— Поліно, ти взагалі розумієш, що робиш? — з нотками обурення промовив Артем. — Ти хоч розумієш, скільки такий будинок коштує? І земля в тих краях — золота! Тітка залишила вам із сестрою Наталею чудову спадщину. Якби ви продали цей будинок і поділили гроші навпіл, ми б могли без проблем купити трикімнатну квартиру. Іпотека нам би не знадобилася, ще й на гарну машину залишилося б!
— Але ж спадщина від тітки дісталася мені й Наталії, — спокійно відповіла Поліна. — І вирішувати, що з цим будинком робити, ми будемо самі. Я одного не розумію, Артеме, до чого тут твої бажання? — здивовано глянула на чоловіка.
— Як це «до чого»? Ми ж одна сім’я, я твій законний чоловік! — підвищив голос Артем.
— Послухай, якби це були наші спільні заощадження, я, звісно, порадилася б з тобою. Але це спадщина — моя і моєї сестри. Тут зовсім інша ситуація, — спокійно пояснила Поліна.
— Ну що ти за людина така? Ти зовсім не хочеш мене зрозуміти! — обурився Артем, схопив телефон і вискочив з квартири.
Поліна лише знизала плечима й повернулася до приготування вечері. Вона чудово розуміла причину чоловікового обурення, але була певна: її рішення правильне, і поступатися вона не збиралася.
Галина Іванівна, двоюрідна сестра їхньої матері, усе життя прожила сама. Будинок вирішила залишити племінницям — Поліні й Наталії. То був добротний, доглянутий дім, розташований за 35 кілометрів від міста. Довкола — просторий двір, шістнадцять соток землі. Деякі використовували тамтешні будинки як дачі, але більшість мешканців жили постійно.
У селі було кілька гарних магазинів, аптека, неподалік — амбулаторія і початкова школа. Коли сестри були маленькі, батьки часто привозили їх у гості до тітки. Тітонька дуже любила своїх племінниць — і вони відповідали їй взаємністю.
Через пів року, після того, як її не стало, Поліна з Наталею офіційно вступили у спадщину. Коли молоді жінки вперше приїхали в село подивитися на дім, який залишила тітка, їм зовсім не хотілося звідти їхати. Вони одразу вирішили, що продавати цей будинок не будуть.
— Розумієш, Артеме, — сказала тоді Поліна, — мені навіть сама думка не подобається, що у нашому домі житимуть чужі люди. Що вони ходитимуть по нашому саду, відпочиватимуть на нашій лавці, зриватимуть яблука з наших дерев.
— І що з того? Ти ж гроші за нього отримаєш, — запитав Артем.
— Мені важко навіть подумати, що зрубають нашу ялинку, під якою ми з Наталкою гралися в ляльки. Або що вирвуть бузок під вікнами — той самий, який цвіте щовесни, як у дитинстві.
— Ой, які ви сентиментальні, — пирхнув Артем. — Ти мені серйозно скажи, коли ви плануєте продавати дім?
— Я ж уже сказала: продавати ми не збираємось, — відповіла Поліна.
— А чому? — не вгамовувався чоловік.
— Ми все добре обміркували, — спокійно пояснила вона. — Вирішили, що це буде наша сімейна дача. Мама нещодавно вийшла на пенсію — тепер зможе приїжджати туди коли захоче. Татові, звісно, ще працювати, але відпустка у нього довга. Мама давно мріяла садити огірки й помідори. А ми з тобою зможемо навідуватись у будь-який час. Хіба це не чудово?
Поліна щиро усміхнулася, думаючи, що Артем підтримає її. Але чоловік лише насупився. Він встиг розпланувати, на що витратить гроші з продажу будинку. Проте думка, що сестри не збираються продавати будинок, і у ньому буде теща, ще більше обурила Артема. Він підвищив голос на Поліну й грюкнув дверима, а вона, трохи заспокоївшись, вирішила, що поступатись не буде. Звісно, їй і самій хотілося переїхати з їхньої тісної однокімнатної квартири у щось більше, але вона вважала, що заробити на це потрібно самим. Артем же думав інакше.
— Поліно, я ж не змушую тебе просити грошей у твоїх батьків! Але ти повинна зрозуміти: половина того будинку за законом належить тобі. Чому ти слухаєшся батьків і свою сестру? — сердився він.
— Ти помиляєшся, Артеме. Це моє власне рішення, — спокійно сказала вона.
— Ага, розкажи мені! Якби не твої родичі, ти б давно погодилася. Мама твоя з батьком, ясна річ, «за» — тепер у них безплатна дача під боком. Сестра твоя Наталія теж у виграші: ціле літо буде відпочивати у мами, ще й дитину на повне забезпечення залишить. А ми що маємо? Ми втрачаємо шанс купити нормальне житло, і замість цього отримаємо сумнівне задоволення копати картоплю в селі!
— І що тебе так не влаштовує у відпочинку на природі? — з помітною образою запитала жінка.
— Знаєш що? Я б волів провести двотижневу відпустку десь у Єгипті або в Еміратах, — кинув Артем.
— Добре, а в чому ж тоді проблема? — спокійно перепитала вона.
— А в тому, що я не можу собі цього дозволити! Ми ж маємо відкладати на іпотеку, — ображено відповів він.
— Гаразд, — мовила Поліна, — тоді давай по-чесному. У твоїх батьків теж є дача. Чому б їм її не продати й не допомогти нам з квартирою?
— Бо це їхня власність! І з якого дива вони мають її продавати? — обурився Артем.
— А з такого, щоб було справедливо, — спокійно кинула Поліна. — Мої батьки подбали про житло для мене й Наталії, а твої що?
Запанувала тиша. Жінка налила собі води, щоб заспокоїтися й продовжила.
— Коли ми з Наталею закінчили університет, — почала Поліна спокійно, — батьки купили нам по однокімнатній квартирі. Через рік після випуску Наталія вийшла заміж. Вони з Максимом продали однокімнатну квартиру й узяли в іпотеку трикімнатну. Усі ці роки, поки Наталія сиділа у декреті, Максим працював на двох роботах — і за іпотеку платив, і сім’ю забезпечував, причому гідно. Наталія ні в чому не мала потреби. Зараз вона теж працює, і вони разом швидкими темпами виплачують кредит, — пояснила Поліна.
— І що? На що ти натякаєш? — з неприхованим обуренням перепитав Артем.
— Хіба не розумієш? Я хочу сказати, що мої батьки й так зробили для нас достатньо, — спокійно, але твердо відповіла Поліна. — Адже квартира, у якій ми живемо, куплена ними. А тепер, мені здається, нам самим час рухатися уперед, як це робить моя сестра Наталія зі своїм чоловіком. А тягнути руки до будинку — це дуже негарно. І мені прикро, що ти цього не розумієш.
— Тобто ти натякаєш, що я сам нічого зробити не можу й хочу жити за чужий кошт? — вигукнув Артем.
— Я такого не казала, — спокійно відповіла Поліна. — Я лише хочу, щоб ти зрозумів: якщо нам потрібна більша квартира, то мусимо багато працювати й досягти цього самі. От і все, що я мала на увазі.
Артем повернувся додому о десятій вечора. Поліна збиралася лягати спати. Де він був — вона не питала, та й він нічого не пояснив.
Наступного ранку, коли вони пили чай, Артем сказав:
— Учора я ходив до батьків. Поговорив з ними. Вони сказали, що подумають і, можливо, зможуть нам допомогти.
— Це чудова новина! — щиро зраділа Поліна. — А коли вони дадуть відповідь?
— Точно не знаю. Казали, що треба все порахувати, — відповів Артем.
Через п’ять днів йому зателефонувала мама й запросила їх у неділю на сімейний обід. Крім Артема та Поліни, запросили ще старшу дочку Олену з чоловіком. Після обіду свекор узяв до рук зошит і сказав:
— Сину, ми з матір’ю та з Оленою все обговорили. Вона ж у нас у банку працює. Ми можемо вам допомогти. Ось подивіться на ці розрахунки.
Він простягнув зошит Артемові. Той відкрив його, і вони з Поліною почали уважно розглядати записи. Жінка швидко пробігла очима по цифрах і здивовано запитала:
— Виходить, ви можете дати нам лише двісті тисяч гривень — і на п’ять років?
— Так, усе правильно, — відповів свекор.
— Але ж цих грошей не вистачить. І ще скажіть, будь ласка, що це за цифри у цій колонці? — поцікавилася Поліна.
До них підсіла Олена й почала пояснювати:
— Це відсотки. Ви почнете виплачувати їх лише з другого року, і вони нараховуватимуться на залишок боргу. У цій колонці суми будуть змінюватися, залежно від того, як швидко ви сплачуватимете позику. Але загалом це дуже вигідна пропозиція. У жодному банку вам такого не запропонують.
Приголомшений Артем мовчав. Поліна теж сиділа вражена. Вона глянула то на свекра, то на Олену й нарешті сказала:
— Так, справді, дуже «вигідна» пропозиція… але ми з Артемом ще подумаємо.
Вона чемно подякувала родині за обід, попрощалася й вийшла з дому. Дорогою до квартири вони мовчали. Так само мовчки піднялися сходами. Коли двері за ними зачинилися, Артем нарешті промовив:
— Я через годину подзвоню батькові й відмовлюся від грошей. Ми з тобою самі заробимо, Поліно. А поки що… кілька років можна буде відпочивати в селі, у вашому домі.
Поліна всміхнулася. Уперше за довгий час вона відчула, що її чоловік говорить не емоціями, а серцем.
