Світлана Петрівна сиділа на лавці біля під’їзду, тримаючи в руках в’язання. Її спритні пальці вправно ганяли спиці, а очі пильно стежили за сусідкою Галиною Іванівною, яка саме розповідала чергову плітку про нову невістку Світлани, Софію.
Осінь у містечку була прохолодною, листя шелестіло під ногами, а повітря пахло вологою землею й далеким димом від спаленого листя.
— Світлано, ну скажи мені, що то за дівка така, твоя невістка? — Галина хитро примружилась, поправляючи хустку на голові.
— Бачила я її вчора на базарі, в простенькій сукенці, без ніяких там модних штучок. Усі молоді дівки в джинсах, із сумочками брендовими, а твоя Софія… як із села щойно приїхала.
Світлана Петрівна відклала в’язання і гордо підняла голову. Її очі блиснули обуренням, але голос залишався спокійним.
— Може, невістка у мене й не модна, зате душа в неї добра, — відповіла вона твердо. — А що тобі до її сукенки? Не одягом людина цінна, Галино.
Галина пирхнула, але промовчала, бо знала, що зі Світланою Петрівною сперечатися марно.
Та Світлана вже не слухала сусідку. Її думки полинули до Софії, до того, як ця дівчина увійшла в їхню родину, і до всіх тих подій, що передували її появі.
Софія з’явилася в житті Світлани Петрівни рік тому, коли її син Олексій привів дівчину додому.
Олексій, високий і широкоплечий, працював програмістом у великій компанії в місті, але мав характер м’який і сором’язливий.
Світлана завжди жартувала, що він більше схожий на ведмедя, який боїться власної тіні, ніж на сучасного айтішника. Тож коли Олексій одного вечора сказав:
“Мамо, я хочу тебе з кимось познайомити”, Світлана одразу запідозрила, що справа серйозна.
Софія увійшла в їхню скромну квартиру з невеликим букетом ромашок, які тримала обережно, наче боялася їх зім’яти. Її світле волосся було зібране в акуратний пучок, а проста сукня кольору неба лише підкреслювала її природну красу.
Вона сором’язливо посміхнулася і тихо сказала:
— Доброго вечора, Світлано Петрівно. Я Софія. Дуже рада з вами познайомитися.
Світлана спочатку насторожилася. Вона звикла до міських дівчат, які приходили до Олексія раніше: усі вони були гучні, з яскравим макіяжем і модними сумками, які коштували більше, ніж її місячна пенсія.
Софія ж була іншою — тихою, скромною, з очима, що випромінювали тепло. Світлана одразу відчула, що ця дівчина не грає ролі, а щиро хвилюється.
— Сідай, Софіє, розкажи, звідки ти така взялася, — сказала Світлана, ставлячи на стіл тарілку з варениками. — Олексій тільки й знає, що мовчати, а я хочу знати, хто ти.
Софія засміялася, і її сміх був схожий на дзвіночки.
— Я з маленького села, за сто кілометрів звідси. Закінчила педагогічний, працюю вчителькою молодших класів. Нічого особливого, — відповіла вона, обережно беручи вареник. — Але я люблю свою роботу. Діти — вони щирі, з ними легко.
Олексій сидів поруч, червоніючи, і лише кивав. Світлана помітила, як він дивиться на Софію — з такою ніжністю, якої вона не бачила в нього раніше. Того вечора вона зрозуміла: ця дівчина залишиться в їхній родині.
Через пів року Олексій і Софія одружилися. Весілля було скромним, у маленькому ресторані на околиці міста.
Софія відмовилася від пишної білої сукні, обравши просту, але елегантну сукню кремового кольору, яку пошила її тітка.
Світлана Петрівна тоді вперше відчула гордість за невістку: Софія не гналася за модою, не вимагала дорогих прикрас чи закордонного медового місяця. Вона просто хотіла бути з Олексієм.
Але сусіди, як завжди, мали що сказати. Галина Іванівна, яка вважала себе головною експерткою з усього, що відбувалося в їхньому дворі, не втрималася від коментарів.
— Світлано, ну що це за весілля? — бурчала вона, коли Світлана поливала квіти біля під’їзду. — Без лімузина, без фотографа з дронами, без усякого шику. Твоя невістка, мабуть, економить на всьому.
Світлана лише посміхнулася.
— Галино, не всім потрібен шик. Софія знає, що головне — це любов.
Та не всі випробування були такими легкими, як плітки сусідок. Через кілька місяців після весілля Олексій втратив роботу.
Компанія, де він працював, скоротила штат, і він опинився без стабільного доходу. Світлана бачила, як син переживає, як вечорами сидить за ноутбуком, шукаючи нові вакансії. Софія, попри власну скромну зарплату вчительки, взяла на себе всі витрати по господарству.
Одного вечора Світлана зайшла до молодят із каструлею борщу — вона часто готувала для них, щоб підтримати. Софія сиділа за столом, перевіряючи зошити своїх учнів, а Олексій гортав якісь резюме.
— Софіє, ти хоч відпочиваєш коли? — запитала Світлана, ставлячи борщ на плиту. — Цілі дні в школі, а потім ще й вдома працюєш.
Софія підняла голову і посміхнулася.
— Та я звикла, Світлано Петрівно. Мені подобається. А зошити перевіряти — це ж як із дітьми розмовляти. Кожен щось своє напише, і я ніби з ними спілкуюся.
— А ти не втомлюєшся? Олексій он сидить, шукає роботу, а ти все тягнеш.
Олексій підняв голову, його обличчя спохмурніло.
— Мамо, не треба. Софія й так робить більше, ніж я зараз можу.
Софія поклала руку на його плече.
— Олексійку, ми ж команда. Пам’ятаєш? Усе буде добре.
Світлана дивилася на них і раділа. Вона знала, що Софія не просто говорить красиві слова — вона дійсно вірить у те, що все налагодиться.
Невдовзі Софія почала брати додаткові години в школі, щоб підтримати сім’ю. Вона також організувала безкоштовні заняття для дітей із малозабезпечених сімей у своєму селі.
Світлана одного разу поїхала з нею, щоб допомогти з транспортом, і була вражена. Софія не просто вчила дітей читати чи писати — вона розповідала їм історії, співала пісні, вчила малювати. Діти дивилися на неї, як на чарівницю.
— Софіє, звідки в тебе стільки сил? — запитала Світлана дорогою додому. — Ти ж і вдома, і в школі, і ще ці заняття…
Софія знизала плечима.
— Мені подобається допомагати. Знаєте, у моєму селі не було таких занять, коли я була малою. Я хочу, щоб ці діти мали більше можливостей.
Світлана мовчки кивнула. Вона згадала, як сама колись мріяла стати вчителькою, але життя склалося інакше. Софія ж робила те, про що вона лише мріяла, і робила це з такою щирістю, що неможливо було не захоплюватися.
Тим часом Олексій знайшов нову роботу — не таку престижну, як раніше, але стабільну. Він повернувся додому з першим авансом і приніс Софії букет ромашок — таких самих, як тоді, коли вони познайомилися.
— Це тобі, — сказав він, трохи соромлячись. — За те, що ти завжди була поруч.
Софія обійняла його, а Світлана, яка саме була в них у гостях, відвернулася, щоб приховати сльози.
Минали місяці, і Софія продовжувала дивувати Світлану своєю добротою.
Вона допомагала не лише своїй сім’ї, а й сусідам: то старенькій Марії Іванівні продукти з базару принесе, то з дітьми з двору пограється, то організує суботник, щоб прибрати біля будинку. Навіть Галина Іванівна, яка спочатку бурчала, почала змінювати свою думку.
Одного дня, коли Світлана з Галиною знову сиділи на лавці, Галина раптом сказала:
— Знаєш, Світлано, я, мабуть, помилялася щодо твоєї Софії. Бачила, як вона вчора допомагала моїй онучці з математикою. Безкоштовно, уяви! Хто б іще так зробив?
Світлана посміхнулася.
— Я ж тобі казала, Галино. Не в сукнях щастя.
Галина зітхнула.
— Може, й так. Але знаєш, я б хотіла, щоб моя невістка була такою, як твоя.
Світлана нічого не відповіла, але в її серці розквітала гордість. Софія не була модною, не гналася за трендами, не хвалилася дорогими речами. Але її добре серце світило так яскраво, що навіть найзатятіші пліткарі не могли цього не помітити.
Одного осіннього вечора Софія запросила Світлану Петрівну на вечерю. На столі стояв пиріг з яблуками, який Софія спекла сама, і чай із трав, зібраних у її селі. Олексій сидів поруч, тримаючи Софію за руку.
— Світлано Петрівно, ми хочемо вам дещо сказати, — почала Софія, і її щоки злегка зашарілися. — Ми чекаємо на дитину.
Світлана завмерла, а потім розплакалася від радості. Вона обійняла Софію, потім Олексія, і сказала:
— Ви будете найкращими батьками. А ти, Софіє, вже найкраща невістка, яку я могла б собі уявити.
Софія посміхнулася, і в її очах блиснули сльози.
— Дякую, Світлано Петрівно. Для мене це багато означає.
Того вечора вони довго сиділи за столом, сміялися, згадували історії з дитинства Олексія і планували майбутнє. Світлана дивилася на Софію і думала, що справжня краса — це не одяг чи прикраси, а душа, яка зігріває всіх навколо.
Світлана Петрівна повернулася до реальності, коли Галина легенько штовхнула її ліктем.
— Світлано, ти що, заснула? Я тебе питаю, чи прийде твоя Софія на суботник у суботу?
Світлана посміхнулася.
— Прийде, Галино. Вона завжди приходить, коли комусь потрібна допомога.
І, тримаючи в руках своє в’язання, Світлана подумала, що їй пощастило. Не кожна свекруха може сказати, що її невістка — не просто частина родини, а справжній скарб.
Віра Лісова
