Катерина стояла на кухні їхньої орендованої двокімнатки й тремтіла так, що ложка з-під йогурту випала з рук і розбилася об кахель. У правій руці вона тримала звичайний білий конверт із червоною печаткою «Державна податкова служба України». Адреса одержувача була написана чітко: «Петрову Сергію Олександровичу». І трохи нижче — те, від чого в неї перехопило подих:
«Нагадування про сплату податку на нерухоме майно за об’єкт: квартира, 92,4 м², вул. Героїв Дніпра, 48-Б, кв. 112».
Вона перечитала шість разів. Потім ще раз — голосно, ніби сподівалася, що це сон.
Двері клацнули. У квартиру зайшов Сергій: пакет із «Сільпо», квіти в целофані (бо сьогодні п’ята річниця їхнього співжиття) і щаслива посмішка «сюрприз, люба, я раніше звільнився».
Посмішка зникла миттєво.
«Катю… що сталося? Ти біла, як стіна…»
Катерина повільно повернулася. В очах — буря.
«Це що, Серьожо?» — вона підняла конверт, ніби обвинувальний вирок. «Поясни мені, будь ласка. Тільки дуже-дуже чесно. Бо я зараз або тебе, або себе…»
Сергій поставив пакет на підлогу. Яйця розбилися.
«Звідки в тебе це?» — голос його став хрипким.
«З нашої спільної поштової скриньки. На твоє ім’я. Ми п’ять років платиш чотирнадцять тисяч за цю кляту оренду. Ми відмовляємо собі в усьому. Я в секондах одяг купую. Ти казав: «Ще пів року — і внесок на іпотеку зберемо». А в тебе… в тебе, виявляється, є трикімнатна квартира на Героїв Дніпра?!»
Вона вже кричала. Сльози котилися по щоках, але голос не тремтів — він рвався від люті.
Сергій сів на табуретку, ніби ноги підкосилися.
«Катю… я… я можу пояснити…»
«Пояснюй! П’ять років, Сергій! П’ять! Я думала, ми вдвох з нуля! Я думала, ти такий же, як я — без нічого, тільки з руками й головою! А ти… ти щодня брехав мені в обличчя!
Щодня, коли ми рахували копійки на комуналку! Щодня, коли я казала: «Давай поїдемо до батьків на Новий рік, дешевше», а ти: «Ні, краще вдома, економимо»! Ти економив, виявляється, на мені!»
Сергій підняв руки, ніби здавався.
«Ні, Катю, не так! Це спадщина. Від дідуся Миколи. П’ять років його як не стало, залишив заповіт тільки мені. Я… я не знав, що робити.
Там ремонт страшний — шпалери 1985 року, паркет гнилий, труби течуть… Я подумав: продати швидко не вийде, ремонтувати — дорого… А ми щойно почали разом жити… Я не хотів, щоб ти думала, що я якийсь мажорчик із квартирою…»
Катерина розсміялася. Гірко, голосно, до істерії.
«Мажорчик?! Ти п’ять років платив чотирнадцять тисяч за цю мишачу нірку, коли в тебе є ТРИКІМНАТНА КВАРТИРА В П’ЯТИ ХВИЛИНАХ ВІД МЕТРО?! Ти серйозно зараз кажеш, що боявся, що я подумаю, що ти мажор?! Та я б на колінах дякувала Богу, що ти не бомж!»
Вона кинула конверт на стіл.
«Сергій, ти розумієш, що ми могли б там жити вже п’ять років? Ми могли б не платити оренду! Ми могли б робити ремонт поступово! Ми могли б дитину завести без страху, що нас викинуть на вулицю! Ми могли б… Господи, я навіть не знаю, що ми могли б!»
Сергій опустив голову.
«Я боявся, Катю… Дуже боявся… Ти ж сама казала, що не любиш, коли хлопці хваляться майном… Я думав, що якщо скажу одразу — ти подумаєш, що я тебе за квартирою тримаю…»
«Я казала, що не люблю, коли ХВАЛЯТЬСЯ! А не коли МАЮТЬ! Ти думаєш, я б тебе кинула, якби знала, що в тебе є дах над головою?! Ти мене за ідіотку тримав п’ять років?!»
Вона почала ходити по квартирі, ніби шукала, що розбити.
«Пам’ятаєш, як ми в позаминулому році ледь на відпустку назбирали? Ти казав: «Давай у Затоку, бо в Єгипет не потягнемо». А я так хотіла в Єгипет! Ми б потягнули! Ми б ще й на балконі джакузі поставили за ті гроші, що на оренду пішли! За п’ять років — це 840 тисяч, Сергій! Вісімсот сорок тисяч! Ми б уже дві іпотеки виплатили!»
Сергій спробував підійти, але вона відштовхнула його.
«Не чіпай мене! Ти п’ять років брехав! Кожного разу, коли казав «я до друга», а сам, мабуть, туди їздив провітрювати! Кожного разу, коли казав «у нас немає грошей на нову шафу», а в тебе ціла квартира порожня стоїть! Ти хоч раз туди заходив за ці п’ять років?!»
Він кивнув сором’язливо.
«Раз на пів року… Пил протерти… Комуналку сплатити…»
Катерина завмерла.
«Ти… ти протираєш пил у порожній трикімнатній квартирі, а ми тут удвох спимо на розкладному дивані, бо нормальне ліжко не вміщається?! Ти при своєму розумі?!»
Вона сіла на підлогу, обхопила коліна.
«Я тебе кохаю, дурню. Я б тебе любила, якби ти сказав у перший місяць: «Катю, в мене є квартира, але там ремонт потрібен, давай разом». Я б із тобою ті шпалери дряпала до ночі, я б тобі борщ варила на голих стінах, я б раділа, що в нас є своє! А ти… ти вирішив, що я тебе за квартиру полюблю, а не за тебе?»
Сергій сів поруч на підлогу. Обережно, ніби боявся, що вона вкусить.
«Катю… я не правий. Я думав, що роблю правильно. Що ми самі все побудуємо з нуля… щоб ти пишалася мною… щоб ніхто не казав, що ти «за чоловіка вийшла»…»
«Я пишалася б тобою ще більше, якби ти не брехав! Ти думаєш, гордість — це коли прикидаєшся бідним?! Гордість — це коли ти чесний! Навіть якщо в тебе є хоч палац, хоч халупа!»
Вона витерла сльози рукавом.
«І що тепер? Ти планував колись сказати? Чи коли ми візьмемо іпотеку на 30 років, ти б раптом «згадав», що в тебе є квартира?»
Сергій мовчав.
«Відповідай!»
«Я… я не знав, як сказати… Чим довше мовчав, тим страшніше було…»
Катерина встала, пішла в кімнату, повернулася з ключами від машини.
«Збирайся. Зараз поїдемо туди. Я хочу побачити, за що ми п’ять років платили чужим дядькам.»
Вони їхали мовчки. Метро «Мінська» — вихід до Героїв Дніпра. Будинок виявився новим, 2012 року, з консьєржем, кодовим замком і дитячим майданчиком.
Під’їзд пахнув свіжим ремонтом сусідів. Ліфт — з дзеркалами.
Двері квартири 112 відкрилися зі скрипом. Всередині — порожнеча, запах затхлості й старі шпалери в жовтих трояндах. Паркет місцями прогнив, на кухні — стапа плитка, у ванній — іржава ванна.
Катерина пройшлася по кімнатах. Три великі кімнати, кухня 12 метрів, два балкони, окрема гардеробна.
Вона зупинилася посеред найбільшої кімнати й розвела руки.
«Оце могла б бути наша спальня… Оце — дитяча… А оце — твій кабінет… Тут ми б уже дитину колихали… А ми спали на дивані, що скрипить, бо «нема куди ліжко ставити»…»
Сергій стояв у дверях, ніби боявся заходити.
«Катю… пробач… Я все виправлю…»
«Ні, Серьожо. Ти вже не виправити. Ти п’ять років украв у нас. П’ять років спільного життя — на смітник. Через твою гордість, через твої комплекси, через твою брехню.»
Вона дістала телефон.
«Алло, Олю? Привіт, це Катя Петрова. Слухай, є термінова квартира на продаж — 92 квадрати, Героїв Дніпра, гарний будинок.
Власник готовий віддати дешево й швидко. Так, прямо зараз можу показати…»
Сергій вихопив телефон.
«Катю, ні! Не продавай! Це наше! Це для нас!»
«Наше?! Ти п’ять років вважав, що це тільки твоє! Ти навіть мене туди не пустив! Тепер це просто квартира. І ми її продамо. І поділимо гроші порівну. Бо я п’ять років платила за твою брехню половиною своєї зарплати.»
Вона забрала телефон назад.
«Так, Олю, завтра о одинадцятій. Приїжджай із клієнтами.»
Сергій сів на підвіконня, закрив обличчя руками.
«Катю… я не переживу, якщо ти підеш…»
Вона подивилася на нього довго-довго.
«А я не пережила б, якби дізналася через десять років. Коли б у нас уже діти були. І я б зрозуміла, що все моє життя — брехня.
Ти врятував мене, Сергій. Пізно, але врятував. Тепер я знаю, хто ти насправді. І можу піти, поки ще не пізно.»
Вона вийшла з квартири. Двері грюкнули.
Сергій залишився сидіти на підвіконні порожньої трикімнатки, яку так довго ховав від найріднішої людини. І вперше за п’ять років зрозумів, що втратив набагато більше, ніж 92 квадратні метри.
А Катерина йшла по Героїв Дніпра, плакала. Бо вперше за п’ять років відчула, що має право на власне життя. Без брехні. Без чужих таємниць. І без людини, яка вважала, що любов треба заслужити, прикидаючись біднішим, ніж є.
На зупинці вона набрала подрузі:
«Лілю, привіт. Слухай, у мене буде скоро купа грошей. І я вільна. Зустрінемось? Хочу в Єгипет. Нарешті.»
Вона вимкнула телефон, підняла обличчя до сонця й посміхнулася крізь сльози.
П’ять років потому — але тепер уже по-справжньому з нуля. Тільки цього разу чесно. І тільки своє.
Віра Лісова
