— Ми скоро приїдемо, виселяй своїх орендарів із квартири, що здається, — заявила мені сестра.
«Ні, тільки не знову!» — ця думка пронизала мене, коли я побачила мамин номер на екрані телефону. Кожен її дзвінок останнім часом означав лише одне — Алінка знову щось накоїла. Серце стиснулося від поганого передчуття, а рука завмерла над кнопкою відповіді. Що цього разу? Новий кредит? Чергова божевільна ідея? Я глибоко вдихнула й провела пальцем по екрану. Можливо, сьогодні мені доведеться зробити вибір, про який я жалкуватиму дуже довго…
— Марино, можеш позичити мені грошей? — голос мами звучав нервово й напружено. — До пенсії ще цілих два тижні, дуже потрібно. Я розумію, ви з Максимом теж їх не друкуєте, але у вас хоча б є додатковий дохід від квартири.
— Скільки потрібно? — я трохи розгубилася. — У нас просто всі витрати заплановані, у Максима якась важлива деталь в автомобілі зламалася, треба замовляти.
Коли мама назвала суму, я навіть здивовано видихнула — чимало. Цікаво, навіщо їй стільки знадобилося? Мама довго не наважувалася сказати, потім нарешті зізналася:
— Якщо чесно, це не мені, а Аліні. Каже, що її смартфон зовсім вийшов з ладу, вона без зв’язку залишилася.
— Судячи з суми, яку ти назвала, Аліна замахнулася на супердорогу модель, — відповіла я. — А навіщо їй такий наворочений гаджет? Кого збирається дивувати?
— Звідки мені знати? — почала сердитися мама. — Вона прийшла до мене, у мене немає. До тебе Аліна соромиться звертатися безпосередньо, от і обрала мене посередником. Отже, допоможеш?
— Не можу сказати точно, — відповіла я щиро. — Мені потрібно обговорити це з чоловіком, я не можу просто так вилучити з сімейного бюджету таку суму, вибач. Максим повернеться з роботи, ми все обговоримо, я тобі передзвоню, добре?
Мама неохоче погодилася. І чому вона так піклується про новий телефон для Аліни? Утім, це питання риторичне, відповідь очевидна.
Мама завжди любила Алінку сильніше, ніж мене, так уже склалося. Як каже мій чоловік: «Твоя мама надто пестила молодшу дочку, от вона й виросла розпещеною й непередбачуваною особою». Це він знає з моїх слів. Що б Аліна не попросила в дитинстві — їй обов’язково купували, якщо була можливість. Виросла сестриця, не знаючи слова «ні».
Минуло чимало років, а Алінка так і не подорослішала, вперто просить гроші і у мене, і у мами, хоча наче має роботу, або робить вигляд, що працює.
Максим уважно вислухав прохання моєї матері й виніс наступне рішення:
— Якби Ірина Сергіївна особисто попросила в мене грошей на власні потреби, я б не роздумував. Але коли йдеться про Аліну — я проти.
— Я теж проти, але не хочеться засмучувати маму, — зітхнула я. — Якщо почне в знайомих просити, буде позичати. Таке вже було колись, коли Алінка вирішила Новий рік у Києві біля головної ялинки відсвяткувати. Вона там по центру міста стрибала, а мама потім її борги гасила кілька місяців.
— Проблема твоєї сестри в тому, що вона хоче жити на широку ногу, але не має на це коштів, — відповів Максим. — Не по доходах вона витрачається, розумієш? Немає в ній рівноваги.
Він виклав на стіл свій простий мобільний телефон і кивнув на нього:
— Я, як керівник відділу збуту, можу дозволити собі купити, наприклад, останній айфон. Але скажи, що мені це придбання додасть? Розуму чи, може, поваги? Правильно, Марино, ні того, ні іншого. Мене цілком влаштовує мій старенький телефон, тому що я сприймаю його просто як засіб для дзвінків, а не для того, щоб камера була якоюсь неймовірною.
Максим, як завжди, абсолютно правий. Але як його мудрість передати до сестрички? У тім-то й проблема, що ніяк. Таких, як Аліна, неможливо переконати.
Довелося брати на себе неприємний обов’язок — дзвонити мамі й відмовляти. Мамуля зустріла новину в багнети:
— Максим заборонив, так? Впізнаю його манеру…
— Даремно ти так про нього, мамо, — я захистила чоловіка. — Між іншим, він сказав, що тобі особисто позичив би без вагань. А Аліну відвідала чергова примха, вибач.
Мама хотіла було розвинути тему, але я не стала слухати, послалася на термінові справи й завершила розмову. Тим більше що донька Соня тягла мене за поділ домашніх штанів і простягала свою улюблену книжку. Їй лише п’ять років, Соня поки не вміє читати, але обожнює слухати.
Через кілька хвилин телнфон знову задзвонив. На дисплеї висвітлилося «Аліна». Зараз почнеться… Моя інтуїція не помилилася:
— Шкода, так? Збіднієте без цих грошей? — одразу накинулася на мене Аліна, навіть не привітавшись.
— Вважай, що саме так, — спокійно відповіла я. — Я тобі, як старша сестра, раджу вгамувати апетити. Не можеш дозволити собі купити топову модель телефону, залиш цю ідею до кращих часів. От і все…
— Це все твій Максим палки в колеса вставляє, — заявила Алінка. — Такі грошенята загребає, а мені допомогти не хоче.
— Не тобі судити про його фінанси, Максим працює заради сім’ї. А ти в нас без «дай» як риба без води.
Ця колкість явно припала Аліні не до смаку:
— Я теж працюю! Але я не винна, що в мене маленька зарплата, тільки на оренду житла вистачає. А ви здаєте квартиру, додатковий дохід маєте.
— Це справедливо. Чи тобі нагадати, чому мені бабуся квартиру подарувала? — усміхнулася я.
Насправді, бабуся подарувала мені квартиру, тому що дуже мене любила. Але був і ще один фактор. Після того, як не стало нашого з Аліною батька, її сина, бабуся Віра сильно здала здоров’ям. Я тоді навчалася в інституті, Аліна закінчувала школу. Бабуся постійно потребувала допомоги, сама вона просто не справлялася. Я навіть переїхала до неї, тому що сестра одразу заявила, що себе не на смітнику знайшла, вона не доглядальниця і не збирається витрачати молодість на догляд за бабусею.
У результаті дарчу оформили на моє ім’я, що викликало дику заздрість у сестри. Вона довго обурювалася й нила з цього приводу, але нічого не вдієш, кожен отримав рівно те, що заслужив.
До речі, мама теж палко підтримувала Аліну. Коли я вийшла заміж за Максима, ми якийсь час жили в моїй квартирі, а потім збудували просторий будинок за містом. Досягли ми цього завдяки колосальним зусиллям, наполегливій праці та безлічі кредитів у банку. Інакше звичайним людям звести добротний двоповерховий будинок просто нереально, як не крути.
Алінка ж вважала, що квартира дісталася мені незаслужено, нібито це вона, а не я проводила нескінченні години поруч із хворою бабусею.
Мама образилася на нас із Максимом за те, що ми відмовилися фінансувати примху Алінки з новим телефоном. Дивна ситуація — яку вигоду вона сама отримувала від усієї цієї витівки? Справжній парадокс, не інакше.
Материнська образа виявилася настільки глибокою, що вона навіть пропустила день народження Соні. Цікаво, чим же завинила дитина? Тим більше, онука так чекала на появу бабусі, постійно питала мене:
— Мамо, коли прийде бабуся Ірина? Вона обіцяла мені говірку ляльку подарувати…
— Тут інша лялька замішана, теж балакуча, — пожартував Максим, явно натякаючи на Алінку. — Що за ляльку, кажеш, ти хочеш?
Соня почала в деталях описувати батькові бажану іграшку. Максим розуміюче кивнув, підморгнув нам і кудись помчав. Повернувся він із гігантською лялькою, заввишки майже з саму Соню.
— Тримай! — він простягнув іграшку доньці. — Зустрів у місті твою бабусю Ірину, вона перепросила, що не зможе прийти, але передала тобі цей подарунок.
Соня радісно сплеснула руками й помчала до себе, знайомити нову ляльку з рештою іграшок.
— Думаю, не варто втягувати дитину в наші дорослі проблеми, — промовив Максим. — Нехай буде так — Соня щаслива, і слава Богу. А якщо твої родичі чогось не розуміють, то це їхній клопіт.
Я подивилася на чоловіка закоханими очима. Який же він у мене чудовий! Мудрий, великодушний і розсудливий. Минуло кілька місяців, ні мама, ні Алінка про себе не нагадували. Мені було трохи неспокійно, але ініціювати контакт першою не хотілося. Це означало б визнати свою провину, а винною себе я зовсім не відчувала.
Максим намагався мене заспокоїти, говорив, що це тимчасове явище, скоро мама й Алінка знову з’являться.
— Хіба це вперше? — переконував мене чоловік. — Згадай, як це зазвичай буває. Спочатку вони провокують сварку, отримавши відмову, ображаються, потім заспокоюються, і все повертається як було.
— Правильно, — згідно кивнула я. — Я теж не маленька дівчинка, щоб дозволяти собою маніпулювати. А Алінці давно час навчитися жити своїм розумом. Вважає, що весь світ їй винен, але це омана.
— Про що я й кажу! — Максим узяв мене за руку. — Неодмінно зателефонують, не хвилюйся. Це лише питання часу, не більше.
Алінка справді зателефонувала в суботу вранці, але те, що вона повідомила, звучало абсолютно безглуздо.
— Ми скоро приїдемо, виселяй своїх мешканців із квартири, що здається, — заявила мені сестра.
— Хто це «ми»? — не зрозуміла я. — Аліно, у тебе що, жар? Що за нісенітниця? На якій підставі ти зібралася виганяти мешканців із моєї ква…
Мене перервав сигнал закінчення розмови — Аліна скинула дзвінок. Я опустилася на диван, намагаючись осмислити те, що сталося. Дивна ця Алінка — то ніяких звісток довгий час, то раптом умови виставляє. Я просиділа в роздумах хвилин десять.
Потерла перенісся, підвелася, збираючись піти на кухню, як телефон знову задзвонив. Цього разу дзвонила Світлана Воронцова, чудова жінка, яка разом із чоловіком Микитою вже кілька років орендувала мою квартиру.
— Доброго дня, Мариночко, — нервово заторохтіла Світлана. — Перепрошую за турботу, але якась молода особа буквально ломиться в квартиру. У неї на руках якась собачка, а ще вона притягла дві величезні спортивні сумки. Стверджує, що вона ваша сестра…
— Як представилася? — коротко спитала я.
— Аліною, — відповіла Світлана. — Вона заявляє, що ви все знаєте і не будете заперечувати проти нашого виселення. Скажіть, будь ласка, чим ми з чоловіком заслужили таку немилість? Ми завжди своєчасно вносимо оплату, підтримуємо чистоту й порядок…
— До вас жодних претензій, — запевнила я. — Ця дівчина дійсно може бути моєю сестрою Аліною, але її там точно не повинно бути. У будь-якому разі, зачекайте й постарайтеся не хвилюватися. Ми з Максимом скоро приїдемо й розберемося в цій ситуації.
Максим уже стояв навпроти, уважно прислухаючись до моєї розмови. Він все зрозумів:
— Що, Алінка з’явилася? Намагається захопити квартиру?
— Саме так, — підтвердила я. — Нам потрібно терміново їхати. Тільки Соню ні з ким залишити. Брати її з собою точно не варіант.
— Попроси Катю посидіти, із 25-ї квартири, — запропонував Максим. — У неї теж донька, пограють кілька годин.
Так я й зробила. Катя з радістю прийняла Соню, запевнила, що все буде гаразд. Ми з Максимом сіли в машину й помчали в квартиру, де Алінка влаштувала сцену. Уже на першому поверсі було чути, як кричить молодша сестра:
— Це взагалі моя квартира, ясно вам? Вона Маринці випадково дісталася, по непорозумінню. Тож збирайте речі і йдіть звідси. Ми з Жориком будемо тут жити.
Що ще за Жорик такий? У будь-якому разі, треба поспішати, сусіди того й гляди викличуть поліцію, а мені цього категорично не хотілося. Хоча якщо доведеться вдатися до крайніх заходів…
Двері квартири я відчинила своїми ключами. Справді, на сходовому майданчику стояли дві великі спортивні сумки. Дивно, як тендітна Алінка їх дотягла? Утім, це вже деталі. Ми з Максимом увійшли всередину й побачили таку картину: подружжя Воронцових у нерозумінні перегородили прохід у квартиру, а сама сестра стояла в коридорі з якимось мопсом на руках. Мабуть, це й був той самий Жорик.
— Доброго дня, Микито, Світлано, — привіталася я. — Привіт, Аліно. Що тут відбувається?
Усі заговорили одночасно, виник такий шум, що я ледь розібрала суть того, що відбувається. Зрозуміло було тільки одне — сестричка вирішила виставити моїх мешканців і оселитися сама. Цікаво, на якій підставі?
— Аліно, в чому справа? — суворо спитала я молодшу сестру. — Це моя квартира, ти сама чудово це знаєш.
— Мені ніде жити! — випалила Алінка. — Нас із Жориком виставили за несплату, не на вокзалі ж нам ночувати.
— І ти не придумала нічого розумнішого, ніж увірватися сюди, — усміхнулася я. — Типова для тебе поведінка, молодець.
— Я твоя сестра! — навела, на її думку, незаперечний аргумент Алінка. — Ти що, залишиш рідну сестру на вулиці, а ці будуть жити тут?
— Ці люди заплатили за півроку вперед, — парирувала я. — Вони завжди так роблять. І ще. Ти зараз береш свої речі й вирушаєш до мами.
— А якщо я відмовлюся? — уперла руки в боки Алінка.
І тут Максим учергове мене здивував. Він витягнув телефон і комусь зателефонував:
— Петровичу? Привіт… Максим турбує. У тебе камера вільна? Для кого? Та є тут одна буйна. На власність моєї дружини зазіхає. Коли приїдете? Чудово, чекаю.
Алінка зрозуміла, куди дзвонить Максим, і кулею вискочила за двері, тільки п’яти заблищали. Коли інцидент було вичерпано, я обережно спитала чоловіка:
— А що в тебе за знайомі в поліції? Ти ніколи про них не згадував.
Максим показав мені телефон — він був повністю розряджений.
— Це я так пожартував! — розсміявся він. — Але ж спрацювало?
Я теж засміялася. От так, справді мій Максим неймовірно винахідлива людина, цього в нього не відняти. Мама й сестра більше мені зовсім не дзвонять, але я вже не переживаю. Краще вже тиша, ніж такі витівки.
