обожнюють. І маму твою теж. Кажуть: «З такою свекрухою не засумуєш».
Вона обійняла мене.
— Дякую, що розповів. Тепер не боюся.
А я подумав: життя — як те крісло. Іноді ламається, але завжди можна полагодити. Або купити нове.
Наталія Веселка
