Над селом Вербівка вже зійшла перша зірка – та, що віщує Різдво і збирає родини за столом. У великій, щедро прибраній хаті сім’ї Ковалів панувала урочиста тиша, овіяна ароматами 12 пісних страв.
Дідух стояв на покуті, немов мовчазний вартовий родинного добробуту.
За довгим столом, вкритим вишитою скатертиною, сиділи всі: статечний господар Петро, його дружина, владна й до певності консервативна Марія Іванівна (свекруха), їхній син, мовчазний та вічно заклопотаний Іван, та його дружина, молода й рішуча Оксана, з двома дітьми.
Вечеря розпочалася з традиційної молитви, а потім – кутя. Їли повільно, дотримуючись старовинного звичаю «тихої вечері».
Але тиша ця була оманливою. Між Оксаною та Марією Іванівною вже давно висіла невидима, липка напруга. Вони жили разом п’ять років, і п’ять років молода господиня відчувала себе наче гостем у власному домі.
Кожен рух, кожна думка Оксани зустрічала або мовчазне осудження, або ж різку, але завжди “з найкращими намірами”, критику свекрухи.
Оксана, донька вчительки та інженера, привезла у цю сільську хату свої міські звички, але натрапила на кам’яну стіну “так робили наші матері і баби”.
Аж ось, за столом, коли Марія Іванівна вкотре важко зітхнула, дивлячись на те, як Оксана ріже вареник (бо, мовляв, “наші предки різали його вздовж, а не впоперек”), терпець Оксани урвався.
Після узвару, коли Іван і Петро відвернулися, обговорюючи завтрашній похід до церкви, Оксана повільно опустила ложку. Її голос, зазвичай м’який, прозвучав у цій тиші несподівано дзвінко.
-Маріє Іванівно, я хочу Вам дещо сказати.
Свекруха, яка саме збиралася читати нотацію дітям за гучний шепіт, різко підняла голову. Її обличчя враз стало крижаним.
-Донечко, на Святвечір заведено говорити про народження Христа і бажати миру, а не…
Оксана: А не жити у сварках, правда? І не ділити один дім, коли нам тут, знаєте, вже тісно. Іван мовчить, але я – ні.
Марія Іванівна відкинулася на спинку стільця, немов від удару, а Петро та Іван застигли, обернувшись. Навіть діти витріщили очі на них.
Оксана: Ви завжди любили Літню Кухню. Ви ж самі казали, що там піч краща, що для консервації вона ідеальна, і повітря там свіжіше, і світла більше. А Хата наша – велика. Нам, молодим, потрібно більше простору. Дітям потрібна окрема кімната.
Вона вказала поглядом на невеличку, але добротну споруду у дворі, яку тут називали “хатиною” або “літньою кухнею”, але яка була цілком придатна для життя, мала світло і, при бажанні, могла бути опалена.
Оксана: Може б, Ви вже перебралися жити в Хатину? Там тихо, спокійно. Ніхто Вас не буде критикувати, ніхто не буде вказувати, як різати вареники. Ви будете там справжньою господинею, і я не буду Вам заважати.
У кімнаті стало так тихо, що чутно було, як потріскує віск свічки на столі. Марія Іванівна, здавалося, вперше замовкла не тому, що хотіла, а тому, що втратила дар мови.
Марія Іванівна: Оксано… ти… ти що, виганяєш мене з рідної хати на Різдво?
Її голос був наповнений трагічними нотками образи, які вона відточувала десятиліттями.
Оксана: Ні. Я пропоную Вам комфортне, окреме, власне життя. З гідністю. Не будете більше прокидатися від наших нічних розмов чи плачу дітей.
У Вас буде свій дім, а у нас – свій. Це ж так по-європейськи, Маріє Іванівно. Два будинки – одна родина. І в Хатину ми зробимо ремонт, утеплимо, зробимо там все, як Ви хочете.
На обличчі Марії Іванівни боролися гординя та несподіване осяяння. Вона зрозуміла: Оксана не благала, не виправдовувалася – вона ставила умову. І ця умова була сформульована так хитро, що виглядала як дар.
Петро, хитаючи головою, нарешті промовив:
Петро: Ну, Оксано… на Святвечір…
Оксана: А коли ж, тату, говорити правду? Коли закінчується старий рік і починається Новий. Коли зароджується нове життя, – вона кивнула на Дідуха, – тоді і нам треба почати жити по-новому.
Марія Іванівна важко піднялася. Вона підійшла до покуті, торкнулася Дідуха, а потім повернулася до Оксани. У її очах не було гніву – лише втома і… ледь помітна зацікавленість.
Марія Іванівна: А що ти пропонуєш? Прямо зараз, у цю ніч, виносити мої речі?
Оксана: Ні, звичайно. Ви спокійно доїдаєте вечерю. А завтра, на Різдво, коли ми підемо колядувати, Іван і Петро почнуть… великий переїзд. І обіцяю, Маріє Іванівно, першу консервацію у Вашій новій кухні ми робитимемо разом. І на Вашій, вже Вашій, території.
Свекруха мовчала ще кілька секунд, а потім, на подив усіх, кивнула.
Марія Іванівна: Гаразд. Але у тій хатині має бути піч, щоб взимку пекти хліб. А не лише та ваша… електрика. І ти маєш зі мною пекти. Бо кутя твоя, може, й смачна, а от хліб…
Оксана посміхнулася – щиро, вперше за довгий час. Це була не перемога, а мирна угода, укладена у найсвятіший вечір, під світлом першої зірки.
Сім’я Ковалів мовчки продовжила вечерю, але напруга зникла. Святвечір, який мав стати днем найбільшої сварки, перетворився на день Нового Початку
Різдвяний ранок приніс у хату Ковалів не лише колядки, але й небачену енергію.
Іван, що зазвичай уникав конфліктів і важкої праці, цього разу був мотивований, як ніколи. Він та Петро, після швидкого сніданку, озброїлися інструментами й розпочали “Великий Переїзд”.
Оксана, тримаючи в руках дві чашки ароматного чаю з медом, підійшла до вікна і спостерігала, як чоловіки несуть речі Марії Іванівни.
Це був не виїзд, а скоріше урочисте переселення. Вони переносили не просто меблі, а символи: важкий дубовий комод, старий настінний годинник, що відбивав час життя свекрухи в цьому домі, та, звісно, безліч банок з консервацією, яка була її гордістю.
Марія Іванівна сиділа на ґанку, не втручаючись, що було дивно. Вона, просто спостерігала за процесом, випромінюючи гідність. Нарешті, коли в нову оселю занесли її улюблений самовар, вона звернулася до Оксани.
Марія Іванівна: Ти думаєш, що я образилася, так?
Оксана підійшла ближче, простягаючи їй чашку.
Оксана: Я думала, що Ви розсердитесь. Але я бачу, що ні.
Марія Іванівна: Сердитися – це марнувати час. Я розумію, що вам тісно. І я розумію, що мені вже набридло цілий день ходити на пальцях, щоб не заважати твоїм… як ти це називаєш? … вебінарам?
Вона оглянула нову, поки що порожню кімнату Хатини. Вона була менша, але світліша, з двома великими вікнами. У куті стояв привабливий, хоча й закопчений, мурований піч-груба.
Марія Іванівна: Знаєш, Оксано. Там, у великій хаті, я була свекрухою. А тут… тут я знову буду господинею. Своєю. Без твого постійного погляду, яким ти перевіряєш, чи я правильно поставила горщик.
Вона вперше засміялася – тихо, але щиро.
Валентина Тодоренко
