«Ми — сім’я, а значить, все спільне!» — оголосив чоловік, забираючи мою банківську картку для своїх потреб.
Ірина гортала сторінки звіту, але літери розпливалися перед очима. За вікном моросив дощ, краплі стікали по склу. Двокімнатна квартира на третьому поверсі пахла кавою та свіжою випічкою — вона завжди пекла по неділях.
«Подарунок на весілля від батьків», — шепотіла вона собі під ніс, оглядаючи знайомі стіни. Їй було двадцять дев’ять. Успішна кар’єра в IT-компанії. Коханий чоловік Андрій. Все здавалося ідеальним. Три роки шлюбу пролетіли як один день. Він працював менеджером у невеликій будівельній фірмі, вона — програмісткою. Вечорами готували борщ і вареники, дивилися серіали, обійнявшись на дивані.
Але півроку тому щось зламалося. Ірина отримала підвищення до провідного розробника. Зарплата зросла в півтора рази. Спочатку раділа — нарешті можна відкладати на відпустку, оновити меблі. Андрій вітав:
— Молодець, розумниця моя, — цілував її в щоку. — Тепер заживемо!
Радість тривала два тижні. Потім Андрій став похмурішим. Мовчав за вечерею, пильно дивлячись у телефон. На запитання відповідав коротко, ніби дратуючись.
Перша прохання пролунала в середині травня:
— Іришко, можеш дати п’ять тисяч гривень? Машину треба полагодити, замінити гальмівні колодки.
Ірина дістала гроші з гаманця без зайвих питань. Сім’я ж. За тиждень:
— Позич три тисячі гривень — хочу з друзями зустрітися. Ювілей у Сергія.
Знову дала. Потім ще. І ще. Прохання почастішали, суми зростали. То на подарунок колезі, то на нові кросівки, то просто так, мало що може знадобитися.
Атмосфера в домі стала напруженою. Ніби натягнута струна, готова порватися від найменшого дотику.
Сварки почалися непомітно, як тріщина у фундаменті. Андрій став жартувати щодо її успіхів:
— Ну ти й кар’єристка стала, — кидав він за сніданком, не відриваючись від телефону. — Напевно, маєш підхід до начальства, — додавав увечері, коли Ірина розповідала про проєкт.
Вона не розуміла, звідки така реакція. Раніше він пишався її досягненнями. Хвалився перед друзями, що дружина працює в IT. Тепер кожне згадування про роботу зустрічав кислою міною. Морщив лоба, закочував очі. Прохання про гроші перетворилися на вимоги:
— Дай шість тисяч гривень — мені на курси потрібно, — заявив він одного ранку.
— Які курси? — обережно запитала Ірина.
— З управління проєктами. Хочу кар’єру будувати, як ти.
У голосі звучала прихована образа. Ніби її успіх був йому неприємний.
Коли вона запропонувала скласти сімейний бюджет і контролювати витрати, він обурився:
— Що ти мені вказуєш? Сам знаю, скільки витрачати!
Але поводився дивно. Постійно рився в її сумочці. Перевіряв чеки з магазинів. Рахував кожну витрату. Запитував, навіщо купила нову кофту або дорогий шампунь.
Ірина почала уникати розмов про роботу. Ховала підвищення зарплати. Ховала виписки з банку. Старанно уникала чоловіка навіть удома. Їхній міцний шлюб тріщав по швах, немов старе дерево під вітром.
Вечори стали напруженими. Будь-яке необережне слово могло спровокувати сварку. Андрій ображався, що мусить просити гроші у дружини. Але продовжував просити. Вимагати. Вважати це само собою зрозумілим.
— Ми ж сім’я, — повторював він. — Все має бути спільним.
Відпустка почалася вдало. Ірина отримала відпускні та квартальну премію за зданий проєкт із банком. Двісті п’ятдесят тисяч гривень лежали на картці, і вона вже планувала поїздку до моря. Хорватія чи Єгипет.
За сніданком Ірина розповіла чоловікові, очікуючи, що він порадіє:
— Андрію, уявляєш! Премію дали за той проєкт. Велику. Плюс зарплата і відпускні. Вийшло двісті п’ятдесят тисяч гривень! Нарешті поїдемо нормально відпочивати?
Андрій лише кивнув, але в його очах заграв дивний блиск. Як у кота, що побачив жирну мишу в пастці.
— Добре, — пробурмотів він. — Грошей багато не буває.
У голосі прозвучала фальшива нотка. Ірина не звернула уваги — була занадто щаслива через премію.
Ввечері вона залізла до гаманця за банківською карткою. Хотіла перевірити точний баланс, прикинути бюджет на відпустку. Можливо, варто поїхати до Туреччини чи Греції.
Гаманець лежав на звичному місці у сумочці. Водійські права — на місці. Дисконтні картки теж. А ось основної банківської картки не було. Серце неприємно стиснулося.
Вона ретельно обшукала всю сумочку. Перевірила кишені куртки, яку носила вдень. Заглянула у шухляди комода — раптом випала. Картки ніде не було. Можливо, загубила дорогою? Але коли? Вранці перевіряла баланс перед виходом на роботу — картка була на місці. Після обіду купувала каву — теж розплачувалася нею.
Ірина пішла шукати чоловіка. Знайшла його у вітальні. Він сидів на дивані з її карткою в руках. Уважно дивився баланс рахунку у банківському додатку. На її телефоні, який теж взяв без дозволу.
— Андрію, віддай картку, — тихо попросила вона.
Він повільно підняв голову. Обличчя було суворе. Очі холодні, як мокрий асфальт після дощу. У них читалося упертість і якась незрозуміла рішучість.
— Ні, зараз я переведу всі гроші собі. Ми ж сім’я, а отже, все спільне! Мені ці гроші потрібні більше — відкрию свій бізнес.
Ірина застигла. Він не просив. Не обговорював плани. Просто взяв і оголосив своє рішення, ніби це його власність, гроші, які він заробив.
— Це мої гроші! Я їх заробила! — крикнула вона.
— Наші гроші! І квартира наша, раз ми чоловік і дружина! — рявкнув він у відповідь.
Щось у ній зламалося остаточно. Тонка нитка довіри обірвалася з тихим клацанням. Людина, яку вона любила три роки, перетворилася на чужу. Сварка тривала довго. Ірина кричала, плакала, вимагала повернути картку. Голос сипнувся, очі червоніли від сліз. Горло пересохло, але вона не могла зупинитися. Андрій стояв на своєму — все спільне, вона зазналася, забула своє місце дружини.
— Яке місце дружини?! — обурилася Ірина. — Я що, служниця, що має утримувати чоловіка?
Вона виговорила все, що накопичилося за місяці. Слова лилися потоком, ніби прорвалася гребля. Роки мовчання вилетіли одною промовою.
— Ти три роки сидів на моїй шиї! Жив у моїй квартирі! Їв мою їжу!
— Я працював! — обурився Андрій, але голос звучав невпевнено.
— За копійки! І те половину витрачав на себе! На свої забаганки!
— Я чоловік! Маю право витрачати!
— На мої гроші? На мої заробітки?
В якийсь момент їй вдалося перехопити свій телефон. Тремтячими пальцями відкрила банківський додаток. Швидко заблокувала картку. Екран мигнув — операція виконана.
— Що ти робиш? — завопив Андрій.
— Захищаю свої гроші! А тепер збирайся і йди з мого дому! — крикнула вона, вказуючи на двері.
Андрій мовчки зібрав речі. Закидав футболки й джинси в спортивну сумку. На прощання кинув:
— Пошкодуєш! Без мене пропадеш! Кому ти така потрібна будеш?
Двері гучно захлопнулися. Ірина залишилася сама у тиші квартири.
Три місяці вона сумнівалася. Можливо, була надто суворою? Можливо, треба було терпіти заради сім’ї? Подруги підтримували, говорили правильні слова про незалежність. Але внутрішній голос шепотів про розлученку, про жінку, яка не змогла зберегти шлюб.
Андрій час від часу писав повідомлення. То вибачався, обіцяв змінитися, просив ще один шанс. То звинувачував у егоїзмі, називав кар’єристкою. Вона вагалася. Читала його повідомлення і не знала, що відповісти.
Іноді здавалося — може, справді дати йому шанс? Може, він зміниться? Зрозуміє помилки? Але потім згадувала його обличчя того вечора. Холодне. Чужинське.
Рішення прийшло несподівано. Подзвонила його мати, Галина Петрівна, і вимагала зустрічі. Голос був неприємним.
— Нам треба поговорити, — сказала свекруха. — Ти зруйнувала сім’ю. Мій син не може оговтатися.
Галина Петрівна з’явилася у суботу вранці, мов ураган. У дорогому костюмі, з розкішною зачіскою та манікюром. Пройшла до квартири без запрошення, навіть не роззувшись.
— Ти маєш вибачитися перед моїм сином! — заявила з порога. — Андрій плаче щоночі. Скинув п’ять кілограмів!
Ірина мовчки провела її до вітальні. Сіла у крісло, склавши руки.
— Дружина повинна підтримувати чоловіка, а не виганяти! — продовжувала свекруха. — Особливо коли у нього проблеми на роботі. Чоловікові потрібна підтримка, розуміння!
— Які проблеми? — запитала Ірина.
— Та які? Зарплата мала, начальство придирається. А ти замість того, щоб допомогти, ще й виганяєш!
— Чим допомогти? Грошима?
— Звісно! Ти ж добре заробляєш. Маєш ділитися з чоловіком.
Ірина слухала потік звинувачень і раптом зрозуміла — звідки в Андрія такі погляди. Мама все життя вселяла синові, що світ йому винен, що він особливий і йому всі мають допомагати.
— Андрій — дорослий чоловік тридцяти років, — спокійно сказала Ірина.
— Нехай сам заробляє на життя.
— Як ти смієш! — вскочила Галина Петрівна. — Він чоловік, він глава сім’ї! Ти маєш його слухатися!
— Був би главою — не лазив би у чужий гаманець, — різко відповіла Ірина.
— Це не чужий! Ви чоловік і дружина! Все спільне!
— Були чоловіком і дружиною. Тепер — ні.
Ірина підвелася і попрямувала до дверей. Свекруха потяглася слідом, кричачи прокльони й погрози.
— Ще пошкодуєш! Без Андрія зовсім сама залишишся!
Ірина зачинила двері і прислонилася до них спиною. На душі стало легко вперше за довгі місяці.
Наступного дня вона подала заяву на розлучення. Процес пройшов швидко — Андрій намагався претендувати на квартиру і вимагати компенсацію. Але адвокат пояснив йому реальність. Квартира оформлена до шлюбу, як дарча, документи в порядку. Через два місяці їх офіційно розвели. Свобода виявилася солодшою за шлюбні окови.
