Мене звали Олена, а мою маму – Марія. Мій батько, якого я тепер знала як Миколу, залишив нас, коли мені було лише п’ять. Його ім’я я дізналася випадково, як і його існування в цьому місті.
Життя змусило мене вирости швидше, ніж я хотіла. Кожна зима в нашій холодній квартирі, кожен шматочок хліба, який я ділила з мамою, кожна її сльоза, яку вона ховала від мене, – усе це викарбувалося в моїй пам’яті.
Але тепер, після того, як я подала заяву до інспекції праці, я відчувала, що зробила крок, який мав би принести полегшення. Проте воно не приходило.
Минуло кілька тижнів після того дня в гаражі. Я більше не ходила туди, не відповідала на дзвінки з невідомих номерів, не перевіряла повідомлення.
Я намагалася повернутися до свого життя – до роботи в маленькому кафе, де я мила посуд і подавала каву, до вечорів, коли я сиділа з книжкою, намагаючись заглушити думки.
Але щось усередині мене змінилося. Гнів, який роками палахкотів, згас, але на його місці залишилася порожнеча, яка була ще важчою.
Одного вечора я сиділа за столом, тримаючи в руках стару фотографію мами. На ній вона усміхалася, тримаючи мене, ще зовсім маленьку, на руках.
Її очі були повні надії, якої я не пам’ятала в реальному житті. Я думала про те, як вона боролася за нас обох, як вона ніколи не скаржилася, навіть коли ми не мали що їсти.
Я зробила це для неї, для тих років, коли вона жертвувала всім. Але чи варто було воно того? Чи відчула б вона полегшення, знаючи, що я помстилася.
Одного дня, повернувшись додому, я знайшла в поштовій скриньці конверт. Без зворотної адреси, лише моє ім’я – Олена – написане каліграфічним почерком.
Я розірвала його, чекаючи на черговий рахунок чи рекламу, але всередині був лист. Короткий, написаний від руки.
Олено,
Я не знаю, чи ти захочеш це читати, але я мушу спробувати. Я Микола, твій батько. Я не шукаю виправдань – їх немає. Але я хочу поговорити. Якщо ти готова, я буду в парку біля старої бібліотеки в суботу о 8 вечора. Якщо не прийдеш, я зрозумію.
Микола
Я стояла посеред кухні, тримаючи аркуш, який тремтів в моїх руках. Я не знала, що відчуваю – гнів, здивування чи щось інше, чого я не могла назвати.
Частина мене хотіла розірвати цей лист і забути про нього. Але інша частина, та, що все ще пам’ятала, як я чекала біля вікна, сподіваючись, що він повернеться, змусила мене задуматися.
У суботу ввечері я стояла біля старої бібліотеки, дивилася на темні силуети дерев у парку. Було холодно, і я куталася в стару куртку, яка пахла кавою з кафе.
Я не знала, чому прийшла. Може, щоб сказати йому все, що накопичилося за ці роки. Може, щоб почути, що він скаже. А може, просто щоб нарешті закрити цю главу.
Він прийшов рівно о восьмій. Той самий скромний чоловік із гаража – лисий, із моїм носом і широкими руками. Він виглядав старшим, ніж я пам’ятала, ніби час нарешті наздогнав його. Він зупинився за кілька кроків від мене, ніби боячись підійти ближче.
– Олено, – тихо сказав він. Його голос був низьким, трохи хрипким. – Дякую, що прийшла.
Я не відповіла. Я просто дивилася на нього, чекаючи. Він опустив очі, ніби шукаючи слова в землі під ногами.
– Я не був хорошим батьком. І не був хорошою людиною, – почав він. – Я покинув вас із Марією, бо думав, що так буде краще. Я був молодим, дурним, наляканим. Життя здавалося мені пасткою, і я втік. Я не думав, що це так сильно вас зачепить.
– Не зачепить? – мій голос тремтів від гніву. – Ти залишив нас без нічого. Мама працювала до виснаження, а я голодувала. Ти думаєш, що це просто «зачепило»?
Він підняв очі, і я побачила в них щось, чого не чекала – біль. Але я не хотіла його жаліти. Не після всього.
– Я знаю, що не можу виправити минуле, – сказав він. – Але коли я дізнався, хто ти, коли ти прийшла в гараж… я зрозумів, що втратив. Я не прошу пробачення, Олено. Я просто хочу, щоб ти знала, що я шкодую.
Я стояла мовчки, відчуваючи, як слова зависають у повітрі. Я чекала цього моменту все життя, але тепер, коли він настав, я не знала, що робити. Я могла кричати, звинувачувати, піти геть. Але замість цього я сказала:
– Ти не отримаєш пробачення. Не від мене. Але я не хочу більше нести цей тягар. Ти зробив свій вибір, і я зробила свій.
Я розвернулася і пішла, не озираючись. Кожен крок здавався легшим, ніж попередній. Я не відчувала полегшення, якого так довго чекала, але я відчувала, що нарешті відпустила щось, що тримало мене роками.
Минули місяці. Я почала працювати в іншому кафе, ближче до центру. Зарплата була невеликою, але я могла дозволити собі купити нові чоботи і навіть іноді ходити в кіно.
Я почала малювати – щось, що я любила в дитинстві, але забула через усі труднощі. Мої картини були простими, але в них була душа – моя душа, яка нарешті починала дихати.
Мами не стало кілька років тому, і я часто думала про неї. Я уявляла, як би вона пишалася мною, якби побачила, що я не дозволила минулому зламати мене.
Я не стала кимось новим, але я перестала бути дитиною, яка чекає біля вікна. Порожнеча все ще була зі мною, але вона стала тихішою, менш болючою.
Одного дня я отримала ще один лист від Миколи. Цього разу я не відкрила його. Я поклала його в ящик, разом із іншими речами, які більше не мали значення.
Я не хотіла знати, що він написав. Я не хотіла більше давати йому владу над моїм життям.
Я стояла біля вікна своєї маленької квартири, дивлячись на місто, яке колись здавалося мені ворожим.
Тепер воно було просто містом – місцем, де я жила, дихала, рухалася вперед. І вперше за довгий час я відчула, що цього достатньо.
Віра Лісова
