У невеличкому містечку над Дністром, де кожна вуличка знала кожну сусідську таємницю, готувалися до великого весілля.
Світлана й Богдан зустрічалися чотири роки, заручини були рік тому, і вже на наступному тижні, в суботу, мала відбутися церемонія в старій дерев’яній церкві на пагорбі.
Сукня висіла в шафі у Світлани, костюм у Богдана був відпрасований, запрошення розіслані, ресторан замовлений, тамада репетирував жарти. Здавалося, все ідеально.
Аж тут, у середу ввечері, за п’ять днів до весілля, сталася катастрофа.
Світлана сиділа в машині Богдана, і вони їхали з останньої зустрічі з тамадою.
«Я тобі сто разів казала, що не хочу цю пісню „Білий вальс“ на перший танець!» — голос Світлани тремтів від злості.
«А я тобі сто разів казав, що це пісня моїх батьків на весіллі! Це традиція!» — Богдан стискав кермо так, що кісточки побіліли.
«Традиція? Твоя мама її співала, коли була молодою, а тепер вона звучить, як з старого будинку культури! Я не хочу починати сімейне життя під „традицію“, від якої мене нудить!»
«А я не хочу починати сімейне життя з тим, що моя наречена плює на все, що для мене дороге!»
Мовчанка. Потім Світлана тихо, але твердо:
«Зупини машину.»
«Що?»
«Зупини, я сказала.»
Він зупинив біля її будинку. Вона вийшла, грюкнула дверима так, що скло ледь не тріснуло.
«Знаєш що, Богдане? Може, нам взагалі не треба одружуватися? Може, ми просто різні люди?»
«Може, й справді,» — відрізав він і поїхав, здіймаючи хмару пилу.
Наступного дня Світлана сказала мамі:
«Мамо, весілля не буде. Ми посварилися. Назавжди.»
А Богдан батькові:
«Тату, я не одружуся. Краще скасувати все зараз, ніж розлучатися через рік.»
Мама Світлани, пані Олена, була вдовою вже одинадцять років. Чоловіка не стало, коли Світлані було п’ятнадцять. Вона сама виростила доньку, сама вела маленький квітковий магазинчик на ринку.
Батько Богдана, пан Роман, втратив дружину вісім років тому — рак. Залишився з сином-підлітком і великим господарством.
За останні пів року, поки готувалися до весілля дітей, Олена й Роман дуже зблизилися. Спочатку просто ділили обов’язки: він возив квіти на замовлення, вона допомагала вибирати меню.
Потім почали разом пити каву після репетицій у ресторані. Потім вечорами сиділи на лавці біля її будинку й говорили до півночі.
«Як добре, що ми знову сміємося,» — казала Олена.
«Я вже й не пам’ятав, що так буває,» — відповідав Роман і брав її за руку.
Вони не поспішали. Думали: дочекаємося весілля дітей, а потім… може, й самі щось придумаємо.
І ось тепер діти розбіглися.
В п’ятницю ввечері Олена й Роман зустрілися в кафе «Затишок», щоб обговорити, що робити.
Олена тремтячими руками крутила чашку.
«Романе… Світлана сказала, що весілля не буде. Остаточно. Богдан теж не йде на контакт.»
Роман потер скроні.
«Мій теж. Прийшов учора, кинув краватку на стіл і сказав: „Тату, скасовуй усе. Я не буду клоуном у цьому цирку“.»
Олена зітхнула.
«Ми стільки готували… Я вже й не знаю, що гірше: що діти нещасні, чи що ми з тобою… теж тепер не знаємо, як бути.»
Роман подивився на неї довго.
«Олено… А може, це знак?»
«Який знак?»
«Може, ми з тобою занадто довго чекали дозволу від дітей? Ми ж не тільки для них живемо.»
Олена зніяковіла.
«Ти про що, Романе?»
Він узяв її руку.
«Я тебе люблю. Давно. Не як сват, не як помічник на весіллі. Просто люблю. І хочу бути з тобою. З весіллям чи без.»
Олена відвела погляд, очі вологі.
«І я тебе люблю… Але як ми тепер? Діти ненавидять одне одного, а ми…»
«А ми будемо разом. І будемо чекати. Може, вони колись зрозуміють.»
Вони мовчали. Потім Олена тихо:
«А може… влаштувати весілля… нам?»
Роман розсміявся, вперше за тиждень.
«Ти серйозно?»
«А чому ні? Ми ж усе одно все замовили: церква, ресторан, музиканти, квіти… Гості вже купили подарунки. Скажімо правду: молодята посварилися, але любов не зникла — вона просто… переїхала до старшого покоління.»
Роман подивився на неї з подивом і ніжністю.
«Олено… Ти не при собі. І я згоден.»
В суботу, день, коли мало бути весілля Світлани й Богдана, церква була повна. Гості шепотілися: чому нареченої й нареченого не видно?
Олена стояла в простій, але елегантній кремовій сукні, яку купила для себе як «мама нареченої». Роман — у тому ж костюмі, що шили для сина.
Організатор весілля, пані Іра, була вражена.
«То що, оголошувати вас?» — шепотіла вона.
«Оголошуйте,» — спокійно сказав Роман.
Двері відчинилися. Звучав орган. Олена пішла проходом сама — без батька, без нареченого, що веде під руку. Просто йшла, посміхаючись крізь сльози.
Гості ахнули. Почувся шепіт:
«Це що, мама нареченої?»
«А де молоді?»
«Та вони посварилися! А ці… самі одружуються!»
Коли Олена підійшла до вівтаря, Роман взяв її за руку.
Священник, отець Михаїл, який знав обидві родини двадцять років, тільки посміхнувся в бороду.
«Дорогі парафіяни… Сьогодні ми зібралися, щоб поєднати дві душі, які довго йшли до цього моменту. Олено, Романе, ви згодні?»
«Згодна,» — голос Олени дзвенів.
«Згоден,» — твердо Роман.
Вони обмінялися обручками — тими самими, що купили для дітей. Прості, золоті, з гравіюванням «На віки».
Після церкви — ресторан. Столи були накриті, квіти стояли, музиканти грали.
Тамада, бідолаха, вийшов і чесно сказав:
«Шановні гості! Сьогодні сталося диво. Молоде весілля… відклалося. Зате старше — відбулося! Тож піднімаємо келихи за Олену й Романа!»
Гості спочатку завмерли, потім почали аплодувати й сміятися. Хтось плакав. Хтось кричав «Гірко!».
А Світлана й Богдан дізналися все одночасно.
Світлана сиділа вдома, в піжамі, їла морозиво прямо з відра й ридала подрузі в телефон:
«…і він такий , я його ненавиджу!»
Подруга раптом закричала:
«Світло! Вмикай соцмережі! Твоя мама… одружилася! З батьком Богдана!»
Світлана завмерла з ложкою в роті.
Богдан у цей час рубав дрова у дворі, щоб випустити злість. Сусід прибіг:
«Богдане! Твій тато з Оленою Петрівною… в РАЦСі! Ні, в церкві! Весілля!»
Богдан кинув сокиру.
Через годину вони обоє стояли перед входом до ресторану «Золота підкова». Не домовлялися, просто приїхали одночасно.
Світлана в джинсах і светрі, з червоними очима. Богдан у робочій куртці, з тирсою в волоссі.
Вони подивилися одне на одного.
«Ти теж… почув?» — тихо запитала вона.
«Він одружився. З твоєю мамою,» — хрипко відповів він.
Мовчанка.
Потім Світлана пирснула. Богдан теж. Вони почали сміятися — спочатку тихо, потім до сліз.
«Наші батьки… вкрали наше весілля!» — видихнула Світлана.
«І нашу сукню, і мій костюм, і навіть тамаду!» — реготав Богдан.
Вони зайшли до зали, тримаючись за руки — вперше за тиждень.
Гості аплодували. Олена й Роман стояли посеред зали, обіймалися.
Побачивши дітей, Олена розплакалася.
«Світланко… Богданчику… Вибачте нас…»
Роман кашлянув:
«Ми не крали ваше весілля. Ми просто… не хотіли, щоб любов пропала даремно.»
Світлана підійшла до мами, обняла.
«Мамо… Ти щаслива?»
«Дуже.»
Вона подивилася на Романа.
«А ти, тату другий?»
«Ще ніколи так,» — усміхнувся Роман.
Богдан підійшов до батька, обійняв міцно.
«Тату… Вітаю.»
Потім повернувся до Світлани.
Вона дивилася на нього, очі блищать.
«То що… „Білий вальс“ залишається?» — тихо запитала.
Богдан посміхнувся.
«Ні. Нехай буде твоя пісня. Я був не розумним.»
«І я була. Пробач.»
Вони поцілувалися — довго, під крики «Гірко!» і сльози гостей.
Тамада, вже зовсім розгублений, крикнув:
«А тепер танець… молодят… ну, тобто… всіх молодят одразу!»
Олена з Романом, Світлана з Богданом вийшли в центр зали.
Гурт заграли «Ти моя» — ту саму, яку хотіла Світлана.
Олена шепотіла Роману на вухо:
«Бачиш? Два весілля за ціною одного.»
Роман сміявся:
«І ніхто не образився. Ідеально.»
А через дев’ять місяців у новій родині з’явилася дівчинка. Назвали Марійкою — на честь двох бабусь, яких уже не було, але які, напевно, десь там, на небі, сміялися найголосніше.
І коли Марійка виросте, їй розповідатимуть казку: як мама з татом посварилися перед весіллям, а дідусь з бабусею взяли й одружилися замість них.
І як з цього вийшло найщасливіше подвійне весілля в історії містечка над Дністром.
Олеся Срібна
