— Ми поживемо у вас пару років, а потім ви квартирку нам залишите, — Світлана Борисівна відпила ковток чаю й подивилася на Марину з усмішкою, в якій не було ані краплі сумніву.
Марина застигла з виделкою в руці. Соус із печеної риби капнув на білосніжну скатертину, розпливаючись червоною плямою. У горлі миттєво пересохло.
— Перепрошую, що? — тільки й змогла вичавити вона.
Їй здалося, що в кімнаті різко стало душно. Нова квартира, їхнє з Андрієм гніздечко, куплена в іпотеку на багато років, раптом стиснулася до розмірів задушливої коробки.
— Ну чого ти так дивишся? — Світлана Борисівна поправила ідеально вкладене волосся. — Ми з батьком подумали, вам удвох стільки місця навіщо? А нам на старість у центр поближче. До лікарів, знаєш, чи…
Олег, що сидів поруч із дружиною, мляво кивнув, не підводячи очей від тарілки.
— Мамо, ми це не обговорювали, — невпевнено промовив Андрій, поглядаючи на бліду Марину.
— А що обговорювати? — Світлана Борисівна махнула рукою. — Ми батьки. Хто, як не ми, про вас подбає? Допоможемо обжитися, ремонт закінчити. У Маринки ж смаку ніякого.
Марина відчула, як щось колюче підкочує до горла. Три місяці вони з Андрієм вибирали кожну дрібничку. Три місяці вона носилася магазинами, шукала штори, світильники, посуд. А тепер сидить за своїм столом і почувається гостею.
— Вам подобається, як ми облаштувалися? — спитала вона, намагаючись повернути розмову в мирне русло.
— Шпалери ці треба буде переклеїти, — Світлана Борисівна зморщилася, розглядаючи стіни. — І вази ці приберемо. Зовсім не поєднуються.
— Це подарунок моєї мами, — Марина відчула, як тремтить голос.
— Ну от, одразу в сльози, — свекруха закатала очі. — Андрюшо, у тебе дружина така вразлива. Не можна їй слова сказати.
Андрій ніяково заїрзав на стільці, уникаючи дивитися на дружину.
— Мамо, давай потім про це…
— Про що потім? — Світлана Борисівна підвищила голос. — Я тут і зараз кажу. Завтра речі привеземо. Машину на вихідних замовимо. Олеже, ти подзвони Віталійовичу, він обіцяв допомогти з переїздом.
Марина відчула, як усередині наростає хвиля нерозуміння. Вона схопила келих із водою, пальці тремтіли так, що на скатертину впало кілька крапель.
— А ви з нами радитися не плануєте? — тихо спитала вона.
Світлана Борисівна повернулася до неї, наче тільки зараз помітила її присутність.
— Дівчинко моя, про що тут радитися? Андрюша мій син. Він розуміє, що батькам треба допомагати. Правда, синочку?
Марина подивилася на чоловіка, чекаючи підтримки. Але Андрій лише знизав плечима, уникаючи її погляду.
— Ми можемо обговорити, звичайно… Але батькам справді важко в їхній квартирі…
Цієї миті Марина відчула себе абсолютно самотньою. Стіни нової квартири, ще пахли свіжою фарбою, ніби насувалися на неї. Фотографії з весільної подорожі на стіні здавалися кадрами з чужого життя.
— А що з вашою квартирою? — вичавила вона.
— Племіннику віддамо, — відрізала Світлана Борисівна. — Він одружується скоро. Їм треба з чогось починати.
— Отак просто, так? — у голові в Марини наче щось клацнуло.
— А чого ускладнювати? — Світлана Борисівна встала й почала збирати тарілки. — Давай, показуй, де в тебе тут губки кухонні. Я звикла все одразу мити.
Марина мовчки спостерігала, як свекруха господарює на її кухні, відчиняє шафки, перекладає речі, як чоловік і свекор обговорюють якусь шафу, яку треба буде перенести. Їй здавалося, що вона дивиться фільм про чуже життя. Про жінку, яка мовчки віддає свій простір, свій дім, свою територію.
— Ванна у вас маленька, — донісся голос Світлани Борисівни з коридору. — Але нічого, звикнемо.
Ранок почався з телефонного дзвінка. Марина потягнулася за мобільним, насилу розліплюючи очі. На дисплеї висвітилося «Свекруха».
— Маринушко, доброго ранку! — голос Світлани Борисівни звучав бадьоро. — Ти на роботу сьогодні? О котрій повернешся? Ми з батьком хочемо шафу перевезти, треба вирішити, куди поставимо.
Марина сіла на ліжку. Поруч сонно заворушився Андрій.
— Світлано Борисівно, ми вчора не домовлялися…
— Що значить не домовлялися? — перебила свекруха. — Андрюша все розуміє. Правда ж, синочку?
Марина ввімкнула гучний зв’язок і простягла телефон чоловікові.
— Мамо, давай увечері обговоримо, — пробурмотів Андрій, потираючи очі.
— Нічого обговорювати! — відрізала Світлана Борисівна. — Ми вже вантажників найняли. Будемо о четвертій.
Дзвінок обірвався. Марина втупилася в чоловіка.
— Ти це серйозно? Дозволиш їм просто в’їхати? У нашу квартиру?
Андрій нахмурився й сів поруч.
— Марин, ну це ж батьки. Що я маю зробити? Виставити їх?
— Отже, твоя мати сама вирішила, коли і як розпорядитися нашим життям? — Марина подалася вперед. — І ти просто дозволиш їй це?
— Марино, ти все неправильно зрозуміла, — Андрій провів рукою по волоссю. — Ніхто не збирається тут командувати. Просто батькам потрібна допомога.
— Допомога? — Марина невесело усміхнулася. — Андрію, вона буквально сказала: «квартирку нам залишите». Це не допомога, це захоплення території.
— Ну перегнула палицю, з ким не буває, — Андрій скривився. — Ти ж знаєш її манеру — спочатку заявить щось, а потім домовлятися починає.
Увесь день на роботі Марина не могла зосередитися. Думками вона знову і знову поверталася до вчорашньої розмови. До впевненості свекрухи. До того, як чоловік уникав її погляду. О третій годині пролунав дзвінок. Андрій.
— Марино, слухай… — його голос звучав винувато. — Мама дзвонила. Вони вже виїхали. Я сказав, що заїду за тобою і ми разом їх зустрінемо.
— Ні, — відрізала Марина. — Я сама приїду. І нам треба серйозно поговорити, перш ніж вони з’являться.
У метро вона рішуче стискала поручень. Усередині наростала хвиля, якої вона раніше в собі не знала. Це була не просто образа чи роздратування. Це було щось більше — усвідомлення, що саме зараз вирішується, як виглядатиме її життя далі.
Коли вона підійшла до під’їзду, біля входу вже стояла машина. Вантажники виносили масивну шафу. Світлана Борисівна командувала, розмахуючи руками:
— Обережніше! Цю шафу ще мій прадід робив!
Марина глибоко вдихнула й підійшла до свекрухи.
— Добрий день, Світлано Борисівно.
— А, Маришко! — свекруха променисто усміхнулася. — Ну нарешті ти вдома. Куди шафу поставимо? У спальню чи у вітальню?
— Нікуди, — Марина подивилася їй в очі. — Шафа залишиться тут.
Усмішка на обличчі Світлани Борисівни застигла.
— Що значить «залишиться тут»?
— Це означає, що ви не переїжджаєте до нас, — твердо промовила Марина. — Ні сьогодні, ні за тиждень, ні за місяць.
— Ти що собі дозволяєш? — Світлана Борисівна зашарілася. — Андрію! Ти чуєш, що твоя дружина несе?
Марина обернулася. Андрій стояв біля під’їзду, нервово переминаючись з ноги на ногу.
— Мамо, може, справді не варто поспішати з переїздом?
— Що?! — свекруха схопилася руками. — Ти на її бік став? Проти рідної матері?
— Я не проти вас, — Марина зробила крок уперед, відчуваючи, як внутрішня сила наповнює кожне слово. — Я за нас з Андрієм. За нашу сім’ю. За наш дім.
— Дім? — обурилася Світлана Борисівна. — Та хто б у вас був, якби не ми! Хто тобі, Андрюшо, на перший внесок дав? Хто ремонт оплачував?
— Ми самі, — твердо сказала Марина. — Кожну копійку. І іпотеку платимо самі.
— Андрію! — голос Світлани Борисівни затремтів. — Скажи їй! Скажи, що ми переїжджаємо!
Марина повернулася до чоловіка, намагаючись спіймати його погляд.
— Андрію, це наш дім. Твій і мій. Я люблю твоїх батьків, але жити ми будемо своєю сім’єю.
Запала пауза. Вантажники ніяково тупцювали біля машини. Свекор ховав очі. Андрій дивився кудись убік, і Марина бачила, як сіпається його око.
— Мамо, — нарешті промовив він. — Марина має рацію. Ми не обговорювали ваш переїзд. І… я не думаю, що це хороша ідея.
Світлана Борисівна застигла.
— Отже, так? — тихо промовила вона. — Я тебе ростила, ночей не спала, а тепер ти мене на вулицю виставляєш?
— У вас є квартира, — м’яко нагадала Марина. — Ніхто нікого не виставляє.
— Ось, значить, як ти до мене ставишся, — Світлана Борисівна повернулася до чоловіка. — Чуєш, Олеже? Рідну матір виганяють!
— Мамо, перестань, — Андрій зробив крок до матері. — Ніхто нікого не виганяє. Просто… це наша квартира. І ми хочемо жити в ній удвох.
— Ти обрав її, а не матір?! — Світлана Борисівна вказала тремтячим пальцем на Марину.
— Я обрав свою сім’ю, — тихо, але твердо сказав Андрій. — Як ти колись обрала свою.
Марина відчула, як щось відпускає всередині. Це була не злість, не роздратування, навіть не полегшення. Це було відчуття правильності того, що відбувається.
Світлана Борисівна стиснула губи в тонку лінію.
— Поїхали, Олеже, — кинула вона. — Нам тут не раді.
— Мамо, ви завжди можете приходити в гості, — сказав Андрій.
— Не потрібні нам ваші подачки! — відрізала Світлана Борисівна, сідаючи в машину. — Поїхали!
Машина рушила. Марина й Андрій мовчки дивилися їй услід.
— Ти сердишся? — тихо спитав Андрій, коли машина зникла за поворотом.
Марина похитала головою.
— Ні. Я пишаюся тобою.
Вона взяла чоловіка за руку, і вони разом увійшли в під’їзд. Андрій ніяково обійняв її.
— Вибач, що одразу не підтримав.
— Головне, що підтримав, коли це було справді важливо, — усміхнулася Марина.
