— Я тобі вже разів десять дзвонив. Мама чекає. Ми ж домовлялися, що ти сьогодні допоможеш їй зі стелею.
Марина не здригнулася. Вона повільно підняла голову від книги, і в її погляді не було ані подиву, ані провини. Лише спокійна, майже відсторонена цікавість — наче перед нею стояв не чоловік, а настирливий вуличний продавець, який намагається всунути їй непотрібну дрібничку.
Вона опустила очі на чашку з капучино, провела срібною ложечкою по молочній пінці, зробивши невеликий ковток, і тільки тоді знову подивилася на нього.
Ігор стояв у потертій куртці, з-під якої визирала сорочка. Він говорив пошепки, намагаючись не привернути уваги інших відвідувачів кав’ярні, але від того його слова звучали ще важче.
— Ти домовлявся, Ігорю, — відповіла жінка. — Я ще у понеділок сказала тобі, що в суботу у мене свої плани. Ти, мабуть, вирішив, що це неважливо.
— Які плани? Сидіти тут і каву пити? — він кинув погляд на її книгу й чашку. — Це важливіше, ніж допомогти матері? Вона ж літня людина, їй важко. Як ти так можеш?
Марина зробила невеликий ковток кави, насолоджуючись її теплом і гіркуватим смаком.
— Я можу, — спокійно відповіла вона. — Саме тому я не буду брехати твоїй матері, що щаслива провести вихідний з валиком у руках, вдихаючи запах фарби. Я не хочу удавати ентузіазм і усміхатися, коли всередині мене все кипітиме від обурення. Я волію бути чесною. І чесність моя в тому, що я хочу відпочити тут.
Щоки чоловіка налилися рум’янцем. Він не був готовий до такої відповіді. Звик, що після коротких вмовлянь та гри на почутті провини вона зрештою здається: втомлено зітхає, відкладає власні справи та їде виконувати чергове прохання його матері. Чи то саджати розсаду на дачі, чи робити генеральне прибирання перед приїздом далеких родичів. Але сьогодні щось пішло не так.
— Ти моя дружина, ти повинна мені допомагати. У цьому й сенс сім’ї.
— Я й допомагаю, — Марина закрила книгу, поклавши всередину закладку. — Я веду наш побут. Я готую вечері, які ти їси. Я створюю затишок у нашій квартирі, куди ти щовечора повертаєшся. Цього замало? Чи, на твою думку, сім’я — це коли дружина є безплатною робочою силою для всієї твоєї рідні?
Її голос залишався тихим, але кожне слово було гострим, як уламок скла. Вона констатувала факти. І ця холодна констатація ображала його сильніше за будь-яку сварку.
Дівчина за сусіднім столиком з цікавістю спостерігала за ними поверх екрана ноутбука. — Ми одружувалися не для того, щоб безплатно працювати на твою матір, любий. Тож сам займайся її проблемами й проханнями, а я житиму для себе.
Чоловік дивився на її доглянуте обличчя, на ідеальний манікюр, на дорогу блузку й раптом усвідомив: вона не жартує. Це не примха.
Жінка взяла сумочку й демонстративно відвернулася до вікна, даючи зрозуміти: розмова не просто закінчена — для неї її більше не існує. Вона дивилася на перехожих за вікном, і її профіль був абсолютно безтурботним.
Ігор постояв ще хвилину, почуваючись ображеним. Відкрив рота, аби сказати ще щось, але зрозумів: будь-які слова будуть марними. Він був тут зайвим — зайвим у її планах, у її вихідному, у її житті, яке вона вирішила будувати для себе. Різко розвернувся й вибіг із кав’ярні.
Минуло три години. Три години, які Марина присвятила виключно собі. Вона не лише допила каву, а й замовила десерт, повільно, зі смаком з’їла кожен шматочок, дочитала розділ книги й із глибоким задоволенням закрила її. Потім пішла у салон робити нову зачіску. Дорогою додому купила собі флакон парфумів, аромат яких давно її вабив.
Коли вона зайшла до квартири, її зустріло не мовчання, а густе, застигле напруження. Ігор сидів у вітальні в тому самому кріслі, де зазвичай дивився телевізор. Але екран був темним. Він не поїхав до матері. Він чекав. Усі ці години він просидів тут, у цій позі, накопичуючи образу.
Марина спокійно пройшла у кімнату, поставила на комод невеликий пакет із парфумами. Зняла туфлі, і кроки її по ламінату стали м’якшими. Вона не збиралася ходити навшпиньки — це був і її дім.
— Відпочила? — його голос був низьким і позбавленим інтонацій.
— Так, — безтурботно відповіла вона, вішаючи легкий плащ у шафу. — Зачіска вийшла саме такою, як я хотіла, і купила те, що давно планувала. А ти чого тут? Я думала, ти давно герой праці — рятуєш стелю у своєї мами.
Ігор рвучко підвівся, крісло скрипнуло, ніби теж не витримувало його напруги.
— Ти серйозно? — у його голосі нарешті прорвалося те, що він стримував. — Я сиджу тут, чекаю тебе, хвилююсь, а ти ходиш по салонах і магазинах, наче нічого не сталося!
Марина повільно обернулася до нього. Її нова зачіска сяяла у світлі люстри, а погляд був спокійний.
— І що, власне, сталося? Ти поїхав допомагати мамі? Ні. Ти залишився тут. Отже, твоя стеля не така вже й важлива.
— Ти навіть не уявляєш, як вона на мене дивилася, коли я сказав, що ти не приїдеш, — голос його став суворим. — Вона образилася, розумієш?
— Тобі важко, що я не послухалася, — перебила жінка. — А мамі, якщо чесно, байдуже, хто їй допоможе з фарбою: ти, я чи найманий майстер. Це твоя гра, Ігорю. Гра у «дбайливого сина» користуючись моїми силами й моїм часом.
Він важко видихнув, пройшовся по кімнаті.
— Ти змінилася, — сказав він сумно.
— Я виросла, — поправила вона, беручи пакет із парфумами. — І більше не готова поступатися собою заради чужих очікувань. Навіть твоїх.
Її слова зависли у повітрі, як вирок. Ігор хотів відповісти, але раптом відчув: будь-яка його фраза не має сенсу.
Марина ж відкрутила кришечку флакона, розпилила на зап’ястя аромат і ледь усміхнулася.
— Знаєш, Ігорю, — тихо промовила вона, — відчуття свободи пахне набагато краще, ніж пофарбована стеля.
Вона вийшла з кімнати, залишивши його сам на сам із темним екраном телевізора й новою, незнайомою дружиною, яку він уперше побачив по-справжньому.
Наступного ранку Ігор прокинувся раніше, ніж зазвичай. Він довго лежав, дивлячись у стелю, немов намагався відшукати там відповідь. Марина спала спокійно, її обличчя було безтурботним, і ця рівність сердила його ще дужче.
Він пішов на кухню, загримів каструлями, грюкнув дверцятами холодильника — демонстративно, щоб розбудити її. І справді, за кілька хвилин Марина з’явилася у дверях. У домашньому одязі вона виглядала так, ніби щойно повернулася з відпочинку, а не провела вечір у напруженій розмові.
— Ти сніданок готуєш? — запитала вона, сівши за стіл і підперши підборіддя рукою.
— Я чекав, що ти приготуєш, — холодно відповів чоловік. — У нас же так заведено.
— У нас багато чого заведено, — спокійно зауважила Марина. — Але звички можна змінювати.
Він кинув на неї незадоволений погляд.
— Ти думаєш, я дозволю тобі отак перевертати все догори дриґом? Я — чоловік у цьому домі. І я вирішую, як має бути.
Марина тихо засміялася.
— Справді? — вона підняла брови. — А я думала, чоловік у домі той, хто бере відповідальність, а не той, хто дорікає дружині через мамині дрібні проблеми.
Він підступив ближче, упершись руками в стіл.
— Я не дозволю тобі так розмовляти! — прошипів він. — Ти маєш поважати мене.
Вона зустріла його погляд і не відвела очей.
— Поважати можна тільки того, хто сам цього вартий.
На мить у кухні запала тиша. Тиша, у якій раптом стало зрозуміло: тієї Марини більше немає. Тієї, яка мовчала, кивала, слухалася. Перед ним стояла жінка, яка не переймається через його тон й не поступиться.
Чоловік відчув, як підлога вислизає з-під ніг. І вперше за довгий час зрозумів: ситуація виходить з-під його контролю.
Ігор мовчки відійшов до дивана, сів і, не відводячи очей від Марини, почав розмірковувати. Йому здавалося, що він планує щось розумне, щось, що поверне ситуацію «на його бік». Тому й запросив на допомогу свою матір.
— Привіт, любий! — радісно вигукнула свекруха, не помічаючи напруження. — Я прийшла вас провідати. А ти, Маринко, щойно прокинулася? Розумію, неділя ж, — і вона глянула на її спокійний, майже безтурботний погляд.
Марина повільно встала, спокійно потягнулася й привіталася:
— Доброго дня. Сиділа, відпочивала. А стелю ви разом із сином якось пофарбуєте.
Свекруха розвела руками, дивлячись на сина:
— Ну, синку, це ж твоя справа! Марина не повинна працювати за нас обох. Ти ж чоловік — бери на себе відповідальність!
Ігор відчув, як у ньому підіймається хвиля обурення, але, дивлячись на Марину, зрозумів: сперечатися марно. Дружина спокійно взяла чашку чаю, сідаючи за стіл, і сказала:
— Вип’ємо чаю за те, щоб кожен займався тим, що сам може, і не перекладав відповідальність на інших.
Свекруха розгубилася, бо очікувала, що Марина буде сваритися, ображатися, а Ігор буде стояти на своєму. Проте він опустив погляд. Ігор розумів, звички більше не працюють. Марина змінилася, і будь-які його спроби «керувати» тепер виглядали дитячими.
У глибині серця він відчув, що вона стала сильною та самостійною. І, попри все його обурення, він відчув до неї повагу.
Свекруха, намагаючись відновити справедливість, заговорила про дачу, про стелю, про плани на вихідні, але Марина слухала лише половину, киваючи й усміхаючись так, ніби слухає чужу розмову. Ігор сидів поруч, розчарований.
Цього вечора він вперше замислився: може, сім’я — це повага, взаєморозуміння й чесність?
Наступні тижні у житті Марини пройшли наче нова сторінка книги. Вона більше не чекала дозволу, не відкладала свої бажання й потреби. Раніше вона часто підкорялася чужим очікуванням: чоловіка, матері, родичів, і це втомлювало її. Ніби вона й не жила, а існувала.
Тільки потім жінка зізналася чоловіку:
— Я пішла навчатися на курси дизайну інтер’єру. Завжди мріяла про це, але через брак часу відкладала. Якраз тоді у кав’ярні читала книгу, яку порадили на курсах, тому не могла допомогти свекрусі, та ще й не хотіла. Я знаю, що ти розраховував на мене, але це мій шанс розвиватися і робити щось для себе. Я не можу поступатися власними цілями, навіть заради твоєї матері. Я хочу, щоб ти зрозумів і підтримав мене.
В її словах не було образи. Ігор довго дивився на дружину, на її серйозний, але спокійний погляд.
— Ти пішла на курси? — прошепотів він, наче перевіряючи, чи не вигадала вона це. — І ти справді не змогла допомогти мамі?
— Так, — кивнула Марина. — І я сподіваюся, ти зрозумієш.
Ігор важко видихнув і усміхнувся. — Добре, — промовив він тихо. — Я зрозумів. І ти маєш рацію. Ти повинна жити для себе.
Відтоді їхні стосунки змінилися. Марина говорила про свої плани та бажання. Ігор почав цінувати її чесність. Вона зрозуміла: відвертість і щирість здатні запобігти сваркам, а внутрішня свобода робить життя по-справжньому повним і щасливим.
