— Може, мені ще на себе глобальне потепління взяти, вимирання білих носорогів та інфляцію в Аргентині? Ви тут задихатися мені кидайте, краще скажіть, де ваші ліки!

— Може, мені ще на себе глобальне потепління взяти, вимирання білих носорогів та інфляцію в Аргентині? Ви тут задихатися мені кидайте, краще скажіть, де ваші ліки!

Надія проїжджала перехрестя так, ніби очолювала весільний кортеж — вдавивши клаксон до упору. Ну а як інакше на наших дорогах? Тільки віідволічешся на секунду — обов’язково якийсь розумник на куплених правах підріже. В момент, коли вона все ж зрозуміла, що її звукове попередження цей заїжджий індик ігнорує, а новенький, лискучий, явно мільйонний автомобіль іде на таран, дівчина з силою вдарила по гальмах і вивернула кермо вправо.

Але маневр не врятував. Груднева ожеледиця, яку комунальники знову «не помітили», та каша під колесами зробили свою підступну справу. Через секунду Надин старенький, поржавілий по низу автомобіль з глухим, залізистим тріском влетів прямо в чужі пасажирські двері. Двері ті, судячи з вигляду, коштували як уся Надина машина разом із дачею та комплектом нової літньої гуми, що третій рік лежала на балконі, бо міняти її не було грошей.

Оговтавшись від різкого поштовху, Надя глибоко зітхнула. Слава Богу, голова ціла, коліна не вискочили. Вона зачекала секунду, потерла затерпле від напруги плече, а потім звично, з серцем ввімкнула «аварійку». Коли вона відчинила двері й вийшла на колюче морозне повітря, з вікна дорогого авто на неї вже кричали такою відбірною сумішшю слів, від якої у Наді, що тридцять років прожила в спальному районі біля заводу, навіть бровою не повела:

— Абрхврбрвр, бляха-муха! Ти що, сліпа, коза?! Куди преш?! Ти мені машину пошкодила!

Надя підійшла ближче, застібаючи на ходу старий пуховик, у якого вічно заїдала блискавка, і поміряла водія важким поглядом з-під шапки.

— Чоловіче, ви так сильно рота на морозі не відкривайте, стравохід застудите, — максимально спокійно, навіть трохи втомлено відповіла Надя, підходячи до постраждалої машини. — Криком ви мені бампер не вирівняєте.

— Ви що, не бачите, що у вас жовтий?! — перейшов на чітку, але верескливу мову сивочолий чоловік у явно дорогому, кашеміровому пальті з хутряним коміром і стильних окулярах в тонкій золотій оправі. На вигляд — типовий з тих, що все життя по кабінетах папірці перекладають, а нормальної праці й близько не бачили.

— І що? — перепитала Надя, схрестивши руки на грудях, щоб заховати дірку на рукавичці. — У вас теж жовтий. Він у всіх зараз жовтий — світлофор не працює, просто миготить аварійним режимом з шостої ранку. Подивіться вгору, якщо шия не заклинила.

— Да у вас поміха праворуч! Я по головній йшов, я мав перевагу! Купують бюджетні бляшанки на колесах, потім нормальним людям проїхати ніде! — продовжував кричати тип із вікна. Двері з його боку були заблоковані понівеченим Надиним крилом, і він фізично не міг вийти на вулицю, що додавало його крику особливої безпорадності.

— А у вас знак «Поступитися дорогою» на стовпі висить! — Надя вказала пальцем на засніжений трикутник праворуч від нього. — Чи для таких великих начальників правила окремо в міністерстві пишуть? Ще будуть якісь залізобетонні доводи, чи поліцію чекаємо?

Чоловік перевів погляд з Наді на перехрестя, кліпнув кілька разів через свої дорогі скельця, помітив знак, який у ранковій метушні просто прогледів, бо, мабуть, у телефоні щось розглядав, і, зрозумівши свою помилку, мовчки піджав губи. Вся його пиха враз здулася, як проколотий мішок з борошном.

— Ви викликаєте поліцію? — уточнила Надя. Вона не збиралася ні вибачатися, ні плакати — життя давно навчило, що сльозами цим кабінетним нічого не доведеш. — Чи мені свій дорогий телефонний рахунок тратити?

— Сами викликайте, — буркнув дядько, відвертаючись і починаючи нервово стукати пальцями по шкіряному керму.

— Так я теж напам’ять не пам’ятаю, зараз усе через інтернет робиться, — Надя дістала свій старенький смартфон з тріснутим екраном. Перш ніж набрати номер, вона ще раз уважно подивилася на водія: — А ви взагалі як почуваєтеся? Травми є? Обличчя якесь сіре, як земля. У мене аптечка під рукою в багажнику, там валідол є, якщо що.

— Не виспався я! — гаркнув водій, хоча голос уже тремтів. — Немає в мене нічого, дзвоніть уже, господи…

Надя набрала номер дорожньої служби, коротко, без зайвих емоцій і «ахів» описала ситуацію і, поклавши слухавку, пішла до свого багажника. Діставши побитий життям пластиковий трикутник аварійної зупинки, вона віднесла його назад на дорогу. Потім, побачивши, як інші машини, лаючись, об’їжджають їх по калюжах, знову підійшла до вікна іномарки:

— А ви чому свій знак не виставляєте? Так і чекаєте, щоб нам ще хтось у зад прилетів для повного щастя?

— Який ще знак? — здивовано подивився на неї чоловік, наче вона його іноземною мовою запитала.

— Зодіаку, колір мого настрою! — уїдливо кинула Надя, яку ця чоловіча безпорадність уже починала відверто дратувати. Всі вони такі — на посадах герої, а як до діла — пальця об палець не вдарять. — Аварійний, звісно! За правилами обоє мають виставити, інакше штраф обом впаяють.

— Я звідки його маю взяти? Я цю машину перший тиждень воджу!

— Жартуєте? Він у вас у багажнику має лежати з заводу, в комплекті! — Надя з підозрою подивилася на водія. — Ви взагалі де права купували? Чи вам їх на ювілей подарували разом із кріслом?

— Дівчино… жіночко, мені ніколи з вами тут базікати, у мене справи державного рівня. Здайте назад, я поїду, а розберемося потім через страхову, телефони ж є! — з цими словами чоловік судорожно тицьнув кнопку і завів двигун, який сито і дорого заурчав.

— З глузду з’їхали на старість років?! — Надя ледь не ляснула долонею по капоту. — Вас прав позбавлять на три роки за втечу з місця ДТП! І ніяка ваша страхова ні копійки не заплатить. Посидьте тихо і не рипайтеся, розумник.

— Але я запізнююся! У мене сьогодні вирішальна зустріч, тендер! Ви… ви ж у мене в’їхали! А тепер забираєте мій дорогоцінний час, буквально під укіс пускаєте місяці моєї роботи!

— Ну знаєте що! — вперше по-справжньому підвищила голос Надя, і в її очах спалахнули такі іскри, якими вона зазвичай наводила порядок на складах. — Через вашу неуважність я взагалі-то роботу сьогодні втратила! У мене співбесіда мала бути через п’ятнадцять хвилин. Пів року на біржі праці сиділа на ті копійки, ледве кожну гривню до пенсії вираховувала, знайшла місце пристойне диспетчером — і все через вас коту під хвіст! І щось я не поводжуся як істеричка на базарі. Візьміть себе в руки, розблокуйте свій чортів багажник, я сама дістану ваш знак, бо ви туди три дні йти будете! І ввімкніть, нарешті, «аварійку», у вас кнопка посеред панелі червоним світиться, як ніс у алкаша!

Не витримавши цієї комедії, вона сама просунула руку через відчинене вікно і з силою натиснула на великий червоний трикутник. Машина яскраво замиготіла. Від такої наглості й напору водій витріщив очі, зсутулився і став схожий на наляканого цуцика, якого заскочили на гарячому. Він мовчки, слухняно натиснув кнопку відкриття багажника.

Надя підійшла до задньої частини іномарки, підняла важку кришку і мивоволі сплеснула руками: 

— Ну і бардачело… Господи, та тут тільки чорта лисого немає!

— Мені ніколи цим займатися! — крикнув чоловік з салону, намагаючись повернути собі хоч якийсь тон начальника, але голос дав півня. — У мене спеціально навчені люди для таких справ є на базі! Я керую великим підприємством, у мене сотня людей у підпорядкуванні!

— Ага, помітно. А зуби вам теж спеціально навчені люди зранку чистять? Як ви підприємством керуєте, ми вже наочно побачили за якістю вашого повороту, — пробубнила Надя під ніс, запускаючи руки в надра розкішного авто.

— Що ви там мелете?

— Кажу, дай Бог кожному такий порядок мати! — голосніше відповіла Надя, витягаючи на сніг якісь брудні коробки з-під взуття, три зламані парасолі, купу паперового мотлоху, старі звіти, рекламні буклети п’ятирічної давності та порожні пластикові пляшки з-під дорогого коньяку й дешевшої незамерзайки.

Знайшовши у самому кутку під запаскою новенький, жодного разу не розпакований пластиковий футляр, Надя з тріском витягла знак, розклала його залізні ніжки й з силою встромила в замет на дорозі. Потім повернулася до багажника. Дивитися на цей хаос її акуратна, звична до обліку душа не могла. За дві хвилини вона закидала все назад, але вже нормально: коробки — до стінки, пляшки — в один рядок, макулатуру — в окремий пакет. Вільного місця в машині раптово побільшало втричі.

— Дякую… — тихо, якось зовсім по-дитячому донеслося з салону, коли Надя знову підійшла до водійських дверей.

— За «дякую» в магазині хліба не дадуть, і бампер мені ніхто безкоштовно не пофарбує, — Надя суворо подивилася на чоловіка. — Поліс КАСКО чи яка там у вас страховка є? Сподіваюся, вона не протермінована, як моє право на субсидію?

— Не знаю… Треба у дружини запитати, вона цими паперами завідує, — пробурмотів він, раптом різко, на очах збліднувши так, що шкіра стала схожа на лікарняне простирадло.

— Ну то набирайте дружину! Мені тільки не вистачало потім за свої копійки судитися через вашу безвідповідальність.

— Я не можу їй дзвонити, — чоловік раптом перейшов на хрипкий шепіт, а його дихання стало важким і уривчастим, наче він мішок під гору ніс.

— Це ще за новини? Вона що, кусається?

— Це її машина… Мою на СТО забрали у вівторок, генератор полетів. Якщо Алла дізнається, що я взяв її «Рендж» і вліпився на першому ж перехресті… — він зробив таке обличчя, ніби перед ним виросла вся податкова інспекція разом із прокурором. — Ой, ні, дивись, вона сама дзвонить! — чоловік витягнув телефон, побачив на екрані великий напис «Дружина Алла» і кинув апарат на сусіднє шкіряне сидіння, наче гарячу сковорідку. — Вона відчуває. Відьма… Вона завжди відчуває, коли я гроші втрачаю!

— Чоловіче, ви дихайте глибше, чого ви затрусилися? Про страховку все одно треба дізнатися, — наполягала Надя, бачачи, що діло приймає кепський оборот.

— Я не можу… Мені повітря… повітря мало… — раптом зациклився він, хапаючись обома руками за грудну клітку праворуч і ліворуч. Обличчя з блідого стало синюватим, губи затремтіли, а на лобі великими краплями виступив холодний, липкий піт. Він почав судорожно, безпорадно показувати пальцем на закритий бардачок перед пасажиром. — Там… там, у білій коробці… капсули… під язиком…

Надя миттєво зрозуміла — або серце схопило від страху перед благовірною, або панічна атака, які зараз у кожного другого від такого життя. Вона, не думаючи про чистоту своїх старих чобіт, оббігла машину, смикнула пасажирські двері, які з криком піддалися, відкинула кришку бардачка і почала вигрібати звідти купу якихось чеків та цукерок, поки не знайшла блістер із ліками.

— Оці? З червоною смужкою? Коридор заспокійливий? — показала вона упаковку. Водій, важко і голосно ковтаючи повітря, швидко закивав і підняв два пальці.

Надя нігтем витиснула дві капсули, кинулася назад до свого хетчбека, вихопила з дверей наполовину випиту пляшку звичайної «Моршинської», яку брала з собою «на всякий випадок», і повернулася. Через хвилину ліки були під язиком. Надя сіла на пасажирське сидіння поруч із ним, примушуючи його дихати в такт: «Вдих — видих, чоловіче, спокійно. Ніхто вас не вб’є, машини — то залізо, наживеться ще».

Минуло хвилин п’ять, поки до чоловіка повільно повернувся хоч якийсь людський колір шкіри.

— Дякую… Вибачте мені, я розклеївся. Мене Валерій Петрович звати, — тихо вимовив він, витираючи чоло паперовою серветкою.

— Ну, Валерію Петровичу, ви мені тепер за мій спокій і за втрачену роботу точно винні, як земля колгоспу. Зачиніть вікно, у вас тут протяг сильніший, ніж у моєму під’їзді, коли вікна повибивали.

— Його заклинило після удару, — він безпорадно потиснув кнопку склопідйомника, але той тільки жалібно клацав. — Я курив якраз перед цим, нервував через тендер, от і привідкрив…

— Зрозуміло. Коротше, пересідайте до мене в хетчбек, там тепло, пічка шпарить як скажена, я її зранку прогріла. А це ваше вікно ми зараз заклеїмо, бо салон снігом занесе, дорожче вийде.

Надя дістала зі свого бардачка широкий сірий армований скотч — річ, яка у нормальної жінки завжди з собою, на відміну від цих директорів — та великий щільний сміттєвий пакет. За три хвилини вона на морозі, голими руками, майстерно забарикадувала розчинене вікно дорогого авто, заклеївши все так щільно, що жодна сніжинка не проскочить.

Коли вони нарешті сіли в Надину стару, але прогріту машину, де пахло дешевим освіжувачем «хвоя» та старою оббивкою, Валерій Петрович усе ще з диким острахом дивився на свій телефон. Апарат на сусідній панелі продовжував дзижчати і світитися від безперервних дзвінків дружини.

— Давайте сюди ваш апарат, я сама з вашою Аллою поговорю, — зітхнула Надя, протягуючи руку. — Бо ви мені тут знову напад видасте, а мені ще міліцію чекати.

— Ви впевнені? — Валерій Петрович подивився на неї як на камікадзе. — Алла Аркадіївна в гніві — це… це руйнівна сила. Вона у мене в міськраді свого часу в земельному відділі працювала, її весь район боявся.

— Я п’ять років на оптовому будівельному складі з п’яними підрядниками та водіями фур працювала, мене вашою міськрадою не злякаєш, — Надя рішуче вихопила телефон і натиснула зелену кнопку. — Алло, слухаю вас.

— Валеро! Ти що, здурів там зовсім?! Ти чому трубки не береш, скотина таку?! Ти де взагалі лазиш, у тебе через двадцять хвилин зустріч з міністерськими, люди чекають, гроші на кону! — прогримів із динаміка такий різкий, владний і звичний до наказів жіночий голос, що Надя мимоволі згадала свою першу свекруху.

— Доброго дня, Алло Аркадіївно. Це не Валера. Мене звати Надія, — спокійно, чітко, без жодного тремтіння в голосі почала дівчина.

— Яка ще Надія?! — голос у слухавці аж захлинувся від обурення. — Де мій чоловік? Ти хто така, що з його телефона розмовляєш?! Він що, з бабами там розважається, поки я тут за контракт б’юся?!

— Ви рота так сильно не відкривайте і ярлики не вішайте, ми не на базарі, — осадила її Надя тим самим тоном, яким зазвичай заспокоювала наглих покупців. — Не хвилюйтеся, живий ваш Валера, ніхто його не вкрав. Ми з вашим чоловіком потрапили в невелику дорожню пригоду на перехресті біля мосту. Я, можна сказати, своїм бампером трохи увійшла у ваші пасажирські двері. Ну, як увійшла — пом’яла добре так.

— Що?! — динамік буквально вибухнув, аж Надя телефон від вуха віднесла. — Мою машину?! Мій «Рендж Ровер»?! Ти, нищебродка на своєму кориті, та я тебе по судах затаскаю, ти мені до кінця життя платити будеш, нирку продаси! Дай йому слухавку, швидко!

— По-перше, кричати на мене не треба, у мене від цього слух псується, — холодно перебила її Надя. — По-друге, судами мене лякати — тільки час гаяти, у мене за душею три грині й стара квартира, з мене взяти нічого. По-третє, ваш чоловік сам винен, бо пер на знак «Поступитися дорогою», поки світлофор миготів. Але головне не це. Головне — Валерій Петрович повністю цілий, ніяких переломів. Нападу паніки ми запобігли, він під моїм наглядом ліки випив, зараз сидить у моїй машині, гріється, п’є гарячу каву, яку я тут через хлопця на мопеді замовила. Ви мені краще скажіть, як розумна і досвідчена жінка з земельного відділу: ви ж напевно повну страховку КАСКО на машину робили, не поскупилися?

На тому кінці дроту раптово настала така тиша, ніби там світло вимкнули. Алла Аркадіївна, яка звикла, що перед нею всі або виправдовуються, або плачуть, явно не очікувала зустріти такий залізобетонний, практичний відпір від якоїсь простої баби на дорозі.

— Ну… КАСКО повна, з нульовою франшизою, — вже значно тихіше, без колишнього виску відповіла дружина. — Я сама оформлювала через знайомих.

— Ну от і чудово, — підсумувала Надя. — Значить, страховка все покриє, а залізо — то залізо. Поліцію ми чекаємо. Зараз я дам трубку вашому Валері, тільки не кричіть на нього, бо в нього знову тиск підскочить, а мені його на собі в лікарню тягти неохота. Тримайте.

Надя передала апарат Валерію Петровичу. Той тремтячими пальцями притиснув його до вуха, очікуючи розстрілу: — Так, Алочка… Так, заїнько… Так, Надя все розрулила. Ні, Надя не з нашої фірми, ми тут стукнулися… Вона… вона просто танк, Ало. Добре, чекаю.

Поклавши слухавку, Валерій Петрович подивився на Надю з таким благоговінням, наче перед ним сиділа як мінімум голова обласної адміністрації: — Вона вперше в житті… вперше за п’ятнадцять років шлюбу не кричала на мене після мого косяка. Як вам це вдалося? Ви що, психолог з дипломом?

— Ага, з дипломом кулінарного технікуму і тридцятирічним стажем виживання в цій країні, — посміхнулася Надя, забираючи у кур’єра, який якраз під’їхав на мопеді, паперовий пакет із гарячим чаєм. — Секретар шостого розряду — так мій колишній шеф казав, поки його контора не прогоріла через його ж дурість. Я в нього і закупками керувала, і суди з податковою розрулювала, і каву варила таку, що партнери контракти підписували без роздумів, бо боялися мені відмовити. А сьогодні от мала йти на співбесіду в велике логістичне агентство диспетчером на шість тисяч гривень. Але тепер уже пізно, час минув, місце віддали якійсь молодій пищавці.

Валерій Петрович зробив великий ковток гарячого чаю, примружився, і в його очах раптом знову з’явився той самий діловий, хитрий вогник, який буває у людей, що вміють рахувати гроші: — Логістичне, кажете? Знаєте, Надіє… я керую компанією «Інтер-Груп-Логистик». У мене тридцять фур на лінії та склад на п’ять тисяч квадратів. І мій секретар-референт, дівчинка з двома вищими освітами та губами на все обличчя, втекла минулого тижня, залишивши мені три томи невирішених проблем, бардак в документах і купу розгніваних клієнтів, які нас судами лякають. Я пропоную вам роботу. Прямо зараз, на цьому самому перехресті, поки міліція їде. Оклад — двадцять тисяч офіційно, плюс премії за порядок. Ну що, підете до мене?

Надя подивилася через лобове скло на свій розбитий бампер, з якого капала брудна вода, потім на Валерія Петровича, який у своєму кашеміровому пальті сидів у її старому хетчбеці й виглядав цілком задоволеним життям, і впевнено кивнула:

— Добре, шеф. Я згідна. Але з однією умовою: у вашому кабінеті й у вашому багажнику відсьогодні завжди буде ідеальний порядок. Бо якщо я побачу хоч одну порожню пляшку чи не туди підписаний папірець — випишу такий штраф, що ніяка Алла Аркадіївна не врятує. Домовилися?

— Домовилися, Надіє Василівно, — вперше за день щиро і полегшено рассміявся директор. — По руках.