Може, квартиру вам на весілля подарувати й онуків побажати побільше? Так от не буде тобі цього! І благословення мого на ці стосунки ти не дочекаєшся. І взагалі, посмієш з нею одружитися — і ти мені більше не син!
— Ось і ми, — щойно син зайшов у квартиру, Лідія Павлівна поспішно вискочила з кухні. І тут же відчула, як у горлі застряг комок.
Вона знала цю дівчину. Ту саму Аню, яку зараз привів знайомитися син Павло. Касирка з магазину біля їхнього будинку! Невже Паша мав на увазі її?! Він же описував свою дівчину як розумницю, красуню, з гарними манерами… Які там манери, якщо це… касирка?! Чортова касирка… Це що, жарт?
— Щось не так, мам? — нахмурився Паша. Мабуть, вираз обличчя видав Лідію Павлівну. Зрозумівши, що на неї зараз дивляться і син, і ця сама касирка, жінка постаралася взяти себе в руки і видавити посмішку.
— Ти Аня, значить. Рада знайомству.
Насправді не рада вона ані трохи, але треба постаратися зберегти обличчя. Невже син не розуміє, що така от невістка — це буде ганьба для їхньої родини? Як це йому в голову запало… Розумниця, звісно… Яка ж там розумниця, якщо на касі стоїть у звичайному магазині? Розумниці он, вчаться і хоч би на рядових посадах в офісах сидять, а то й зовсім кар’єру роблять…
Усі ці думки проносилися в голові Лідії Павлівни в той самий момент, коли вона ставила Ані якісь питання між іншим. Все, що належить питати в таких випадках. Давно в місті? Ах, завжди тут жила… Щось не бачила її три роки тому на касі в тому магазинчику Лідія Павлівна. Ах, школу закінчувала. Це двадцять років їй десь, виходить…
— Двадцять два. Я школу в дев’ятнадцять закінчила. Рік пропустила, хворіла, — посміхнулася Аня невимушено. Свекруха аж сіпнулася від виду цієї усмішки. І як не соромно говорити про подібне? Вони теж в дитинстві по лікарнях лежали, але ніколи не нехтували навчанням так, щоб пропустити цілий рік і потім випуститися пізніше за всіх своїх однолітків. А ця… Втім, не варто дивуватися її невимуштрованості — дівчина працює на касі в магазині, що з неї взяти?
Павло, судячи з його обличчя, розумів, що знайомство не вдалося. Аня сиділа тихо й натягнуто усміхалася, відповідаючи на нічого не значущі питання. Хто батьки? Ах, теж у магазині працюють? Сімейна династія, усе зрозуміло.
Посадивши Аню дивитися сімейні альбоми у вітальні, Лідія Павлівна за руку потягла сина на кухню й зашипіла тихенько.
— Пашо, будь ласка, не думай сказати, що це й є твоя дівчина. Це ж якийсь жарт, так? Тобі не можуть подобатися настільки обмежені й приземлені дівчата, як ця Анечка.
— Мамо, а з чого ти взяла, наче вона обмежена й приземлена?
— Сину, те, що людина працює на касі в магазині, багато про неї може сказати.
— Правда? Все лише через те, ким Аня працює? — Паша нахмурився. Подивився на матір із засудженням. Раптом у їхню сварку втрутився третій голос.
— А як же «всі професії потрібні, всі професії важливі»? А як щодо того факту, що в пам’ятні дев’яності у нас і професори, і вчителі на будівництво й на ринок торгувати йшли, аби б гроші платили. А як же той факт, що у нас, між іншим, половина студентів по всій країні підробляє офіціантами, касирами та пакувальниками? — Аня стояла в дверному отворі, склавши руки на грудях притулившись плечем до одвірка. І дивилася на Лідію Павлівну таким оцінюючим поглядом. Від цього погляду їй стало неприємно. Та як сміє вона! У її ж домі, ось так на неї дивитися! Наче не вона тут господиня, а ця Анька…
— Обставини бувають різні, але по тобі, дитинко, видно, що нічого ти з себе не представляєш. Я таких, як ти, одразу бачу, надивилася. Вирішила підчепити собі нормального чоловіка з квартирою й гарною професією, щоб на шию йому сісти й ноги звісити? Так от — не дочекаєшся. Мій син ніколи не буде разом з такою, як ти.
— Мам, а нічого, що я тут поруч стою і свою думку з цього приводу маю? — Павло наче віддзеркалив жест Ані.
— Хочеш з нею й далі по житту ганьбитися?
— Наразі ганьбишся тут лише ти. Аню, будь ласка, зачекай мене у під’їзді, я зараз договорю — і ми одразу підемо.
— Ох «ми»? Ох «підемо»? І де ти жити зібрався, синулю? У оцієї от своєї Ані в якійсь орендованій однушці з тарганами?
— Це з чого ти такі висновки зробила про тарганів?
— А то я не знаю, які сараї можна зняти на зарплатню касирки! Хочеш іти до неї — іди. Але потім не просися назад.
— Ну все, досить, — видихнув крізь зуби Павло. Обличчя його почервоніло від злості. — Я даю тобі два дні. Щоб вибачитися переді мною й перед Анею. Зі свого боку можу пообіцяти зробити все можливе, щоб вона ці вибачення прийняла.
— Ще й вибачатися я перед «цією» повинна? А що ще, Паш? Може, квартиру вам на весілля подарувати й онуків побажати побільше? Так от не буде тобі цього! І благословення мого на ці стосунки ти не дочекаєшся. І взагалі, посмієш з нею одружитися — і ти мені більше не син!
Павло дослухав усе мовчки. І без жодного слова, підхопивши свою куртку з вішалки, швидко взувся й вийшов у під’їзд. Додому він після цього зайшов лише один раз. Так само мовчки зібрав свої речі, шпурнув ключі від квартири на тумбочку й пішов. До цієї своєї… Касирки.
Щоб якнайменше зустрічатися з неприємною їй дівчиною, Лідія Павлівна всі наступні три місяці ходила до магазину виключно за дві години до початку нічної зміни. Раніше вона так любила приходити до магазинчика о пів на дев’яту, а зараз от, через Аньку цю доводиться заглядати туди по дорозі з роботи, коли йдеш втомлена, не пам’ятаєш нічого про те, що є й чого нема вдома, та й взагалі ще не знаєш, що саме захочеться…
Але навіть тут змогла її дістати проклята Анька. Зайшла Лідія Павлівна до магазину, як завжди, а там Анька стоїть біля каси. І касирка інша їй щось пояснює, жестикулюючи. Аня лише усміхається й киває, ще рукою махає, наче дівчинку заспокоює. А та тікає кудись, кинувши просто на стілець робочий жилет. Кричить уже в дверях:
— Дякую вам, Анно Вікторівно!
Лідія Павлівна бачить, як Анька накидає на плечі чужий жилет і сідає за касу. Розуміє, що не судилося їй сьогодні поласувати свіжим йогуртом, і вирішує зайти наступного дня. Там на касі сидить та сама дівчинка, що й учора. Між іншим вирішила в неї поцікавитися Лідія Павлівна, чого це до Аньки така повага.
— Чула учора, як ти напарницю свою по імені-по батькові називала. Звідки б така ввічливість? — посміхнулася дружелюбно касирці Лідія Павлівна, прикладаючи картку до платіжного терміналу.
— Ви про Анну Вікторівну? Та вона мені не напарниця взагалі-то. Дочка Віктора Ігоровича, господаря магазину. Якось дивно її просто на ім’я називати. Хоча вона хороша дівчина, правильна, пальці не гне, двері з ноги не відчиняє, ввічлива — по ній і не скажеш, що тато такими грішми вертить…
Лідія Павлівна відчула, ніби на голову натягнули хутряну шапку. Це що ж виходить? Касирка Анька насправді зовсім не касирка, а цілком собі нормальна дівчина, та ще й із заможної родини? А Лідія Павлівна її… Це все Павло винен! Сказав би одразу, як є, що вдалося знайти таку хорошу партію, Лідія Павлівна й постаралася б, привітала б майбутню невістку. А тепер от що робити? Втім, план назрів миттєво…
— Тільки без повітряних кульок. І без голубів. І взагалі без усього літаючого, нічого місто забруднювати, — хлопець і дівчина сиділи на ліжку, притулившись спинами одне до одного, і планували власне весілля. Ну як весілля… Пара вирішила скромно розписатися, покликавши лише Аніних батьків і по парі-трійці близьких друзів з кожного боку. Ну й зробити гарні фотографії в напрокат сукні, це вже Аніна мрія була, фотосесія у весільному вбранні.
Лідію Павлівну вирішили не запрошувати. Павло ще кілька днів після візиту до матері не міг заспокоїтися. Злився, не розумів. Як же так? Щоб його рідна мати — такі от фокуси викидала! І ще перед Анею так його зганьбила. Що про нього буде думати Аня після того, як побачила, яка людина його виховувала.
— Нормально все я буду думати. Ти ж по кав’ярнях і по кіно касирку водив, навіть не здогадуючись, хто мої батьки, — судячи з голосу, Аня усміхнулася. Паша зітхнув, згадавши своє знайомство з Аніними батьками. Воно-то вдалося, хоч і випадково вийшло. А ось мама в нього підкачала.
Батьки в Ані були людьми хоч і заможними, але толковими й, як би це сказати… Суворими? Ні. Швидше вже раціональними частково. Дочку вони любили, але грішми розкидатися не дозволяли, та й гроші привчали самій заробляти. Сталося б що серйозне — допомогли б, але «яблукофони» кожні півроку купувати б не стали.
Ані після школи оплатили навчання в університеті за обраною спеціальністю. Купили їй однокімнатну квартиру в хорошому районі. Давали грошей на речі, косметику й розваги в межах розумного. А заодно — залучали до роботи в магазині, щоб знала, як гроші даються й на чому взагалі батьківський бізнес тримається. Вивчала обстановку зсередини, так би мовити.
Аня й вивчала. Працювала по вечорах у батьківському магазині, вдень ходила на пари, та ще й з Павлом погуляти встигала. Сподобався їй хлопець, хоч і грошей у нього особливо не водилося.
— Товковий хлопець, — сказав їй потім батько. — Роботи не боїться, головою думати вміє, уже зараз на непогане місце влаштувався. З ним як за кам’яною стіною будеш.
Аня переказала потім розмову Павлу. І від цього на душі в хлопця скребли коти. Що ось його так родина Ані прийняла, а саму Аню його мати…
Сидіння на ліжку та обговорюючи весільні моменти, їх перервав дзвінок матері. Звідки б це їй раптом нагадувати про себе? Хіба що сталося щось…
— Це все ти винен! — варто було підняти трубку, як та ніби з ланцюга зірвалася. Зітхнувши, Павло відсунув апарат від вуха. Голос матері розносився на всю кімнату навіть без включення динаміка. — Сказав би одразу, хто її батьки, і нічого б не було. Узяв і зганьбив матір…
— Ви самі себе зганьбили, — не втрималася Аня.
— Більше нам не дзвони, — швидко додав Паша й поклав трубку. Заодно й додав номер матері до чорного списку.
Неодноразово ще майбутня свекруха намагалася примиритися з невісткою, але ні Аня, ні Паша дозволяти їй подібного не збиралися. Принаймні, поки. Не треба судити книгу за обкладинкою!
