Тетяна стояла біля плити, розмішуючи ароматний борщ, коли дверний дзвінок різко розірвав тишу їхньої затишної квартири.
Вона змахнула пасмо темного волосся з чола, витерла руки об фартух і поспішила до дверей.
Її чоловік, Олег, сидів у вітальні, гортаючи спортивний журнал, і навіть не ворухнувся. “Типовий Олег”, – подумала Тетяна, зітхаючи.
Вона відчинила двері й побачила свекруху, Марію Іванівну, у яскравій квітчастій сукні, з величезною сумкою в руках. Поруч стояв свекор, Василь Петрович, із суворим виразом обличчя, тримаючи в руках пакет із чимось важким.
– Ми до вас в гості, а ви навіть шашлики не зробили! – одразу з порогу заявила Марія Іванівна, не даючи Тетяні й слова вставити.
Тетяна застигла, не знаючи, що відповісти. Вона, вчителька української мови та літератури, звикла до красномовних промов і цитат із класиків, але в такі моменти слова губилися.
Її щоки злегка почервоніли, а в голові промайнула думка: “Шашлики? Звідки я могла знати, що вони приїдуть?”
– Мамо, тату, проходьте, – нарешті видавила вона, намагаючись усміхнутися. – Ми не чекали вас сьогодні. Чому не попередили?
– А що, до рідного сина в гості треба попереджати? – фиркнула Марія Іванівна, проходячи до передпокою й оглядаючи квартиру критичним поглядом. – Таню, ти б хоч пил протерла, дивись, скільки його на полиці!
Тетяна стиснула губи. Вона завжди пишалася своїм умінням тримати оселю в порядку, але свекруха мала талант помічати найдрібніші недоліки.
Василь Петрович мовчки поставив пакет на підлогу й попрямував до вітальні, де Олег нарешті відірвався від журналу.
– О, батьки приїхали! – радісно вигукнув він, підводячись. – Мамо, тату, як дорога? Чого не сказали, що будете?
– Та ми ж у місті проїздом, – відмахнулася Марія Іванівна, сідаючи на диван і розкладаючи навколо себе сумку, звідки почала діставати банки з домашніми соліннями.
– Ось, привезли тобі огірочки, помідори, варення малинове. А ти, Таню, що там готуєш? Борщ? Ну, хоч борщ у тебе виходить, це я знаю.
Тетяна відчула, як її наповнює легке роздратування, але стрималася. Вона повернулася до кухні, щоб перевірити борщ, і почула, як свекруха продовжує:
– Але ж шашлики – це зовсім інша справа! У нас у селі без шашликів гостей не приймають. Таню, ти ж із міста, може, не знаєш, як воно правильно робиться? Я тебе навчу!
– Маріє Іванівно, я знаю, як готувати шашлики, – відповіла Тетяна, намагаючись тримати голос спокійним. – Просто ми не планували сьогодні гостей, і в нас немає м’яса для шашликів.
– Немає м’яса? – здивовано перепитала свекруха, ніби це була найбільша трагедія. – Олеже, як це у вас м’яса немає? Ти ж чоловік, мав би подбати!
Олег ніяково почухав потилицю.
– Мамо, ну ми ж не знали, що ви приїдете. У нас є борщ, котлети, салат. Таня все приготувала, буде смачно.
– Борщ – це не шашлики, – категорично заявила Марія Іванівна. – Василь, скажи щось!
Василь Петрович, який до цього мовчав, лише знизав плечима.
– Та нормально, Маріє, поїмо, що є. Не бурчи.
Але свекруха не здавалася. Вона встала з дивана й попрямувала до кухні, де Тетяна вже нарізала хліб.
– Таню, я тобі зараз розкажу, як правильно шашлики маринувати. Береш цибулю, оцет, спеції…
Тетяна слухала, киваючи, але в голові вже крутилися рядки з “Енеїди” Котляревського: “А ми ж тую потраву знаєм, і самі її умієм”. Вона стримала посмішку й відповіла:
– Маріє Іванівно, я дуже ціную ваші поради, але давайте спочатку пообідаємо, а потім подумаємо про шашлики. У нас є чудовий борщ, котлети, салат із свіжих овочів. Може, спробуєте?
Свекруха зиркнула на неї, але погодилася.
– Гаразд, давай твій борщ. Але шашлики ми ще зробимо, я тобі обіцяю!
Обід минув у напруженій атмосфері. Марія Іванівна коментувала кожен шматочок їжі, порівнюючи борщ Тетяни зі своїм власним, який, звісно, був “набагато наваристішим”.
Василь Петрович їв мовчки, лише зрідка хвалив котлети. Олег намагався розрядити обстановку жартами, але вони не дуже допомагали.
Після обіду свекруха раптом заявила:
– Таню, а де ваші діти? Чому їх не видно? Ми ж приїхали до внуків!
Тетяна зітхнула. Їхній син, п’ятирічний Максим, був у садочку, а десятирічна Софія – у школі на додаткових заняттях із музики.
– Маріє Іванівно, діти повернуться після обіду. Максим у садочку, а Софія на фортепіано займається, – пояснила вона.
– Фортепіано? – здивувалася свекруха. – А чому не на бандурі? У нас же українська душа, Таню! Ти ж учителька української, мала б знати!
Тетяна відчула, як її терпець уривається, але вона лише всміхнулася.
– Софія сама обрала фортепіано. Їй подобається. А бандуру, може, ще спробує.
– Ну, дивись, – буркнула Марія Іванівна. – А то ви тут у місті зовсім забуваєте традиції.
Олег, відчувши напругу, запропонував:
– Мамо, тату, може, прогуляємося до парку? Там гарно, повітря свіже. А ввечері діти повернуться, пограєтеся з ними.
– Парк? – перепитала свекруха. – Та краще б ми шашлики смажили! Але гаразд, ходімо до вашого парку.
Прогулянка в парку була несподівано приємною. Василь Петрович розповідав Олегу про риболовлю, а Марія Іванівна захоплено розглядала клумби й критикувала міську владу за “неправильні” квіти.
Тетяна йшла позаду, насолоджуючись тишею й думаючи про те, як пережити цей візит без скандалу.
Коли вони повернулися додому, Максим уже був удома – сусідка забрала його з садочка. Хлопчик кинувся до бабусі з дідусем, радісно обіймаючи їх.
– Бабусю, ти мені цукерки привезла? – запитав він, блимаючи великими карими очима.
– Звісно, привезла! – Марія Іванівна дістала з сумки пакет із домашніми печивом і цукерками. – Ось, їж, мій хороший. А де Софія?
– Скоро буде, – відповів Олег. – Вона затримується на заняттях.
Тетяна пішла готувати чай, а свекруха тим часом узялася розповідати Максиму про те, як у селі всі діти допомагають по господарству.
– А ти, Максиме, що вмієш? – запитала вона.
– Я вмію малювати! – гордо заявив хлопчик. – І ще читати трохи.
– Читати – це добре, – кивнула Марія Іванівна. – Але в селі ти б уже картоплю копав!
Тетяна, почувши це, закотила очі, але промовчала. Вона поставила на стіл чайник і печиво, яке спекла напередодні.
– Маріє Іванівно, спробуйте моє печиво. З горіхами, як ви любите, – сказала вона, сподіваючись відвернути свекруху від повчань.
– О, це ти сама пекла? – здивувалася свекруха, кусаючи печиво. – Непогано, Таню. Але я б додала більше цукру.
Тетяна лише всміхнулася. Вона вже звикла до того, що Марія Іванівна ніколи не хвалить без “але”.
Коли повернулася Софія, дім наповнився дитячим гомоном. Дівчинка розповідала бабусі про свої заняття на фортепіано, а Марія Іванівна знову згадала про бандуру.
Василь Петрович тим часом грав із Максимом у шахи, хоча хлопчик більше намагався з’їсти фігурки, ніж ходити ними.
Увечері, коли діти пішли спати, свекруха раптом повернулася до теми шашликів.
– Таню, завтра ми їдемо до нас у село. І знаєш що? Ми зробимо справжні шашлики! Я вже все продумала. Олеже, ти ж поїдеш із нами?
Олег зиркнув на Тетяну, шукаючи підтримки.
– Мамо, у нас завтра плани. Таня має уроки готувати, а я на роботі.
– Які уроки? – обурилася Марія Іванівна. – Ви до нас у село раз на рік приїжджаєте! Таню, невже ти не можеш один день узяти вихідний?
Тетяна відчула, як усе всередині стискається. Вона любила свою роботу, і підготовка до уроків була для неї важливою. Але вона також знала, що сперечатися зі свекрухою – марна справа.
– Гаразд, – сказала вона нарешті. – Поїдемо в село. Але тільки на день.
– От і чудово! – зраділа Марія Іванівна. – А шашлики я сама замариную, не переживай.
Наступного дня вся родина вирушила до села. Дорога була довгою, але мальовничою. Максим і Софія радісно гомоніли на задньому сидінні, а Тетяна дивилася у вікно, думаючи про те, як би уникнути чергових повчань свекрухи.
У селі їх зустріли з розпростертими обіймами. Марія Іванівна одразу взялася за шашлики, командуючи всіма, як генерал. Тетяна намагалася допомогти, але свекруха лише відмахувалася:
– Таню, ти краще картоплю почисть. А м’ясо я сама замариную.
Тетяна слухняно чистила картоплю, слухаючи, як Марія Іванівна розповідає сусідам, які приєдналися до застілля, про те, що “в місті ніхто не вміє шашлики робити правильно”.
Олег тим часом розпалював мангал, а Василь Петрович навчав Максима ловити рибу в ставку.
Коли шашлики були готові, усі сіли за великий стіл у саду. М’ясо пахло неймовірно, і навіть Тетяна визнала, що свекруха знається на своїй справі.
За столом панувала тепла атмосфера, сусіди розповідали історії, діти сміялися, а Марія Іванівна нарешті розслабилася й перестала повчати.
– Таню, – раптом сказала вона, коли всі вже наїлися. – Ти молодець. І борщ у тебе смачний, і печиво. Але шашлики – це моє. Згодна?
Тетяна розсміялася.
– Згодна, Маріє Іванівно. Ваші шашлики – найкращі.
Повернувшись додому, Тетяна відчула полегшення. Візит свекрухи був непростим, але вона зрозуміла, що за всіма повчаннями ховається щира турбота.
І, можливо, наступного разу вона сама запропонує зробити шашлики – просто щоб довести, що й у місті вміють їх готувати.
Наталія Веселка
