— Чому двері не відчиняються? Ключ застряг! — кричав Владислав у трубку, сіпаючи за ручку. — Лєно, що відбувається?
— Тому що ти більше не живеш тут, — спокійно відповіла Олена. — Замки я змінила. А твої речі — біля порогу.
Тиша по той бік.
— Ти з розуму з’їхала?
— Ні, Владику, я опам’яталася. Пізно, але опам’яталася.
Олена завжди вважала себе улюбленицею долі. Вона народилася в невеликому місті на березі річки, де життя йшло спокійно і розмірено. Батьки, Валентина і Микола Павлович, були вчителями. Добрі, скромні люди, яких поважало все місто. Олена росла пізньою дитиною — довгоочікуваною донькою, оточеною увагою, але не розбалуваною.
— Головне — бути людиною, — повторювала мати. — Неважливо, ким станеш, важливо — яким.
Батько завжди додавав:
— Вчися, Лєночко. Освіта — це твій пропуск у будь-яке життя.
Олена вчилася старанно, брала участь у олімпіадах, завойовувала призи. Разом із найкращими подругами — Іркою і Наташею — мріяла після школи підкорювати столицю.
— Дівчата, уявіть: університет, метро, кав’ярні, музеї! — мрійно вигукувала Лєна на лавці біля річки.
Іра зітхала:
— Ти точно вступиш. Ти ж у нас відмінниця. А ми… як піде.
— Усі разом поїдемо, — впевнено говорила Лєна. — Ми ж команда!
Школу вона закінчила з медаллю і легко вступила до педагогічного вузу. Іра — до медичного, а Наташа залишилася в рідному місці: допомагати мамі в аптеці.
Розставання з батьками було нелегким.
— Ти там сама… — хвилювалася мама. — Велике місто, інше життя…
— Мам, усе буде добре, — усміхалася Лєна, хоча всередині все тремтіло.
Університет захопив її з головою. Нові люди, новий ритм, гуртожиток, безсонні ночі, лекції, перерви, кава з автоматів. Сусідки по кімнаті — Яна і Вероніка — стали новими подругами. Веселі, яскраві, галасливі.
— Лєнко, ти розумниця! — захоплювалася Яна. — Все схоплюєш, ще й по дому все сама! Ти ідеальна!
— Просто в мене вдома так було заведено, — знітившись усміхалася Лєна.
— Пішли з нами у п’ятницю на вечірку! — підморгнула Вероніка. — Буде весело. Обіцяємо.
Лєна вагалася. Вона не любила галас. Але… чому б не спробувати?
У п’ятницю вони втрьох вбиралися в кімнаті гуртожитка. Лєна обрала просту темно-синю сукню, яку їй подарувала мама на прощання. Вона підкреслювала її очі і здавалася їй скромною, але елегантною.
Вечірка проходила в орендованій залі. Музика, вогні, незнайомці. Лєна стояла біля стіни, відчуваючи себе не на своєму місці. Подруги швидко розчинилися в натовпі.
— Привіт, — почувся поруч голос. — У тебе такий збентежений вигляд. Перший раз тут?
Лєна обернулася. Перед нею стояв високий хлопець з відкритою усмішкою і уважними очима.
— Владислав. П’ятий курс, юрфак.
— Лєна. Другий курс. Педагогічний.
— Пішли на балкон. Тут занадто голосно.
На балконі справді було тихіше. Влад розповідав історії, жартував, говорив про мистецтво, книжки та подорожі. Вона слухала його, затамувавши подих.
— Завтра покажу тобі одне місце. Нетуристичне. Моє улюблене в місті.
Вона погодилася. Так почався їхній роман.
Влад був уважним і ввічливим. Квіти, прогулянки, кав’ярні, кіно, подарунки без приводу. Все як у казці. Через рік вони одружилися. Скромно, але з душею. Батьків Влада Олена не знала близько — мати жила в іншому місті, а батько помер, коли син був підлітком.
— Маму кликати не хочу, — сказав Влад. — Ми рідко спілкуємося. Вона все псує.
Місяць медовий пройшов в Карпатах. Влад знімав дорогий готель, влаштовував вечері на терасі з видом на гори.
— Ти гідна найкращого, — говорив він. — Я хочу, щоб у нас усе було красиво.
Після весілля переїхали в нову квартиру — подарунок батьків Лєни. Влад наполіг на дорогому ремонті та меблях.
— Не економ. Це твій дім. Він має бути шикарним.
Спочатку життя йшло за планом. Влад влаштувався у велику фірму. Гроші водилися, Лєна працювала в школі, займалася методичними розробками.
— Ти — моє все, — говорив Влад. — Заради тебе я працюю, як проклятий.
Через півроку Олена дізналася, що чекає дитину.
— Я стану батьком! — закрутив він її по квартирі. — Це диво! Дякую тобі!
Він доглядав, балував, приносив фрукти й мінералку, найняв кур’єра, щоб та не тягала пакети.
Але вагітність проходила важко. Складний токсикоз, слабкість. Влад перший час терпляче піклувався, але потім у ньому щось змінилося.
— Я не можу кожен вечір їсти макарони! — дратувався він. — Ти цілий день вдома — що заважає приготувати нормальну вечерю?
— Мені було погано… я навіть не вставала, — шепотіла Лєна.
— Завжди є виправдання…
Він став усе частіше затримуватися на роботі. Пізні повернення, втома, невдоволення.
Після народження сина — Матвія — Влад спочатку був на сьомому небі. Два дні. Потім зник. Ночував у друзів, за його словами. Насправді — пив.
— Я не створений для пелюшок! — кричав він. — Я мужик, а не нянька!
Лєна мовчала. Робила все сама. Виносила, годувала, мила, прасувала.
Коли Матвію виповнився рік, вона знову чекала на дитину. І наївно подумала: тепер усе зміниться.
— Ти знущаєшся?! — гаркнув Влад, коли дізнався. — З одним не справляєшся — ще одного вирішила народити?
— Ми ж хотіли двох дітей…
— Я хотів, поки ти не перетворилася на похмуру клушу! Ти подивися на себе!
Олена розплакалася.
— Куди поділася твоя любов?
— Любов? А ти віриш у казки? — насмішкувато хмикнув він. — Усе закінчується. Особливо терпіння.
З народженням доньки — Ніки — стало зовсім важко. Влад не приїхав до пологового.
— У нього термінове відрядження, — збрехала Лєна акушерці.
Подруга Світлана забрала її додому.
— Твій чоловік — негідник, — тихо сказала вона. — Іди від нього. Поки не пізно.
Вдома почався кошмар. Влад пив. Гроші йшли в нікуди. Він кричав, звинувачував, погрожував піти, а потім повертався з квітами і криками «ти — моє сонце».
— Ти маєш дякувати мені, що я взагалі повертаюся, — одного разу прошипів він.
Лєна пережила б і це… Але одного разу до неї прийшла дівчина.
— Ви Лєна? — запитала та на порозі. — Мене звати Діана. Я… я чекаю дитину від Влада.
Світ хитнувся.
— Заходьте, — сказала Олена, тримаючись за стіну.
Діана говорила спокійно.
— Ми любимо одне одного. Він буде хорошим батьком. Я не хочу псувати вам життя… Просто… зрозумійте, він давно зі мною. Я не знала, що в нього є діти.
Олена довго мовчала. Потім сказала:
— Він твій. Вітаю. Тільки не забудь: так, як він пішов від мене, він піде і від тебе.
Через два дні Влад повернувся.
— Ти що видумала?! Чому замок не відчиняється?!
— Тому що ти тут більше не живеш, Владиславе Сергійовичу. Ласкаво просимо до реальності.
— Це мій дім! — кричав він у трубку.
— Ні. Квартира — моя. І шлюб… колишній.
Вона поклала трубку.
Розлучення пройшло швидко. Ділити було нічого. Олена влаштувалася на роботу в приватну школу. Дітей влаштувала до садка та початкової групи. Грошей вистачало впритул, але вистачало.
Через рік вона вела авторські курси з літератури, брала участь у конференціях. Її знали. Її запрошували.
Матвій пішов у футбольну секцію. Ніка — на малювання. У їхньому житті знову з’явився сміх.
Одного разу, виходячи з метро, Олена побачила чоловіка біля сміттєвого бака. Вона впізнала його не відразу. Спухле обличчя. Згаслий погляд.
— Влад?
Він підвів очі.
— Лєно… Ти.
— Що з тобою?
— Я… просто. Життя, мабуть. Або я сам…
Виявилося, Діана зникла через півроку. Дитини не було. Роботу Влад втратив — пив, зривався, брехав. Мати від нього відвернулася.
— Я зруйнував усе, що було. Сам. Розумієш?
Олена дивилася на нього. І відчувала… нічого. Ні злості. Ні жалю.
— Як діти? — запитав він.
— Ростyть. Тебе не згадують. І це, мабуть, правильно.
Він кивнув. Пішов геть.
Вечором вона сиділа на балконі, обіймаючи дітей. Матвій розповідав, як забив гол. Ніка показувала малюнок із веселкою і зайцем.
Олена усміхалася. Все було саме так, як має бути.
— Дякую тобі, життя, — прошепотіла вона, дивлячись на місто у вогнях. — За те, що не дало мені згаснути.
