— Ми в нього все життя вклали. Гуртки, репетитори, інститут. Це тепер називається інвестиції в майбутнє. Так де дивіденди? Я тебе питаю, де його допомога, його підтримка? Ми самі, Іро, зовсім самі. Тому я вирішив позбавити його спадщини.
— Сашко, ти поїв?
— Так, мамо, дякую.
— А що саме? Давай ми тобі відправимо твою улюблену подушку. Чим хоча б тебе твоя дівчина годує? Нехай мені подзвонить, і я їй рецепти скину. Все, як ти любиш.
Тиша в квартирі після від’їзду Саші дзвеніла, як кришталевий дзвін. Раніше постійно було шумно, і їх з чоловіком це дратувало. Син завжди голосно слухав музику, не ходив, а практично бігав, постійно щось роняючи. Тепер вдома була блаженна тиша і чистота — те, про що вона мріяла практично 30 років.
Сашко завжди був розумним хлопчиком, закінчив інститут, влаштувався працювати в велику IT-компанію. З роботи йому запропонували переїхати жити в Київ, і він несподівано для всіх погодився. Як з’ясувалося, не тільки через роботу він перебрався. Головною причиною стала Аня, симпатична дівчина, що працювала з ним в одній сфері.
Сказати, що для них з чоловіком усе це стало несподіванкою — нічого не сказати. Їхній хлопчик залишив їх, проміняв на невідомо кого. Її чоловік взагалі загнув:
— Краще б він став інженером тут, на нашому заводі, щоб під боком був, щоб усі разом, усі поруч. А він що — звалив за сотні кілометрів від нас? Іпотеку взяв. Що його у нас не влаштовувало? Своя кімната, ти йому все на підносі подаєш. Це неповага в наш бік, Іро.
— Він не зобов’язаний жити нашим життям, — слабо заперечила вона.
Але в душі був той самий неспокій. Залишив їх, поїхав. Не наїздишся тепер, не набігаєшся. Усе, чим вони жили до цього, стало непотрібним. Не треба рано вставати і готувати особисто йому сніданок. Чоловік, на відміну від сина, по ранках пив тільки каву. Не треба прасувати сорочки, не треба прибирати в його кімнаті, ворчачи.
— Зобов’язаний! — крикнув Віктор. Його голос, звикший командувати на виробництві, гулко відгукнувся в порожній квартирі. — Ми в нього все життя вклали. Гуртки, репетитори, інститут. Це тепер називається інвестиції в майбутнє. Так де дивіденди? Я тебе питаю, де його допомога, його підтримка? Ми самі, Іро, зовсім самі, і помиратимемо самі, і нас знайдуть через місяць по запаху, тому що цьому IT-генію не буде часу подзвонити.
Його слова, як голки, встромлялися в саме хворобливе.Старість, немічність, повна всепоглинаюча самотність. Так, їм усього по 55, але невідомість перед майбутнім не давала їй спокою. Жінка не хотіла бути самотньою. У подруг усе добре, діти, онуки поруч, а вони…
Ні, вона намагалася спілкуватися з сином, як раніше, дзвонила постійно, але з кожним разом його відповіді ставали все сухіші. «Нормально, мам, усе добре». «Мам, усе потім». «Дуже зайнятий. Справи». «Мам, я на роботі. Подзвоню пізніше». Пізніше не наставало ніколи. Він уже жив іншим життям. Його не цікавили їхні проблеми, її розповіді про роботу, про нову сусідку, яка не захотіла за графіком прибирати у коридорі. У його світі були свої клопоти, кредити, проекти, якісь друзі, а ще кохана дівчина. Вони ж стали фоном, нав’язливим, набридлим, нескінченно далеким.
Відчай накочував хвилями, особливо ввечері, коли чоловік, насупившись, дивився телевізор, а вона перебирала старі альбоми. Як так могло статися, що з немовляти, який засинав у неї на руках, виріс чужий зайнятий чоловік, якому вони не потрібні?
— Знаєш, що я думаю? — якось раз за сніданком Вітя шпурнув свою ложку на стіл. — Він просто не розуміє, що у всього є своя ціна.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася вона.
— Спадщина, Іро, спадщина. — Чоловік ударив кулаком по столу, і тарілки дзенькнули. — Наша квартира, машина, наші заощадження, врешті-решт. Він що, думає, це саме собою з неба впаде на нього, коли він нас тут згноїть у самотності?
Її пересмикнуло. Це було брудно, меркантильно, низько. Їм ще жити й жити, а чоловік уже думає про той світ. Це був єдиний важіль тиску, який у них лишився.
— Вітю, так не можна.
— Можна, — перебив він. — Він має усвідомити, що ми його батьки. Або він думає, що це не його турбота — наша старість. Якщо хоче отримати те, що ми з тобою складали все життя, нехай показує свою любов і турботу. Не на словах, а на ділі.
— Вітю, так ми ж ще на той світ не збираємося, — перебила його Іра.
— Знаєш що? Йому вже зараз усе одно. Потім його співмешканка приведе йому дитину, і взагалі буде не до нас. Він нам нащо? Щоб був опорою в старості?
Іра набирала повідомлення. «Сашо, нам потрібно серйозно поговорити. Ми з батьком не молодшаємо. Здоров’я вже не те. Ти будуєш своє життя там, і ми, в принципі, раді за тебе. Але ти маєш розуміти, що твоє повне відсутність нас ображає і ранить. Ми не відчуваємо, що ти нас любиш і цінуєш. Повертайся додому, або позбавимо тебе всього».
За годину їй подзвонив Саша. Голос злий, тремтить від обурення.
— Мамо, що ви за цирк влаштували? Вам більше зайнятися нічим? Нам або тобі? Ти нас кинув, егоїст.
— Мамо, я егоїст? Ні, щоб за мене порадіти. Ви поводитеся, як ображені діти. Ви ж постійно обурювалися, що я вам заважаю, що ви від мене втомилися. Живіть самі. Що знову не так?
Від слів сина стало тільки гірше. От плювати йому. Навіть не знає, як вони живуть. Насупляючись, вона підвищила голос:
— Усе не так. Усе. У тата спину вчора прихопило. А тебе не було поруч.
На тому кінці почулося протяжне стогнання.
— Що б я зробив? Помазав би її. Ви від нудьги страждаєте. Так знайдіть собі заняття і не дуріть мені голову. Та й ну її ту спадщину.
Сашко кинув трубку. Вона перезвонила йому. Але у відповідь були тільки короткі гудки. За півгодини до неї дійшло — їхній єдиний син їх заблокував.
Спочатку вона не повірила, спробувала ще раз і ще. Реальність ударила з тією ж невблаганною силою, з якою колись Саша в дитинстві захлопнув двері перед носом, кричачи: «Я вас не люблю». Тільки зараз це було по-дорослому, остаточно і безповоротно.
— Віть, він спочатку не бере трубку. Мабуть, зв’язок поганий чи телефон розрядився.
— Він нас заблокував, Віть, — сумно промовила вона.
Серце почало боліти, жінка зігнулася, обличчя чоловіка почервоніло. Мені стало сумно, так ще й його серце хапає.
— Все, Сашко винен. Точніше, не він. Явно його Анечка.
Як чоловік заревів так, що, здавалося, задрижали стіни.
— Та як він сміє? Я йому зараз, я йому, я йому з міського подзвоню!
— Зупинись, — крикнула Іра. — Зупинись, Віть. Він доросла людина. Він ухвалив рішення. Чого ти добиваєшся?
Чоловік завмер посеред кімнати, важко дихаючи, наче тільки що пробіг марафон. Його плечі опустилися. Уся образа зійшла, оголивши дно безпорадності.
— То що ж нам тепер робити? — прошепотів він. І в його голосі вперше за всі роки Іра почула щось схоже на дитячий переляк.
— Жити, — відповіла вона, сама не вірячи в це слово. — Жити далі. Може, він правий. Ми його дістали.
Але як? Як жити, коли твоя єдина дитина, сенс всього твого життя, викреслив тебе з нього одним рухом пальця? Виявилося, що все їхнє життя раніше було присвячене тільки йому. Зараз же вони були, як викинуті риби на берег. Мляво перебирали плавцями, хапали ротом повітря.
Першим здався чоловік.
— Може, дачу купимо.
— Навіщо? — обурилася жінка, вже вдесяте переглядаючи черговий серіал.
— Хоч якась розвага.
— Давай.
За півроку вони вивчали різні варіанти, несподівано захопившись цією ідеєю. Потім, купивши дачу, з азартом взялися за її облаштування. У них з’явилися теми для розмови. Ввечері вони не дивилися серіали, воркотячи один на одного, а розписували схему посадки рослин. Крім того, виконали мрію — взяли собаку. У Саші була алергія. Біль поступово відходила на другий план.
І тут несподівано подзвонив син. Вона відповіла, сама не знаючи, чого чекати.
— Алло.
У трубці повисла пауза, а потім почувся тихий, непевний голос.
— Мам, це я.
У неї моментально перехопило подих. Серце закалаталося десь в горлі. Віктор завмер, втупившись на дружину, з ложкою, що застигла на півдорозі до рота.
— Сашенько, — видохнула вона.
— Я скоро одружуюсь. — Він помовчав. — І ти скоро станеш бабусею.
Іра не могла говорити. Сльози текли самі собою, гарячі й солоні.
— Як ви? — запитав він. У його голосі не було колишньої холодної ввічливості. Була незграбна, скупа, але щира турбота.
— Та нормально, — прошепотіла вона. — У тата знову спину прихопило трохи. Ліки п’є, маззю маже.
— Ну да, звісно… Коли весілля?
— За місяць. Слухай, мам… — Сашко знову замовк, підбираючи слова. — Я, мабуть, теж перегнув палку з блокуванням. Це так по-дитячому. Просто я образився. Ви самі постійно твердили, що мені треба ставати самостійним. А як тільки в мене стало щось виходити — вимагали повернутися до вас під бік.
Вони ще поговорили хвилин 20 про його роботу, про майбутнє весілля, про стан його майбутньої дружини. Домовилися, що прилетять до нього за тиждень до весілля, щоб познайомитися з його коханою. Вона розповіла про те, що вони з батьком купили дачу, і про те, що в їхній квартирі живе сабака — найкраща в світі звірина. Це була найзвичайніша, найкраща в світі розмова.
Коли Іра поклала трубку, Віть оглянув на неї очима, повними очікування.
— Ну що, що він сказав? Він простив? Він повернеться?
— Ні, Віть, — вона витерла сльози. — Він не повернеться. У нього там своє життя. Ти скоро станеш дідусем. Там майбутня дружина, дитина, іпотека.
Чоловік повільно опустився на стілець. Він не радів. Він просто кивнув, переварюючи цю нову, гіркувату, але єдино можливу реальність.
— Онука, — пробурчав він. — Ну що ж… І як часто ми будемо бачити онука чи онучку? Раз на рік? У всякому разі…
Іра взяла його руку в свою. Його долоня була шорсткою й теплою. Вони мовчки сиділи, нічого не говорячи. Потім Вітя зітхнув:
— Давай все продавати і перебиратися до нього ближче. Давай, тільки без цих «ти нам зобов’язаний, ми твої батьки». Просто будемо частіше бачити і допомагати. Ми самі по собі. Він сам по собі. У нього своя сім’я. Хлопчик виріс. Час його відпустити.
Саша сприйняв їхнє рішення з ентузіазмом. Вони перебралися не в сам Київ, але, принаймні, тепер їх розділяли всього 80 км. Тепер вони стали частіше бачитися. Потроху взаємна образа їх відпускала. І так, догляд за літніми батьками — не обов’язок. Усе має бути за велінням серця.
