Я така мама, яка відчуває невимовний страх за своїх дітей, так, що аж ледь дихати можу. Я навіть не знаю, звідки у мене це відчуття з’явилося. Я не знаю як з цим впоратися. Випробувала багато методів, читала книги з психології, але нічого не допомогло.
Коли у нас з’явився син, я живу у постійній тривозі. Йому зараз тринадцять, а молодшій дочці, Софійці, нещодавно виповнилось дев’ять років. Діти вже не маленькі, але я все так же переймаюся за кожну їхню подряпину чи за кашель. Я навіть свою роботу залишила, аби постійно пильнувати, щоб раптом нічого не сталося. Але страх з роками стає тільки сильнішим. Мій чоловік, зітхає, мовляв, я вигадую багато. Проте це не просто вигадки, це відчуття небезпеки мене постійно мучить.
Зрештою, торік я пішла до психолога, бо вже майже не спала ночами, тільки й думала, що маю контролювати кожен крок дітей. Тільки це не змінило ситуацію, особливо коли діти прихворіли, як ось Софійка місяць тому. Температура під сорок, а я у голові вже готуюся до найгіршого. Ще й свекруха, Марія Василівна, постійно каже, що я «перегинаю палку» і «псую власним дітям спокійне життя».
Діти ж мої це теж бачать і розуміють все, тому часто мовчать й не розказують мені, якщо щось стається.
Якось Марк підійшов і сказав:
— Мамо, ти так панікуєш, що мені й самому страшно стає.
Я аж пополотніла, не знаючи, що йому на це відповісти. Чи не занадто я все драматизую?
Ввечері Дмитро сказав, почувши мою розповідь про сина:
— Тобі треба трохи змінити підхід. Я розумію, що ти за них хвилюєшся, але діти мають жити своїм життям і вчитись на власних помилках.
Наступного дня я вирішила прислухатися до цього й не надто слідкувати за Марком. Якраз він планував зустрітися зі своїм найкращим другом Антоном і мені навіть вдавалося не писати йому кожні десять хвилин. Коли минуло дві години й син не відповів на дзвінок, моє терпіння закінчилося. Я зателефонувала Антону, але його мама відповіла, що хлопці ще не повернулися, хоча мали бути вдома годину тому. Я забила на сполох. Дмитро сказав не панікувати, але я бачила, що він і сам вже нервує.
— Ідемо їх шукати, – сказала я чоловіку, почуваючи себе готовою оббігти навколо нашого міста.
Ми об’їхали всі місця, де хлопці могли бути, а коли вже були готові викликати поліцію, я помітила їх біля входу у парк. Хлопці йшли босоніж, мокрі до колін, і обличчя у них були не менш налякані, чим моє.
— Що сталося? Чому ви не відповідали? – випалила я, стискаючи Марка в обіймах.
Він поглянув на мене трохи збентежено.
— Мамо, вибач. Ми просто вирішили прогулятися навколо озера, а Антон захотів перевірити, чи далеко до води. Він послизнувся, злетів униз, я спробував його витягнути, але ми обидва впали у воду. Телефони мокрі, не працюють.
— А чому ж ви не йшли до нас додому, будинок же поруч? – втрутився чоловік.
Антон мовчки стояв поруч зі щирим каяттям в очах. Його мати приїхала за нами й теж розплакалася, обіймаючи свого сина. Але тепер я вже знала, це був не просто випадок, а щось більше. Повертаючись додому, я зрозуміла, що це сигнал: я мушу навчитися довіряти дітям. Адже цей страх не рятує їх, він тільки замикає нас усіх у лещата тривоги.
Минуло кілька тижнів, я зустрілася зі свекрухою, вирішила поговорити з нею:
— Ви ж знаєте, мені завжди було страшно за моїх дітей, але я вже більше не можу тримати їх на прив’язі.
Вона поглянула на мене, як на свою молодшу версію.
— Діти мають свої помилки робити. Інакше ти втратиш і їх, і себе.
І я послухала її вперше за весь цей час. Тепер намагаюсь жити своїм життям, поступово повертаюся на роботу і вчуся дихати вільніше, довіряючи дітям. Впевнена вони витримають випробування, які ставить перед ними життя.
